Хто буде очолювати Національну Спілку письменників України?

На з’їзді планується не лише обрати нового голову НСПУ, а й проголосувати за можливі зміни до статуту спілки. Серед іншого запропоновано суттєво обмежити повноваження голови, скасувати президію НСПУ, яку вважають артефактом радянських часів, а також влаштувати люстрацію, заборонивши займати керівні посади у спілці тим, хто був причетний до КПСС, КПУ та Партії регіонів.
На посаду “керманича” українських письменників знайшлося аж чотири основні претенденти: нинішній  в.о. голови НСПУ Олександр Божко, Голова Київської письменницької організації НСПУ, видавець газети “Українська літературна газета” Михайло Сидоржевський, секретар НСПУ по роботі з молодими авторами Сергій Пантюк та директор департаменту видавничої справи і преси Держкомтелерадіо України Олексій Кононенко. Чому ці люди так прагнуть очолити літературний процес? Зарплата там не дуже велика —  лишень 9000 гривень “брудними” (7239 на руки), із пільг — машина Škoda з персональним водієм. Та й чи можливо взагалі керувати літературою — творчим процесом, що часто не підвладний навіть самому автору? Перед тим, як відповісти на ці питання, пропоную ближче познайомитися з самим кандидатами. Отже…

Олександр Божко, в.о. голови Спілки Письменників України

Народився у 1946 році у селі Нові Безрадичі, Обухівського району Київської області. В 1972 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету та факультет вірменської мови і літератури Єреванського університету. У 1970-80-тих роках працював у відділі братніх та зарубіжних літератур газети “Літературна Україна”, редактором відділів критики і публіцистики журналу “Всесвіт”. У 1989 році був призначений відповідальним секретарем Київської письменницької організації. Працював в Інституті сходознавства і в Міністерстві закордонних справ (1996-2001, 2005-2010 — послом у Вірменії). Почесний член Спілки письменників Вірменії
До 1993 року був членом партії Народний Рух України.
На посаду заступив 30 липня 2014 року, одразу після смерті голови СПУ Віктора Баранова.

Основні пункти програми
1. Боротьба з рейдерами, які захопили майно НСПУ при попередньому керівництві.
2. Справедливий розподіл прибутку від оренди майна спілки.
3. Пошук нових інвесторів для ремонту Ірпінського будинку творчості.
4. Скорочення зайвого управлінського апарату.
5. Активізація роботи творчих комісій спілки.
6. Залучення молоді шляхом допомоги у виданні книжок.
7. Покращення фінансового результату видавництва “Український письменник”.
8. Підвищення платні очільникам обласних організацій НСПУ.
9. Додаткові пенсії від НСПУ з державного бюджету.
10. Створення мережі книгарень для розповсюдження творів членів НСПУ.

Голова Київської письменницької організації СПУ, видавець газети “Українська літературна газета” Михайло Сидоржевський

Народився у 1958 році у селі Старий Солотвин Бердичівського району Житомирської області. У 1978 році закінчив Житомирський автошляховий технікум і в 1985 році –  факультет журналістики Київського Державного Університету. До 1990 року працював в житомирській обласній газеті “Комсомольська Зірка”. У 1990 році був обраний депутатом Житомирської обл та міськради. Створив та очолив газету міськради “Вільне слово”. У 1992 році очолив партійну газету УРП “Самостійна Україна” (Київ). В 1994 році повернувся до Житомира та створив там ТОВ “Прес-Форум”, яке видавало рекламну продукцію та політичну газету “Прес-Форум”. З 1998 року працював у Фундації Олега Ольжича заввідідлом підприємництва і маркетингу. З 1999 року — головред газети “Українське слово”, видань “Книжковий огляд”, “Персонал Плюс”, “Літературна Україна”, “Нація і держава”, а з жовтня 2009 – “Української літературної газети”.
Член ГО ОУН з травня 1993 року.

Основні пункти програми
1. Забрати повноваження від голови та секретаріату і передати їх Правлінню НСПУ.
2. Ліквідувати Раду старійшин НСПУ.
3. Ліквідувати Дирекцію Управління Майном НСПУ та створити аналогічну структуру, але підконтрольну Правлінню НСПУ.
4. Поновлення діяльності Бюро з пропаганди літератури, організовані поїздки по Україні для зустрічей із читачами.
5. Комерціалізація видавництва  “Український письменник” (“має бути відповідна політика, спрямована на прибутковість”, “на першому місці мають бути успішні проекти”).
6. Розвиток міжнародних зв’язків, організація письменницьких делегацій за кордон.
7. Створення більшої кількості заходів для молоді: друкування книжок, спільні автобусні тури Україною. Залучення молоді до керівних органів НСПУ.
8. Вшанування пам’яті померлих письменників, установлення меморіальних дощок.
9. Медичне страхування членів НСПУ.
10. Затвердження професії “письменник”, державна пенсія всім членам НСПУ.
11. Збільшення кількості творчих вечорів та відзначень ювілеїв шанованих класиків.

Сергій Пантюк, секретар НСПУ по роботі з молодими авторами

Народився у 1966 році в селі Сокілець Дунаєвецького району Хмельницької області. Член Національної спілки журналістів України (від 1993). Член Національної спілки письменників України (від 1997), її секретар та голова Приймальної комісії(від 2011). Закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Працював на заводі, у школі вчителем української та німецької мов, малювання та фізкультури. Згодом — в редакціях кількох газет. Брав участь у «Революції на граніті», рухах «Україна без Кучми» та «За правду». Активіст Громадянської кампанії «ПОРА». Засновник “Видавництва Сергія Пантюка”. Ініціатор створення та творчий куратор сайту НСПУ «Укр. Літ.».

Основні пункти програми
1. Навести лад із фінансовими справами НСПУ, справедливо витрачати кошти, отримані від оренди майна спілки.
2. Підвищити зарплату голів обласних організацій від 1200 до 2500 гривень за рахунок оптимізації витрат на непотрібні цілі.
3. Зосередитися на отриманні міжнародних та внутрішньоукраїнських грантів для членів НСПУ.
4. Збільшити фінансовий еквівалент провідних літературних премій.
5. Запустити всукраїнську мережу книгарень «Шлях до читача» під контролем обласних організацій НСПУ та велику «материнську книгарню» на Банковій, 2 із дубляжем у інтернеті.
6. Проект «Популяризація письменника»: випуск конвертів, марок, листівок та календариків із портретами сучасних авторів, обов’язковий «Письменницький урок» у школах.
7. Створення Відділу міжнародних зв’язків НСПУ, який би займався просуванням української літератури за кордоном.
8. Запровадження програм «Знайти майбутнього письменника» та «Талант помітний з дитсадка». Проведення низки семінарів творчої молоді – обласних і загальноукраїнських. Відновлення Міжнародного конкурсу «Гранослов» та видавничих серій «Перша книжка поета» та «Перша книжка прозаїка».
9. Збільшення фінансування газети «Літературна Україна».
10. Запровадження державних пенсій членам НСПУ.
11. Створення каси взаємодопомоги літнім та хворим письменникам.

Олексій Кононенко, директор департаменту видавничої справи і преси Держкомтелерадіо України

Народився у 1957 році в селі Роздолля Компаніївського району Кіровоградської області. Заслужений діяч мистецтв України (2004). Член НСПУ та НСЖУ. У 1978 році закінчив Кіровоградський педінстут. Працював учителем, у 1978-1988 роках перебував на комсомольскій роботі. Далі працював головним інспектором управління виховної роботи Міносвіти УССР, заступником директора культурного центру «Музика, мода, молодь», редактором відділу журналу «Азбука сімейного виховання», 1994—99 — редактором відділу культури газети «Дзеркало тижня». Від 2011 — директор департаменту видавничої справи і преси Держкомтелерадіо України. Автор цілої низки книжок, серед яких «Персонажи славянской мифологии» (1993), «Вбивач бичків» (2002), «Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану» (2013). Написав тексти до пісень Павла Зіброва, Алли Кудлай, Миколи Гнатюка, Лілії Сандулеси та тріо «Либідь».

Основні пункти програми
1. Виключити з НСПУ тих членів, які роками на бувають у стінах Спілки,  не беруть жодної участі в роботі її організацій, не сплачують членські внески.
2. Провести аудит фінансових і майнових справ НСПУ та ДУМ з офіційним оприлюдненням.
3. Знайти нові джерела прибутків для НСПУ.
4. Подати судові позови проти Російської Федерації щодо матеріального відшкодування втрат НСПУ від захоплення Росією будинків творчості в Ялті та Коктебелі.
5. Вступити до Федерації профспілок України (ФПУ), що дасть можливість організовувати відпочинок та лікування членів профспілки письменників України за 50% вартості в системі ФПУ;
6. Організувати пенсійне забезпечення членам НСПУ.
7. Відродити роботу секції військово-патріотичної літератури при НСПУ.
8. Відремонтувати Будинок письменників України в Києві та відновити роботу літературного кафе «Еней».
9. Відновити видання альманаху учасників щорічної  Всеукраїнської наради молодих літераторів.
10. Розробити програму проведення щорічних спілчанських літературних конкурсів.

Як бачимо, троє з чотирьох кандидатів пропонують виплачувати пенсії “професійним” письменникам – членам НСПУ. Не кажучи вже про повну нездійсненність цієї популістської ідеї, явно видно, на кого саме орієнтуються майбутні очільники спілки. Загалом складається враження, що вони досі перебувають у 1970-х роках, на які припала вершина професійної кар’єри більшості з них. Чого варта, наприклад, пропозиція відкрити “секцію військово-патріотичної літератури” або вимога обов’язкового «Письменницького уроку» в школах!
Тим часом у НСПУ є багато реальних проблем, за розв’язання яких треба братися терміново. У січні 2010 року Спілка письменників, очолювана тоді Володимиром Яворівським, передала фірмі «Банкова 2» в оренду приміщення площею 390,6 кв м Будинку письменників, загальна площа якого становить 1931 кв м.
У листопаді того ж року сторони уклали договір про спільну діяльність із реконструкції цієї частини будівлі. Фірма зобов’язалася реконструювати приміщення за свої кошти, а за це  отримати 50 % площі об’єкту інвестування. У результаті фірма звела прибудову і літній майданчик кафе на 50 місць. На цьому “реконструкція” закінчилася. Це – типова оборудка з рейдерського захоплення приміщення. У 2010 році у дворі Будинку письменників було відкрито ресторан «Сад», перший рік ним управляв відомий ресторатор та телеведучий Арам Мнацаканов. На відкриття цього ресторану запросили супер-зірок Софі Марсо та Кристофа Ламбера. “Кристофер налегал на черную икру, Софи – на шампанское”, – повідомляв тоді один таблоїд.
Засновником ТОВ «Банкова 2» є компанія «Оранжеві Холдінгс С.А.» із Люксембургу. У 2010 році директором фірми була Тетяна Бердник; у 2011 році і до серпня 2012 року – Марія Чумаченко; надалі – Євген Шредер. Наразі суд визнав недійсним договір поміж НСПУ та ТОВ «Банкова 2», але що буде далі — невідомо.
Ще цікавіша історія – з поліклінікою НСПУ за адресою Рейтарська, 15. 17 червня 2007 року було засновано ТОВ “Центр краніальної терапії” із капіталом в 13,691 млн грн. Спілка віддала у цю фірму будинок поліклініки, який оцінили у 51% зазначеного капіталу. Другим учасником ТОВ була фірма «Гелексі Груп ЛТД» (Беліз), а третім – ООО “ОК Новий Зір”. Після цього доля НСПУ якимось чином зменшилася, а в будівлі розмістилися комерційний Багато-профільний лікувально-хірургічний центр та спа-салон. Цікаво, що залишки від продажу поліклініки керівництво НСПУ поклало в “Укрінбанк”. І до останнього часу там було всього 300 тисяч гривень (це з колишніх 6,8 мільйонів!), але вже цього року з рахунку було знято 170 000 на поточні витрати, тобто — проїли. “Поліклініку ми вже втратили і повернути її нереально”, – зауважив у розмові зі мною Михайло Сидоржевський.
Дуже заплутана історія сталася із будинком творчості в Одесі. Повідомляють, що його було продано в 2005 році якимсь ТОВ “Пульсар” та ТОВ “Інвестбізнес 1” за суму значно меншу від реальної вартості.
Два будинки творчості НСПУ є в Криму. Олексій Кононенко вважає, що повернути їх можна, якщо судитися з Росією.
Як бачимо, державне майно спілка проґавила. А на що вона витрачає свої прибутки? За 9 місяців цього року НСПУ отримала 1,457 млн гривень надходжень, більшість із яких (1,184 млн грн) надійшло від здачі в оренду майна та суборенду землі. Крім того, 1,625 млн гривень надійшло з державного бюджету. Отже, повний бюджет НСПУ становив понад три мільйони гривень.
Найбільші видатки з цих грошей — 308 189 гривень — це податок на землю, включно із землею в Криму. 296 923 грн пішло на зарплату співробітникам НСПУ в Києві та регіонах. Лише утримання приміщення редакції газети “Літературна Україна” обійшлося в 54 529 гривень. Штраф за несвоєчасну сплату податків — 13 060 грн. Цікаво, що всі літературні заході по областях обійшлися всього вдвічі дорожче, ніж цей штраф, — 27 319 гривень. Ну, а навіщо фінансувати якісь літературні заходи? На фінансову допомогу обласним організаціями витратили 14 592 гривні, причому 4000 гривень із цієї суми перерахували Міноборони. На засідання ради пішло аж 8073 гривні. Як пояснив Сергій Пантюк, засідання ці полягають у тому, що сорок представників регіонів та 25 киян збираються в Будинку письменників двічі на рік та вирішують нагальні питання. Майже 2000 гривень витратили на квіти. А на премію імені Павла Тичини – всього 1000 гривень.
Тобто на літературну діяльність НСПУ витрачає не більш ніж 10% своїх коштів. Виникає враження, що вся ця побудова існує для фінансового забезпечення людей, які в ній працюють.
Після прочитання цього сумного кошторису діяльності НСПУ стає соромно, що такі гроші викидаються на вітер, вилітають в трубу, йдуть коту під хвіст… Якщо раніше спілка письменників була засобом для контролю над письменниками, то зараз це просто чорна діра, в якій бездарно зникають кошти державного бюджету. Хочеться якомога швидше ліквідувати її взагалі. Але що думають самі письменники?

Мирослав Лаюк, поет

Для початку треба сказати, що Спілки письменників в Україні не існує. Так, є будівля, де доділюють останні вази, стільчики і свічники, видають дивні журнали, навіть залучають у свої лави багатьох нових людей, але вплив цієї структури майже не помітний у тому літпроцесі, яким його бачу я (хоча, підозрюю, що більшість спілчан якраз і вважають себе справжнім літпроцесом). Центральні наші письменники чудово живуть без Спілки, вони колись із неї повиходили, обходять її далекими дорогами; у певних колах з’явилася навіть певна мода – ганити Спілку і показово відмежовуватися від неї (хоча впевнений, що якби Спілка пропонувала хоча б трохи більше можливостей – до неї ці особи першими побігли би за квитками). Так, нібито має бути інституція під протекторатом держави, яка, адекватно оцінюючи ситуацію,  займатиметься пошуком ресурсів для промоції літератури, а потім спрямовуватиме ці ресурси на перспективні проекти. Всім, у ситуації критичній, цими справами почали займатися певні люди і організації, не об’єднані, проте, як виявилося, досить успішні – «Форум видавців», «Смолоскип», «ЛітАкцент», «Меридіан Черновіц», «Київські Лаври», Книгарня «Є», «Критика»  – проекти знакові, які зробили за кілька років для літератури незмінно більше, ніж колись велетенська держустанова з непоганим капіталом і адмінресурсом. Наша література навчилася жити без Спілки і без держави – бо інакше не вижила би.

Андрій Кокотюха, прозаїк, літературний критик

Нам не потрібна спілка письменників. Спілкування письменників не залежить від того, чого він член. Професійне спілкування може відбуватися будь-де. Та Спілка, яка зараз – переважно зібрання невизнаних геніїв, для яких членство – квазістатус та псевдореалізація. Проте є приміщення, і врятувати ситуацію можна – якщо зробити там видавничий дім. Пустити видавництва, нехай освоюють кожен квадратний метр площі. Платять оренду. І займаються книговидавничою справою. Місце для презентацій є. Причому членами Спілки ніхто бути не зобов`язує. Зробити там прес-центр, влаштовувати кінопокази, книгарню, акустичні концерти, моновистави та антрепризи. Там повинні збиратися активні креативні люди, які щось роблять. У цьому плані Спілка кінематографістів мене цілком влаштовує нині як приклад. З рештою, кінотеатр “Жовтень”, який нині переживає трагедію, під кінопокази переобладнав ледь не коридори. І було багато всього різного, на всякий смак, ексклюзива повно. А Спілка – лише будинок у центрі, який не має обличчя й менеджменту.

Яна Дубинянська, прозаїк, літературний критик

Особисто мені, як переконаному індивідуалісту, спілка письменників не потрібна. А людям тусовки – звісно, потрібна, і що більше в цій тусовці буде чуток, скандалів і розслідувань – то краще. А працювати вона не буде ніколи й ніяк. Для роботи ж перспективніша Спілка видавців. Або Спілка літературних промоутерів.

Антон Санченко, письменник, видавець

Від Спілки я чекаю, що новий всеблагий Голова нарешті зробить електронні посвідчення Члена спілки з мікрочіпом, за якими безкоштовно пускатимуть у метро та в Центральну бібліотеку для дітей та юнацтва, а випускатимуть за гроші. Там же, на мікрочіпі, а не в шафі Патнюка, мають зберігатися в електронному вигляді всі видані в спілчанському видавництві книжки. Економія і прискорення видавничих процесів – ось запорука!

Ростислав Мельників, поет, літературознавець, критик

Я не бачу можливості реформувати Спілку, вона не надається до цього, оскільки постала на зовсім інших засадах і за інших умов: а) утративши “матеріальний ресурс” (його банально розграбували в різні способи), Спілка не зможе поновити функції Літературного фонду, заснованого, до речі, ще в часи Російської імперії, фінансування ж від держави вона не отримає з огляду на теперішню економічну ситуацію; б) стати профспілкою, як, скажімо, у Німеччині, – теж не зможе, бо для того потрібно зробити “переворот” у мізках більшості її членів і зокрема з-поміж тих, хто увійде до складу Президії, – хоч ще не так давно я мав певні ілюзії… до речі, спілчанське “добро” ще не все розікрали, утім, розпорядитися ним по-хазяйськи навряд чи кому дадуть, бо є купа люду, що вже наклали на нього око (принаймні мені так здається)… а з-поміж конкурентів Сергія ( Сергій Пантюк), як можна припустити, будуть – так само порядні – Михайло Сидоржевський і Олександр Божко, тож з’їзд матиме можливість обирати кращих серед кращих  … але – але …

Ростислав Семків, літературознавець, літературний критик, директор видавництва “Смолоскип”

Спілка має певний культурний потенціал. Це ж не тільки розкрадання коштів, а й традиція спілчанських вечорів, бурлескна традиція кнайпи “Еней”, численні виступи у 1989-му році, під час Помаранчевої Революції. Показово, що спілку атакували у 2013 році. Історія СПУ — це не лише історія пристосуванства до влади, але також історія протесту. Це — певний феномен і позбуватися його неконструктивно. Але вона не може залишатися тим, чим була в радянські часи — засобом контролю і кормушкою для лояльних письменників. Вона має стати чимось на зразок клубу для письменників. Треба вивчити позитивний досвід ПЕН- клубу, письменницької організації українських емігрантів “Слово”. Це має бути насамперед місцем спілкування та обміну досвідом. Держава повинна підтримувати найбільш талановитих письменників, щоби вони менше переймалися проблемами заробляння грошей, а більше могли писати. Це можуть бути резиденції, гранти, підтримка видавничих проектів.