Минула ще одна чергова річниця Української Повстанської Армії, але ця сторінка історії, попри всі спроби її реабілітації, залишається однією із найдискусійніших на вітчизняних теренах. Се дивина, що ми не можемо і не хочемо вислухати різні вияви ПРАВДИ. І невизнання УПА на офіційному рівні говорить більше про нашу політичну неміч і невиразність державницьких перспектив, аніж про готовність суспільства йти на компроміси.
Пригадую, коли на одному з російських каналів минулого року йшла програма, повністю присвячена українським проблемам, зокрема про відзначення званням героя України Романа Шухевича, то тільки один із молодих російських істориків виголосив раціональну думку, що оцінювати діяльність українських повстанців треба лише з погляду ситуації, у якій вони перебували, – а українці тоді перебували у тій ролі, у якій сьогодні перебувають курди, – тому оцінювати їх крізь призму сучасних стосунків не можна. Однак до цієї думки не прислухалися, а ще підлив масла у вогонь син Шухевича Юрій, який замість того, аби підтримувати будь-яку конструктивну позицію, неетично, з політичного погляду, дав оцінку полякам, хоча присутній на програмі польський журналіст так само підтримував УПА.
Роки біжать, все менше залишається учасників тих складних і трагічних політичних конфліктів. І хоча щороку, особливо у нас, відбуваються якісь урочистості, правда залишається гіркою: те покоління, яке зі зброєю в руках захищало Україну, опинилося на узбіччі, воно нікому не потрібне, а лише в періоди політичних загострень, – а Україна тут унікальна, бо вона не виходить із них, – політики розігрують карту суспільного й історичного протистояння.
Сьогодні я хочу згадати одного з таких бійців, які, пройшовши складну життєву дорогу, не розмінялися на дріб’язок і не погодилися на роль опереткових маріонеток. Це означає, що цій людині було легко і вона не втомлювалася у цьому вигадоному протистоянні. Але вона вистояла і померла, забута, але не зламана.
Я товаришував із його сином, а крім того, ми були дальніми родичами по лінії його дружини, цьотки Ганьки, і можливо, тому він дедалі частіше, особливо на початку 80-их, коли вже сам був на пенсії, а я ще освоював ази філології, розмовляв зі мною на недозволені теми: про український повстанський рух, який з підручників історії мені втовкмачували під назвою “бандерівщина”.
Вже скільки років минуло, а я напевно ніколи не забуду історії Гриця Данилюка, якому довелося у 1943-му році таємно вночі ховати свого батька Василя, що був розстріляний під час німецької облави в Івано-Франківську. Розповідав мені, як довелося йому, 20-річному хлопцеві, вночі пробиратися до могили, як шукав межи трупами батька, як випорпував його з-під землі, потім таємно привіз у своє село Камінну і там серед ночі поховав на цвинтарі, старанно замаскувавши могилу. Сам після цієї ночі пішов із хлопцями в гори, закінчив підстаршинську школу “Говерля” і був надрайонним референтом з ідеології, мав псевдо Яструб. Потрапив у полон навесні 1944-го, відстрілюючись до останнього. Потім суд у Львові, красноярські та поселення. Повернувся додому 1957-го вже із дружиною, такою ж повстянкою, і маленьким сином. І коли приїхав у село, то першим ділом пішов на цвинтар шукати могилу батька. Він її не знайшов. І потім усі роки до смерті, приїжджаючи в село, а він проживав у іншій області, ходив із синами на цвинтар з кута вкут і повторював: “Десь тут”, а потім відходив і вказував інше місце: «Ні, ось тут»…
Пригадую, як у моєму селі святкували 50-річчя УПА. Вже тоді з’являлися люди випадкові, які приписували собі не знати які подвиги, мало що не були зв’язковими у Романа Шухевича. Люди обурилися і не захотіли, аби штрейкбрехери виступали від імені повстанців. І тоді самі селяни сказали, якщо хто і має право сьогодні виступити, то це вуйко Гриць. Треба було бачити його на сцені, він не звик до уваги, якось йому було незатишно на тому підвищенні, але тоді сказав чітко і ясно: “Люди, нам треба бути готовими захистити свою Україну, бо політики нам не допоможуть”.
Він знав, що казав, і знав, що робив. І вмів бити ворога, добре, напевне, умів, бо до смерті так і не був реабілітований. І коли я сьогодні, приїжджаючи в село, приходжу на цвинтар, де лежить уже і мій батько, то приходжу до могили Данилюків. І все мені чується хриплуватий і жорсткий голос вуйка Гриця: «Євгене, то всьо сміттє. Україна – то є головне»…
Євген Баран.