В совєтські часи все здавалося зрозумілим: держава культивує «просту радянську людину», яка одностайно буде підтримувати владу і пишатися тим, що невідомо що виробляє на заводі, особливо в секретному цеху. Держава періодично відстрілює або засилає в концлагери тих, що вирізняються, «щоб не були такими розумними». Але й тоді з’являються бунтівливі поети, навіть часом академіки і всякі, що «іменують себе літераторами».
ЗАГРОЗИ ПОШЛОСТІ І ПЕРЕСІЧНОСТІ
Останнім часом з легкої руки Ольги Сєдакової, учениці Сергія Аверинцева почали згадувати про таку соціальну небезпеку, як посередність. Її публічні виступи на тему узвичаєної пересічності як явища загрозливого декого зачепили за живе. Що це, мовляв, за таке зверхнє ставлення до звичайної людини? Кому заважає проста людина?
Але в тім то й справа, що посередність, як і пошлість — то не скупий дар природи, а вибір людиною найлегшого шляху. Можливо той вибір іде ще зі школи — тягнути як-небудь на трієчку, жити без зусиль, уникати боротьби за правду і взагалі скрізь нанюхувати свою вигоду…
Усіх дітей хвалять за розум і кмітливість, а звідки ж беруться байдужі тюхтії і дрімучі ледарі, до яких нічого не доходить уже в школі?
Може бракує вчителів, які вміють будити душу? А може дома дитину загодовують і оберігають, щоб науками не замучили дитину? У байдужих батьків і діти занедбані.
У всякому разі вдивляєшся в обличчя випускників і дивуєшся: звідки їх випустили? Зате знаєш, що вони творять наше суспільство і обирають кращих представників до державних органів. Вони та їхні батьки і творять нашу державу, з якої ми так незадоволені.
В совєтські часи все здавалося зрозумілим: держава культивує «просту радянську людину», яка одностайно буде підтримувати владу і пишатися тим, що невідомо що виробляє на заводі, особливо в секретному цеху. Держава періодично відстрілює або засилає в концлагери тих, що вирізняються, «щоб не були такими розумними». Але й тоді з’являються бунтівливі поети, навіть часом академіки і всякі, що «іменують себе літераторами». І все-таки згадаймо, що тоді офіційно засуджувалося міщанство, корисливість, спекуляція, а звідси діставали підтримку і наче і заохочувались ідеалісти, що зневажають міщанську пошлість. З них і пішли 60-ники…
Тепер уже більше двадцяти років високих не скошують, розумників не виловлюють і сміливців не вистежують. Придивляєшся, а їх і не видно…
Може вони серед обранців? Київ обирає мером Черновецького, Харків — Кернеса, Полтава — Мамая чи кого там, що влаштовував 29 січня «свято сала». І ніхто не згорів від сорому! І ніхто не заволав «рятуйте!». Наше суспільство терзає посередність і наче усім «все рівно», хто там над нами владарює.
Найпростіший протест жебрацький — втеча в бомжі або за кордон. Найважчий, виявляється, опір громадський. Потрібні громадяни! Потрібна боротьба проти байдужості, пересічності і проти конформізму, що затягує в трясовину навіть вартих кращої долі.
Під благодатним українським небом усе буйно росте. Особливо бур’ян, коли його не виполювати. І гори сміття, коли не прибирати.
Круглий чоловічок, який зібрав у собі всі пороки нашого часу, вивішує плакат: «Україні потрібен Литвин». І заходить підтримку…І не видно тих, що соромляться і жахаються профанації…
Суспільство без віри і любови втрачає здатність розрізняти добро і зло. Воно втрачає пам’ять настільки, що вже й забуло, що їхній вождь вчора був посміховищем, а позавчора — не треба оцінювати, досить поставити факти його життя в один ряд.
А всі ж знають, що діти беруть приклад з батьків. Учні — з учителя. Громада церковна — зі священика. Для народу віками принижуваного дуже важливо мати Президента високої гідности і порядности.
Отже, починати треба з себе. В моральному приниженні ми на самому дні. Підніматися вгору важко, але радісно.
Згадаймо двох учителів — наука їхня завжди стає нам в пригоді.
ЗГАДАЙМО ГОГОЛЯ І ЧЕХОВА
Від Сорочинець до Таганрога набагато далі, ніж від Гоголя до Чехова. Хоча, коли врахувати, що батьки Чехова все життя марили поверненням на Полтавщину, то віддаль скорочується — аж до єдиної традиції, з якої вони виростали.
Зате часова віддаль між ним дуже далека. В 30-ті роки в Петербурзі ще можна було ставити питання про публікацію українських книг. В кінці ХІХ століття перед Чеховим вже навіть не ставили такого питання. Правда, Антонів брат Михайло пробував писати українською мовою…
Росія кріпосницька відійшла в далеке минуле. Капіталізм заговорив тільки російською і наче й не чув, що в імперії живуть різні народи.
Одне залишилося незмінним: ворог Миколи Гоголя, Антона Чехова. Обидва письменники були дуже вразливими на пошлість. У Гоголя вона конденсувалася у косну матерію, у «мертву душу». За нею стояли безпробудні хащі, населені небокоптителями. Ту особливу чутливість до пласкої сірості, яка не впадає в око іншим, вперше помітив у творах Гоголя і чітко сформулював Пушкін.
У своїх спогадах «Гоголь в Римі» П.В. Анненков наголошує головну рису Гоголя-письменника: «енергійне розуміння шкоди, яку причиняли пошлість, лінивство, потурання злу з одного боку, і грубе самовдоволення, пихатість і нікчемність моральних основ — з іншого. У його переслідуванні темних сторін людського існування була пристрасть, яка і становила справжній моральний вираз його фізіономії…Він ненавидів пошлість одверто і наносив їй удари з силою, на яку тільки міг здобутися, з єдиною метою зструснути її, якщо можна, в самих основах. Той вид захвату виявлявся тоді у всій його особі і становив істотну частину моральної краси її. Честь безкорисної боротьби за добро, в ім’я тільки самого добра і від самої тільки відрази до спотвореного і опошленого життя, має залишитися за Гоголем тієї епохи, навіть проти нього самого, коли б це було потрібно».
Саме в цій моральній пристрасті вбачає Анненков сенс знаменитого звертання Гоголя до свого генія у відомому дитирамбі під назвою «1834»
«О, не розлучайся зі мною! Живи на землі зі мною хоча б дві години щодня, як прекрасний брат мій. Я звершу! Я звершу! Життя кипить в мені. Праці мої будуть натхненними. Над ними буде витати недоступне для землі божество».
Відомо, що Гоголь боровся з пошлістю зброєю сміху. Його м’який український гумор, привабливий і прив’язливий, діє на читача
«Мій сміх — пише він В.А. Жуковському в 1848 році, — спершу був добродушним; я зовсім не думав висміювати кого-небудь з якоюсь ціллю, і мене дивувало, коли я почув, що ображаються і навіть сердяться на мене цілі стани і класи суспільства, то я нарешті задумався: якщо сила сміху така велика, що її бояться, то її не слід розтрачувати на пусте. Я вирішив зібрати усе погане, що тільки знав, і за одним разом над усім посміятися — ось і все походження «Ревізора»! То був перший мій твір, задуманий з метою справити добрий вплив на суспільство, що, зрештою, не вдалося…»
Не вдалося і пізньому братові Гоголя через півстоліття пізніше. Антон Павлович Чехов жив і творив уже в іншій Росії. Він знав її не з листування з приятелями і не з знайомства з особами, які посідають важливе становище. З дитинства знайомий з працею і дисципліною, він підіймався по соціальній драбині в поті чола.
«Я по краплині вичавлював з себе раба» — признавався той інтелігентний письменник, який змалку відчув гніт рабських обставин, а до них йому доводилося пристосовуватися. Молодий Гоголь важко переживав батькову залежність при домі колишнього царедворця Трощинського. І бачив узаконене кріпосництво в патріархальному побуті, сам будучи в ролі пана. Але у своєму прагненні піднятися до святині мистецтва він також вичавлював по краплині звички й нахили, що затягували в тенета матеріальної суєти, і все життя він збувався обтяжливих рис рабства своєї натури.
Обидва письменника побачили навколишній світ з висоти ідеалу і вжахнулися від його пошлості. Чехов, лікар за професією, бачив людей ближче «в натурі», але по суті побачив такими самими, як Гоголь.
Чехов був вільніший у своїх поглядах на Росію, і не мусив вигадувати її з парадного боку — з виглядом стражденного пророка. Навпаки А.П.Чехов у тоні скорботного діаґноста, говорив без ложної втіхи: «Вся Росія — країна якихось жадібних і лінивих людей: вони страшенно багато їдять, п’ють, люблять спати вдень і у сні хропуть. Одружуються вони задля порядку в домі, а коханок заводять задля престижу в суспільстві. Психологія у них — собача: б’ють їх — вони тихенько поскиглюють і ховаються по своїх норах, приголублять — вони лягають на спину, лапки вверх і виляють хвостиками».
Ті і подібні міркування заповнюють спогади О.М.Горького про А.П.Чехова.
Нас цікавлять передусім Гоголівські мотиви у тих спогадах про Чехова, сміх якого також нагадував сміх крізь сльози: «він володів мистецтвом скрізь знаходити і відтінювати пошлість, — мистецтвом, доступним тільки людині високих вимог до життя, мистецтвом, що твориться лише палким бажанням бачити людей простими, красивими, гармонійними. Пошлість завжди знаходила в ньому жорстокого і суворого суддю…
…в юності пошлість здається тільки смішною і нікчемною, але потроху вона оточує людину, своєю сірою імлою мозок і кров її, як отрута і чад, і стає людина схожою на стару вивіску, поїдену іржею: наче б то щось зображено на ній, а що — годі розібрати.
Чехов сміявся не так крізь сльози, як сумовито і наче соромливо, з глибоким зітханням людини співчутливої і чистої серцем.
Він, за розповіддю Горького, все життя боровся проти пошлості, і вона відомстила йому після смерті: його труну з Німеччини перевезли у вагоні для транспортування устриць, а вуличні газети з фальшивим співчуттям прощалися зі своїм ворогом.
Гоголеві пошлість відомстила куди гірше: вся Москва передавала чутку: «Чули? Гоголь збожеволів?». А опісля зібралася на його многолюдний похорон.
Оскільки цензура заборонила друкувати некрологи на смерть Гоголя, то спростувати чутку про божевілля теж не було кому…
Біля пам’ятників тим сумовитим гумористам не забуваймо: вони лікували нашу важку недугу, що прогресує в кожнім поколінні і спотворює наш образ як подобу Божу…
Вона невиліковна. особливо в суспільстві пасивному і зледачілому. Гламурна пошлість нашого часу узвичаюється. як норма. Телепрограма переривається, щоб подивитись банальну рекляму. Телепрограма пристосовується до пересічності і оберігає глядача від розумових зусиль. Мода на конформізм, пристосовництво, корисливість безсоромно витісняє усякі прояви юнацького ідеалізму. Честь, обов’язок, жертва, самопожертва, безкорисне служіння — все те на ґрунті чого була створена християнська цивілізація, спадщиною якої досі живем — усе це зневажається, як старосвітська ментальність.
На такій моралі можна виховувати рабів, не вартих кращої долі. Пошлість невиліковна. Але життя вимагає постійної боротьби з нею, життя має підіймати людину. Ще одна цитата з Чехова: «Дивна істота — російська людина! У ній, як в решеті, нічого не затримується. В юності вона жадібно наповнює душу усім, що трапиться під руку, а після тридцяти років у ній залишається сірий мотлох. Щоб добре жити, по-людські — треба працювати! Працювати з любов’ю, з вірою. А у нас такого не вміють. Ахітект, вибудувавши два-три пристойні будинки, сідає грати в карти, грає все життя бо стовбичить за лаштунками театру.
Лікар, коли він має практику, перестає стежити за наукою, нічого, крім «Новин терапії», не читає і в сорок років серйозно переконаний, що усі хвороби застудного походження. Я не зустрічав жодного чиновника, який би хоч трохи розумів значення своєї роботи… Створивши собі ім’я вдалим захистом, адвокат уже перестає цікавитися захистом правди, а захищає лише право власності, грає н скачках, їсть устриць і зображує з себе тонкого знавця всіх мистецтв».
Реалії дещо змінилися. Замість «російська» можна сказати «постсовєтська» людина. А павутина пошлості так само снується з лінивого споживання в атмосфері духовної сплячки і сирості буднів.
Пошлість, банальність, вульгарність, низькопробність, паскудство, непристойність, заяложеність — так і хочеться до цього синонімічного гнізда вписати наші державні інституції, яких не поважають.
Але звикати до цього — то те саме, що доповнювати собою…