Пішла мода на спомини в українській літературі, культурі загалом. Се добре. Інша справа, що згадувати і як подавати…Не думав, що згадувати про Романа Гром’яка (1937-2014) буде важко. Я не був ні його учнем, ні приятелем. Ми були колегами по цеху, які розійшлися в чверть століття.
Вперше я побачив Романа Теодоровича у Львові, вересень 1989 року, „Золотий Вересень“, про який всі забули як про „золотий“, а говорять про перших совітів в Галичині. У Львівському університеті проходила конференція, а я був на стажуванні, яко асистент Сімферопольського державного університету ім. Михайла Фрунзе (сьогодні ця назва звучить так само неймовірно, якби бульо Гуляйпільське училище анархістів ім. Нестора Махна). Десь у книгарні я придбав книжечку знаного і незнаного мені Романа Гром’яка „Література Золотого Вересня“. З тією книжечкою я підходив до Романа Теодоровича і брав один із найперших автографів для своєї бібліотеки. Запам’ятався, – русява кучерява копиця на сократівській голові із великими залисинами, бистра наполеонівська хода і рухи, швидкі, майже рухи фокусника… Говорив швидко, темпераментно, переконливо. Мені він сподобався своїм виступом. Про що він говорив, – не помню, точно не про первих совітів…
Восени 1994 року в Інституті літератури імені Шевченка я захищав кандидатську дисертацію і серед членів ради були Василь Фащенко, Павло Федченко, Роман Гром’як, Михайло Яценко, Микола Ільницький (останній був моїм першим опонентом). Керував радою Леонід Новиченко. Оці науковці мене й підтримали на захисті, бо керівника у мене на захисті не було (Ростислава Міщука вбили весною 1994 року). Але тоді я спілкувався тільки з Новиченком і Яценком, за Гром’яка не пригадую…
Наступна зустріч сталася у травні 1998 році в Кракові. У складі університетської делегації мене соізволили взяти у першу закордонну поїздку пан ректор, Віталій Кононенко, один із найрідкісніших авантюристів пострадянської доби, якому гуцули будуть завдячувати Національним університетом, людина діяльна і розумна, хоча й до сьогодні переграє свою роль, а вже би мав чуття міри і витримувати бучмівську павзу, за що ті ж гуцули йому би дякували до самої смерти – чиєї невідомо…
Увечері ми пішли в гості до Гром’яка, який тоді викладав українську літературу в Яґґелонському університеті. Ми – це Степан Хороб, Роман Піхманець, Василь Ґрещук… Говорили про перипетії життєвої долі Гром’яка. Він же був першим представником Президента України в Тернопільській області, чи не депутатом Верховної ради СРСР, про що написав книги спогадів «Вертеп» і «Вертеп-2». Колись я мав змогу ці книги придбати. Але не цікавився. Тепер, правду кажучи, теж би ними не цікавився, бо Гром’як, як і Іваничук, зарано почали писати спогади, аби вони, – спогади, – були цікавими і нуртовими, не кон’юнктуриними…
У Гром’яка сталася якась біда родинна, і він змушений був кидатися у зарібки, аби не бомжувати. Саме Роман Теодорович порадив мені придбати книгу польського критика Михайла Гловінського „Експресія і емпатія“ мовою оригіналу, стверджуючи, що якщо я хочу бути критиком, то маю читати поляків в оригіналі.
Наступна наша зустріч відбулася у березні 2000-го, коли я приїхав до Петра Сороки, й той влаштував мені зустріч з тернопільським літературним „бомондом“: прийшли Роман Гром’як і Микола Ткачук, Леся Романчук і Василь Махно… Ми довго говорили з Гром’яком, і він мені давав професійні поради. Знаю, що приймав я їх позитивно, бо Гром’як був налаштований до мене позитивно. Хоча він професор, а я тілько кандидат, а ви знаєте чи не знаєте, яке те університетське викладацьке середовище нудне і консервативно-статичне у своєму ставленні до статусу людини, а не до її суті…
Вже не пригадую, коли Роман Теодорович передав мені з автографом том Василя Мельника-Лімниченка, підготовленого ним до друку: до цієї зустрічі чи після неї. Том у мене є десь у селі, і я тільки й читав передмову Гром’яка.
Наприкінці 2001-го або на початку 2002-го я звернувся до Романа Теодоровича з пропозицією провести ювілейне інтерв’ю. Йому виповнювалося 65. На диво, Роман Теодорович погодився, і це інтерв’ю було надруковане в „Літературній Україні“ весною 2002 року. Що я запитував і як відповідав Гром’як, – не пригадую, газети у мене не збереглося (цікавих відправлю до бібліотеки).
Ми ще зустрічалися з Романом Теодоровичем на письменницьких з’їздах 2001, 2006 років. але зустрічі якісь туманні й не залишилися в пам’яті.
Звичайно, що Тернопіль університетський і Тернопіль літературний ще довго не матимуть такої постаті, як Роман Гром’як. Біда не в цьому. Біда в тому, що Тернопіль культурний і досі не усвідомив цієї втрати. І це найсумніше в контексті українського культурного вчора і стратегії завтрашнього буття…