Бувають такі моменти, коли книжки в руки не хочеш брати. Пишуть-пишуть-пишуть. І що? Кожен втікає у свою нірку і хоче, аби у ній його бачили великим. А світ? Він живе своїми законами. Себто повним беззаконням. І скільки не говоримо правильних слів – людина, як була звіром, так ним і залишилася. І тоді вся ця література нагадує велику «розриту могилу» – трупа нема, а сморід залишився…
ТА, ХТО Є…
Неоніла Стефурак. Сакральний простір: Листи до бога. – Львів: Видавництво „Свічадо“, 2013. – 80 с.
Бувають такі моменти, коли книжки в руки не хочеш брати. Пишуть-пишуть-пишуть. І що? Кожен втікає у свою нірку і хоче, аби у ній його бачили великим. А світ? Він живе своїми законами. Себто повним беззаконням. І скільки не говоримо правильних слів – людина, як була звіром, так ним і залишилася. І тоді вся ця література нагадує велику «розриту могилу» – трупа нема, а сморід залишився…
Але. Оце вічне українське рятівне «але». Натрапляєш на якусь книгу і розумієш, що вона засіла в тобі, як вірус. Протягом якогось часу ходиш під її враженнями, і навіть суспільно-політична програна війна, яка й не починалася, але нас усіх вкотре «кинули» й навіть не зупинилися перед пам’яттю Небесної сотні, й навіть та війна відходить від твого знервованого і втомленого «я», і тоді ти згадуєш, що є просто Людиною – самотньою, втомленою, наляканою, спраглою…
Неоніла Стефурак з Івано-Франківська написала поетичну книгу «Сакральний простір» з підзаголовком «Листи до Бога». Я спочатку чув реакцію інших: Ніла зварювала, вже до Бога пише. Тоді нічого не коментував. Бо самої книги не читав. Прочитавши, тверджу, що зварювала не Ніла. Зварювали – і давно, всі ми.
Ця книга – є згустком людської самотности і болю. Коли вже нема до кого говорити, коли живих і близьких не залишилося, а залишилася пам’ять, серце і розум. І вони ще живі. І ще болять. І ще ниють. І залишився єдиний співрозмовник, який не зрадить, не здасть, не запродасть, не «злиє», не «кине», – залишається той Пан Біг, якого ми зраджуємо, кидаємо, зливаємо і в моменти прояснення, а вони бувають, як се не дивно, звертаємося до нього…
Се книга-реквієм Людині і книга-молитва Богові. Се книга, яку не прочитаєш залпом. Вона, як Псальми, читається поволі. Я не юродствую. Я розумію, що такі книги пишуться в Час великої внутрішньої зміни в Людині. Кардинальної зміни, – світоглядної, моральної насамперед. І тільки тоді може в Людині прокинутися щось Боже, прокинутися та іскра, яку закидано намулом людської підлоти, людської зради, людської байдужости. Таку книгу хотів би написати я. Принаймні, після неї можна мовчати. А можна ще говорити, але це вже не матиме значення. Має значення, що Хтось сподобив тебе на такий рівень Розмови.
Уже нічого й не прагну, Боже,
ні вірних друзів, ні палких обіймів,
ні батьківщини вільної, бо воля,
і вірність в дружбі, і жага в коханні
у вимірах земних – лише омана…
………………………………………….
Куди іти – запитую, quo vadis,
хоч знаю: все марнотне і дочасне.
Лише світильник слова ще зі мною.
Дивися: то займається, то гасне.
Я не закликатиму читати цю книгу. Я просто твердитиму, що в своєму житті зустрів Поета, який нагадав мені, що Людина може піднятися над власним дріб’язком і говорити з Богом. Принаймні, може писати Йому листи. Це не крамола і не божевілля. Це може бути для когось єдиним способом не збожеволіти у цьому раціонально-божевільному світі. Єдиною можливістю залишатися Людиною.