“На похорон Євгена Івановича і не їхав. Починаю розуміти окремих своїх знайомих, які всіляко уникають подібного дійства. Але говорити про цього гарного і світлого чоловіка, талановитого і щедрого на добро, хочу й мушу. „Бо хто, як не ми, Євгене Івановичу?!“
„ДУША, ЯК СОНЯХ“
Пам’яті Євгена Безкоровайного (24.03.1947-19.05.2015)
Вже не пригадую, коли з Євгеном Івановичем вперше зустрівся. Можливо, це було у Петра Сороки вдома або ж, що швидше, восени 2006-го я приїхав у Тернопіль на презентацію своєї збірки літературно-критичних матеріялів „Читацький щоденник-2005“, який вийшов у видавництві Петра Сороки.
Євген Іванович прийшов уже в педуніверситет, ми пили традиційну гостьову каву і говорили на кафедрі. Його якраз прийняли у Спілку письменників: „Я би ніколи не вступав у Спілку, – говорив мені Євген Іванович, – бо знаю, що я не поет. Але хотів втерти носа своєму сину Гордієві, який починав як поет, а потім різко закинув літературу, виїхавши на постійно в Америку“. „А Ви знаєте, що то моя рецензія частково охолодила Вашого сина?“. „Знаю, але що то за поет, який боїться рецензії!“…
Потім ми ще зустрічалися в Чорткові на фестивалі „Словія“, які організовував Володимир Погорецький. А після 2009 року, коли мене обрали головою Івано-Франківської обласної організації НСПУ, з Євгеном Івановичем зустрічалися в Києві на засіданні Ради НСПУ (Правління), на Шевченківських святах, оскільки Безкоровайного обрали головою письменників Тернопілля на рік раніше від мене. У Сімферополі, на Шевченківських святах 2011 року, ми жили в одному номері. Здається, тоді весною Євген Іванович поховав дружину. І переживав найтрудніший період у своєму житті. „Євгене, – казав мені, – поховав свою Галю, і жити не хочеться“, „А діти?“, „Що діти?! Гордій в Америці. Зорян з сім’єю окремо. А я сам по собі“.
Єдиний раз подарував свою поетичну книгу 2006 року, називалася книга „Душа, як сонях“. Більше своїх книг не дарував. Був розумним, делікатним. Хоча й дуже голосистим – говорив голосно, інколи сходив на фальцет: „Що я зроблю, – виправдовувався, – коли у мене такий голос“. А щодо книг, то чувся ображеним: „Я знаю, що ви не вважаєте мене поетом. Ну і що. Ви називаєте мене графоманом. А мої вірші людям подобаються. Їх читають. От скажи мені. Будуть люди читати вірші Жадана або Завадського? Будуть, ні? Ти скажи. А мої будуть. І це теж правда, яка дає мені силу писати і не звертати уваги на ваше ігнорування“…
У тих своїх образах-претензіях можливо й була якась правда, але не вся, і не зовсім так, як трактував це у хвилі образи Євген Іванович. Просто, снобізм серед літераторів і зверхність у ставленні до інших є, але тут було й дещо іншого. Євген Іванович – працював у руслі журналістсько-пропагандистської традиції, ініціативи виявляв мало. Через що часто конфліктував із Володимиром Погорецьким, періодично сварився із Петром Сорокою. Але це не заважало йому, як голові спілки, приїжджати в Чортків на літературні дійства, зорганізовані Володимиром; і визнавати, що Сорока – талановитий письменник (серед іншого, ми говорили і про них в нашій останній телефонній бесіді наприкінці квітня 2015 року).
Євген Іванович приїжджав в Івано-Франківськ з письменниками на 40-літній ювілей Івано-Франківської спілки, ми відзначали се дійство у вересні 2011 року. Шкода, що Програма була не продумана, і залишився після того святкування якийсь неприємний осад і в тернополян, і у мене.
У березні 2014, після засідання ради НСПУ, ми з Євгеном Безкоровайним, Володимиром Барною і Ярославом Камінецьким пішли у видавництво „Дніпро“. З Євгеном Івановичем ми поверталися одним поїздом, тому й „водили козу“. Євген Іванович трошки підпилий, від того ще більш голосистий, у метро, а потім на київському вокзалі голосно говорив-запитував: „Ви думаєте, вас тут знають, як письменників. Ось я зараз запитаю, чи хтось нас знає. А ви щось із себе вдаєте“. Я трохи зупиняв Євгена Івановича, хоча це й було сливе неможливе. І майже щасливий пішов у свій вагон… А Євген Іванович ще довго біля свого вагона голосно читав напам’ять власні вірші й вірші улюбленого ним Василя Симоменка.
Цієї весни (26 березня 2015) ми знову сиділи разом на Правлінні НСПУ в Києві, говорили за Чортків, Євген Іванович планував приїхати на фестиваль до Погорецького: „Ти розумієш, ми з ним сваримося. Але він щось робить, і як мені не поїхати. Треба їхати. І тобі треба бути“, я підтримував: „Так, Євгене Івановичу. Хто, як не ми“… З приводу Чорткова Євген Іванович ще мені телефонував десь наприкінці квітня.
Ми домовилися зустрітися в Чернігові на Шевченківських святах. Поїхати мені не вийшло, бо було тут, на місці, роботи, тому на свято поїхали івано-франківські поети Іван Гаврилович і Богдан Дичук. А вранці 19-го мені зателефонував Володимир Погорецький і якимось схвильованим голосом повідомив, що помер Євген Безкоровайний. „Як помер?“ – перепитав я. „Отак, взяв і помер, оце дзвоню до Петра Сороки і не можу додзвонитися, аби він підтвердив чи спростував“…
На похорон Євгена Івановича і не їхав. Починаю розуміти окремих своїх знайомих, які всіляко уникають подібного дійства. Але говорити про цього гарного і світлого чоловіка, талановитого і щедрого на добро, хочу й мушу. „Бо хто, як не ми, Євгене Івановичу?!“ … Маємо щось робити, і робимо. У житті, й смерти. Іншого не дано.
