Звичайно, то є ілюзія, що письменника Віктора Баранова, якого не відчитали за життя (а тут є багато причин для пояснення такого стану: від проблеми читання як такої до індивідуального везіння й наявності чи відсутности індивідуальної харизми), спробують відчитати по смерти. Власне, у смерти…

ЦЕ ВІДЧУТТЯ НЕСПРАВЖНОСТІ ПРОЖИТОГО…

Віктор Баранов. Отав невидима душа: поезії / Післямова Теодозії Зарівної. – Київ: Ярославів Вал, 2014. – 104 с.
 
Потреба у написанні цього матеріялу в мене появилася запізно. 30 липня 2014 року Віктора Баранова не стало (народився 14 жовтня 1950 року на Полтавщині). Ще наприкінці березня у Києві після засідання ради НСПУ Віктор Федорович запросив мене у свій кабінет і обдарував книгами, крім поетичної ще книгу критики «Тут і сьогодні», «Кобзарем» Шевченка в перекладі англійською мовою, журналом «Київ» з моїм есеєм про Шевченка.  На книзі поезій поставив автограф: «Євгенові Барану на дружнє прочитання. Сердечно – автор. 27.03.2014 р.». Я розумів, що бачу його востаннє. Але моє розуміння було якимось чисто механічним. На жаль.
Віктор Баранов направду недооцінений письменник. І безперечно, талановитий поет. Його поетичною візиткою став вірш «До Українців», написаний 1989 року, яким поет завершив перший розділ своєї останньої книги під назвою «копання городу»:

Українці мої! Дай вам. Боже, і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом –
                                             І не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…
 
Серед головних настроїв цього розділу – елегійне фіксування проминання життя („Це ще одна осінь, // це ще одна осінь, кохана…“ ; „Душа іще не настраждалась“; „Поволі, по крихті, по краплі стікає печаль…“ ; „Так, мої любі: мете сніговій, замітає…“ ; „Це відчуття несправжності прожитого…“); спомини минулого („Памʼяті батька Федора Яковича“); доля митця („Поетам всім – судьба одна…“).
Верлібровий блок охоплює ті самі теми, хіба що на іншому, глибшому рівні проникнення. Серед віршів цього розділу хотів би виокремити такі: „Душе моя! Благаю…“, „Не кажи нікому ні про кого…“, „Хочеться казки…“, „Якби у часи Стефаника існував інтернет…“, „Мама умерла…“, „Натрапив на зошит із віршами // з приміткою «вісімнадцять»…“, „Іще лебедіє обрій…“, „Моя любове…“, „Не плач і не бійся: поведуть тебе в рай…“. Справедливо зауважила Теодозія Зарівна у післямові («Закон маятника»), що верлібри Віктора Баранова «були якимось проривом в усталеній тканині манери поета. […]. Вони були суцільною молитвою і суцільним розчаруванням у її спроможності». Я би ще додав, суцільним розчаруванням у мріях, у  дитячому очікуванні дива:

…стоїш край води
(серце з грудей як не вискочить),
виглядаєш-гукаєш Телесика,
і нарешті із-поза серпанку
таки випірнає човен,
поволі до тебе плине –
все ближче, все ближче…
Ждеш, коли зблисне райдужно
срібне весельце; коли
руку тобі подасть твій ровесник Івасик.
Придивляєшся –
в човні стоїть Харон.

Третій розділ книги – сонети («Сонетарій до-мінор») увиразнює майстерне володіння формою. Тут напрошується цитата із Богдана Рубчака про поезію Богдана Кравціва, власне про сонетну форму у Кравціва: «В справжній бо поезії границі між „формою“ і „змістом“ цілком зникають» (Богдан Рубчак. Міти метаморфоз…). У Баранова саме той високий рівень єднання форми і змісту.
Такі сонети Віктора Баранова , як „Зірвалося  слово, як висохлий, зайвий листок…“, „Ніяк не звикну до жорстоких снів…“, „Лежать незліченні, незрушні піски…“, разом із вінком сонетів „Елегія осінньої струни“, підтверджують, що Баранов є одним з найкращих, найглибших і найдосконаліших українських сонетярів межі тисячоліть:

Ніхто й нічого вже тепер не сниться;
Нічних русалок грища – не для нас…
Голодну пісню з приспівом «Атас!»
Під місяцем затягує вовчиця.
                                       (Елегія осінньої струни: Вінок сонетів)
 
Внутрішнє відчуття власного зникання домінує у цій книзі. Поряд із цими екзистенційними нутами в окремих рядках впізнаємо колишнього Баранова, – з його сатирично-гумористичними вкрапленнями; з його публіцистично-актуальними інвективами.
Звичайно, то є ілюзія, що письменника, якого не відчитали за життя (а тут є багато причин для пояснення такого стану: від проблеми читання як такої до індивідуального везіння й наявності чи відсутности індивідуальної харизми), спробують відчитати по смерти. Власне, у смерти. Але правда полягає в тому, що цей поет (а Віктор Баранов – насамперед талант ліричний)  залишається в контексті історії української літератури черговим „непривітаним співцем“…

Post Views: 39

One Response