Міста, села, як і люди, мають свої історії. Подекуди славні, а подекуди – дуже трагічні. Наші українські землі, за часів панування різних імперій, зазнали чимало лиха. Та найбільше глумилися над українцями радянська влада, яка прийшовши в якості господаря у наш благословений край, чинила тут масові безчинства. Свідченням цьому – події 65-річної давності, які розгорталися у маленькому селі Королівка, що у Заліщицькому районі. Саме 11 листопада жителі цього села відзначають сумні 65-ті роковини римусового виселення сімей у Запорізьку область. Одним розчерком пера якогось очманілого чиновника було перекреслено майбутнє цілих родин. Людей примусово і цинічно виселяли із обжитих і багатих обійсть і погнали на незаселені простори Запоріжжя. Так з корінням було вирвано у людей їхню малу батьківщину, а разом з нею – серце і душу.
У 1949-му році людей виселили, а деякі родини від важкої туги вже поверталися сюди через два-три роки. Та коли поверталися – уже ні хат, ні млинів, ні багатих садів не було. Усе знищила влада, а те майно і худобу, яка залишилась, забрали до колгоспу. Тому ще деякий час людям доводилось жити у родичів в сусідніх селах.
Про історію цього села мені розповів наш читач, мій знайомий Богдан Іванович Голик, який є його уродженцем, і порекомендував написати матеріал, як згадку про цю подію. Вже в процесі дослідження мені стало цікаво працювати над цією темою, адже була вона дуже неординарною. І я зловила себе на думці, що у гонитві за буденними новинами, ми не згадуємо історичне минуле, про яке мусимо знати. Бо те, що пережили люди у ті роки – не має права забути ніхто.
Сліди шляхтича Кароля чи пані Кароліни?
Королівку історики вважають відносно молодим селом. Перша письмова згадка датується 1820 роком і назва подається як Каролівка. Очевидно, від імені шляхтича Кароля, який бував у цих краях і якого вразила краса тутешніх краєвидів. Тут він чи то оселився, чи то щось заснував. Інший переказ гласить, що місцевий пан мав три дочки – Ангеліну, Антоніну і Кароліну. І, відповідно, дав назви трьом довколишнім селам зі своїх володінь – Ангелівка, Антонівка і Каролівка. Якій із цих легенд довіряти більше – не має ніякого значення. Вони обидві красиві і нехай легендами і залишаються.
Жителі села, з якими я спілкувалася, називають Королівку райським куточком. Особливо красиво тут навесні і влітку. Окрасою села є унікальне джерело кришталево чистої води, яка багато років витікає із підземних кастрових нір. На цьому місці збудована криниця і водозабір, з якого подається вода у Заліщики. Колись, кажуть люди, геологи проводили тут дослідження і виявили, шо перший шар води лежить на плиті, а під нею – ще ціле водне море із потужним ресурсом. Ящо цю плиту пробурити, то місцевість може просто втопитися у воді.
Сьогодні Королівка має статус села, а колись це був багатий хутір. Хутори, як відомо, засновувалися людьми на вільних просторах, де можна було розгорнути велике сільскогосподарське виробництво. На Тернопільщині чисельність хутірських поселень зросла після 1920 року внаслідок утворення “осадницьких господарств”, розповідає відомий історик і краєзнавець з Тернополя Віктор Уніят. У Королівці був збудований млин, тут розвивалось тваринництво і садівництво. Вже у 1907 році в селі діяла філія товариства «Проствіта», а у тридцятих роках був збудований клуб і однокласна школа. У1934 – 1939 роках Королівка належала до ґміни села Тлусте (нині смт. Товсте). У часи радянськї влади Товсте було районним центром.
Під пресом радянських жорен
Ось як описує у своїх спогадах рідне село і дитинство його уродженець, нині уже, на жаль, покійний лікар і науковець із Чернівців Михайло Гнидюк: «Діти мого рідного села не знали, що таке вулиця. Вулиць не було. Село мало форму видовженого вінка, що складалося з одного ряду хат, стодол, хлівів, курників, сушарень, а восени – ще й стіжків необмолоченого хліба, високих копиць кукурудзи, обкладених жовтими гарбузами. З початком весни на подвір`я викочувалися вози, валки, борони, плуги. З-під гори текли дві річечки, а вздовж них росли верби, що в моїй пам`яті залишились вічнозеленими… В селі були свої ковалі, ткачі, мулярі, теслі, столяри, стельмахи, бондарі…Денний гамір дітлахів змінювали вечірні пісні молоді. Які то були пісні! Їх ми знали багато і обов`язково мали вони суспільно-політичне забарвлення, підтримували дух українського пвтріотизму…Було. Стихло… Напркінці 1949 року Королівку оточили війська МГБ і мешканцям села було «запропоновано» переселитися до Запорізької області. Багато моїх земляків і досі там живуть, частина повернулася на вітцівщину, декого й тепер привозять діти й онуки поховати на місцевому цвинтарі…Щоразу, коли навідуюся до рідної Королівки, мене охоплює сентиментально-щемливе почуття. А ось нещодавно в бур`янах знайшов жорновий камінь – свідок і супутник, здається, вже нескінчених лихоліть нашого народу.
Жорна з`явились на початку другої світової війни. Щоб здерти з людей більше зерна, німці заборонили працювати млинам. Отож «за німців» не було де молоти, а за «других совітів» не було що молоти і «епоха» жорен тривала аж до 1948 року.
Минуло багато років і знову мій, за висловом Василя Овсієнка, «недобитий народ» опинився між ідеологічними, комуністично-московськими, кримінально-олігархічними каменями жорен. Вичавлюють з мого народу життєдайні соки…»
Стаття ця була опублікована у 2001 році в київській «Народній газеті».
Про те, як вичавлювали ці життєдайні соки із селян з Королівки, пригадує і сестра пана Михайла – Ірина Гнидюк, яка довгі роки працювала викладачем ПТУ у Товстому.
– Мені було 10 років, я навчалася у четвертому класі і добре пам`ятаю ті трагічні для нашого села події, – розповідає Ірина Іванівна. – Вчителі під час уроків агітували нас (думаю, з ними була проведена певна розмова в районі) їхати на «велику Україну». Розповідали, що там чекатиме нас щасливе і багате життя, просили переконувати їхати і батьків. І ми, зі своєю дитячою безпосередністю і з радістю, розповідали про це вдома родичам. Батьки лише скрушно хитали головами. А ми їх не розуміли. Пізніше я проводжала на станцію свою подружку. Пригадую, що то був кінець осені, довкола – туман, болото, дощ. Її мама була вагітною, одягнена у якусь куфайку, цілу дорогу жінка плакала, а я не розуміла чому. Потім сім`ю моєї подруги із ще декількома односельчанами погрузили у товарняки і наші дороги розійшлися назавжди. Ми листувалися довгі роки. Листи надходили із Веселовського району Запорізької області.
Дякувати Богові, нас минула доля переселення, бо у Королівці я жила у бабки, а мої батьки – у Товстому. Тому, коли почали массово зселяти родини, ми переїхали до Товстого. Однак усе наше майно: стодолу, стайню, хату, млин і великий сад знищила тодішня влада. Знаю, що вже через два-три роки люди не витримували і поверталися із чужини на батьківщину. Деякі, які помирали там, заповідали поховати їх у рідному селі. Ті, що поверталися, наражалися на спротив місцевої влади. Адже землі і майно уже були колгоспними, на колишніх обійстях їм забороняли будуватися, то вони зводили спочатку землянки, пізніше – будинки і не зважаючи на спротив, розвивали господарства.
Зі сльози відродилися…
Батько Ірини Гнидюк був службовцем райфінвідділу у Товстому і розповів дітям, чий підпис став тоді доленосним для жителів Королівки. То був підпис, тодішнього голови Товстенського райвиконкому. Хоча вважати його виним немає сенсу, адже він, як і більшість чиновників того часу був такою ж жертвою тоталітарної системи і просто виконував вказівку «згори».
Ореста Миколаївна Городинська теж пригадала, як йдучи зі школи із сестрою побачила жахливу картину – її батька били двоє чоловіків. Ось так «добровільно-примусово» змушували сільських людей ставити свій підпис-згоду у документі про переселення. На той час у Королівці було близько 120 господарств. Після так званого «зселення» в селі їх залишились одиниці. Тому у її батька вибору не було – вони усією сім`єю в товарняку без даху виїхали на Запоріжжя. Мати мало не збожеволіла дорогою, бо ж на руках була трьохмісячна дитина – молодший брат Орести Городинської. Вона хотіла вистрибнути з вагона разом з дитиною, але люди її зупинили і нагадали, що має ще двох дочок. Через два роки ця сім`я повернулася, але не застала нічого, все було знищено. Починали усе з нуля. А хату будували вночі, щоб влада не бачила. Ось так і жили.
Були сім`ї, які уникнули зселення. Після масових примусових розмов і побоїв селян, багато хто кидав хати і утікав до родичів у сусідні села. Ганна Йосипівна Голько, жителька Королівки, розповідає, як людей закривали у сільській раді і били. Били до тих пір, поки вони не погоджувались поставити підписи. Проте, були і відважні жителі, які категорично не полишали своїх обійсть. Одна жінка, наприклад, коли до неї приходили забирати майно, кидалася на непроханих гостей із сокирою і грозилася всіх порубати. Таких більше не зачіпали.
Але яка основна причина була цього масового зселення людей? Історик і краєзнавець Віктор Уніят, який багато років досліджує тему зниклих хуторів, називає три причини їх ліквідації – переселення поляків у Польщу, укрупнення колгоспів, виселення в табори прибічників ОУН та вояків УПА. Укрупнення колгоспів на вивільнених землях Королівки дійсно мало місце. Але була ще одна сторінка в історії села – героїчна. Ганна Голько розповіла мені, що багато жителів тодішня влада підозрювала у зв`язках із підпіллям. Однієї ночі заарештували десятеро сільських дівчат. Тодішній голова сільської ради доніс куди треба і на вісімнадцять хлопців з Королівки, запідозривши їх у служінні в лавах УПА. І зажила тоді Королівка славу бандерівського села, що, звісно, не могло позначитись на його долі і долях тих людей. Варто додати у цьому контексті, що в селі довший час учителював чільний діяч ОУН, письменник і публіцист Василь Верига, якого добрим словом згадує у своїй статті «Жорна» уродженець Королівки Михайло Гнидюк.
Автор описує трагічний епізод зі свого дитинства. Йдучи вранці до школи, побачив убитого районового референта СБ ОУН-УПА Михайла Мандзяка «Ворона». Поруч лежала вишита тризубами сорочка, яку йому вишила Павлина Мороз. Пізніше люди одягнули мертвого «Ворона» у вишиванку і поховали вночі. Голова сільської ради таємно дав дошки на домовину. Як бачимо, різні були люди на цих посадах у різні роки… Тому версія про помсту совєтів повстанцям може заслуговувати на увагу.
І ще варто навести один досить промовистий документ.
Про те, як «добровільно» переселяли мешканців з хуторів свідчить лист старшого землевпорядника Товстенського райуправління (нині смт. Товсте – у складі Заліщицького району) сільського господарства і заготівель товариша Шумка (подається мовою оригіналу): «Повідомляю, що в нашому районі в 1949 році було зселено хутір Королівка в Запорізьку область на основі їх заяв і добровільної згоди. Сільську раду на цьому ж хуторі Королівка закрито… При введені внутрігосподарського землевпорядження цю землю, яка знаходилась під хутором, теж запроектовано в кормову сівозміну, де в даний час перенесено проекти в натуру. На протязі 1953 року на цей хутір повернулося до 20-ти господарств, які побудували знову хати і живуть там же на хуторі. Просимо дати роз’яснення які принімати міри».
Як бачимо, в документі йдеться про «добровільну згоду», а також звучить питання: що робити із людьми, які повернулися? Цинізм тієї системи важко переоцінити і пояснити. Та людина – як та насінинка: де впаде, тамі відродиться. У 1958-59 роках люди почали повертатися, зводити будинки, вже навіть не питаючи дозволу, на покинутих обійстях і господарювати. Королівка зі сльозами на очах народжувалась вдруге..
У 1960-х рр. село повністю відродилося, нині воно підпорядковане Головчинській сільській раді. У населеному пункті – 40 дворів, де проживає 90 осіб. У 1996 році село газифіковане, а ще через рік тут сорудили кам`яну церкву Вознессіння Христового.
Королівка – не єдине село з подібною історією. Однак на Тернопільщині було багато хуторів, які не відродилися і зникли внаслідок дій тоталітарної системи, масового розширення колгоспів, зведення порахунків із патріотами. Слід пам`ятати про ці події і не забувати їх, адже то – історична правда, яка немає канути у лету забуття.
Ірина Мадзій.
На фото:
Ганна Голько – жителька Королівки, зі сльозами на очах згадує ті трагічні роки. ЇЇ родину було виселено у Сибір, де вони пробули 10 років.
Подібна доля і в односельчанки пані Ганни – Орести Городинської. Її сім,ю було виселено у Запорізьку область в 1949 році, але через два роки батьки повернулися на рідні землі.
Колишня сільська крамниця. Нині уже недіюча. Селяни скаржаться, що їм ніде придбати продукти.
Церква Вознесіння Христового, збудована у 1997 році.
Водозабір на природньому джерелі, з якого подається питна вода у Заліщики.