До подвір’я Орищенків у селі завжди охоче навідувалися і старе, і мале: перші – пораду отримати від ровесників по дівуванню-парубкуванню, останні – поласувати яблуками й дивом на все село – шовковицею. Любили бабу Мокрину за розважливий терплячий характер і добре серце.
ЛЕЛЕКИ НАД ПОКИНУТИМ ГНІЗДОМ
До подвір’я Орищенків у селі завжди охоче навідувалися і старе, і мале: перші – пораду отримати від ровесників по дівуванню-парубкуванню, останні – поласувати яблуками й дивом на все село – шовковицею. Любили бабу Мокрину за розважливий терплячий характер і добре серце. Діда Тимоша поважали за всеуміючі руки – здається, не було б тої справи на селі, якої б не вмів цей невеличкий, мов із казки списаний, сивовусий дідусь. Головною рисою цієї пари було те, що ніхто жодного разу не чув від них бодай слова скарги на здоров’я. А ще ж пам’ятали односельці, як замолоду обходила з ланкою усі колгоспні поля Мокрина, як не було кращого тракториста од Тимоша…
– Тож хіба ми одні такі в селі? – усміхнеться доброю усмішкою баба Мокрина на чиєсь «хворієте, либонь, замолоду здоров’я втративши»… Мали старенькі дві втіхи – далеку і близьку. Втіха далека – двоє синів, котрі після школи й армії не повернулися в село. Сашко осів біля дружини в Житомирі, а Степан побудував власний дім на околиці райцентру.
Тішилися синами батьки, бо славними вдалися: роботящими, непитущими. Коли з’явилися перші мобільні, одразу «озброїли» сучасною технікою батьків. Тож відтоді щовечора всідалися вони поряд, баба Мокрина розв’язувала хустку, аби краще чути було, – і починався півгодинний сеанс зв’язку з дітьми. Дід Тиміш – від гулу-брязкоту тракторного – був глухуватий, тож увесь приємний тягар спілкування лягав на дружину. А вона тим і рада: порозпитує не лише про здоров’я дітей та онуків, а й навіть поцікавиться, що сьогодні на вечерю у них…
«Близькою» втіхою старенького подружжя була ще одна сім’я – пташина. Крилата родина мешкала зовсім поруч, чи то пак угорі – на даху їхньої добротної дерев’яної хати, вибудованої ще в «колгоспну» епоху. Коли над обійстям з’явилася молода лелеча пара з галуззям у дзьобах, сусіди радили прогнати птахів: мовляв, засидять дах, протече послід аж на горище.
– Нічого, хай будуються, усім місця вистачить! – виніс мудрий вердикт дід Тиміш і того ж дня прилаштував на даху колесо зі старого воза: однак уже коней не мають у господарстві, то хай хоч комусь знадобиться!
З тих пір щодня лелечий клекіт було чути на весь сільський куток, а дід з бабусею годинами могли спостерігати за буттям бузькового сімейства. А коли восени птахи залишали гніздо, Мокрина з Тимошем вели щоденний відлік до їхнього повернення: за власними спостереженнями стареньких, до Олекси-теплого лелеки вже знову з’являються на Поліссі.
Мабуть, зв’язок пташинного і людського сімейств був дуже міцним, бо по смерті Мокрини й Тимоша – відійшли старенькі в засвіти одного теплого вересня, з десятиденною різницею – лелеки не повернулися до їхнього обійстя. Лише один раз – якраз на Благовіщення – сіла пара цих великих крилатих красенів на даху біля свого гнізда, заклекотіли прощально обоє у два дзьоби, затим знялися, зробили високо в небі коло над подвір’ям, садом, хатою та й полетіли ген на інший край села.
На хату невдовзі знайшлися покупці – немолода пара колишніх заводчан, котрі на схилі віку не захотіли сидіти в асфальтовому світі міста. Сашко й Степан знайшли мудре рішення: заправили за батьківський дім розумну, не захмарну, ціну, а на гроші від продажу поставили на батьківських могилах пам’ятники: матері – з рожевого, батькові – із сірого граніту.
«До ладу зробили сини, славні-таки вони у Мокрини й Тимоша!» – схвально перемовлялися сельчани, провідуючи після Великодня цвинтар і знову – як і при житті їх – відвідуючи бабу з дідом. Тільки вже цього разу живі несли до могил небіжчиків хто яблука, а хто – пригорщу недорогих карамельок, якими так любили посмакувати колись старенькі… І так – ось уже років зо п’ять…
Приїздять і Сашко зі Степаном: коли із сім’ями, а коли й самі. Посидять на лавці біля дорогих могил, провідають живих ще нині односельців, сусідів, друзів дитинства. А от до хати, що такою рідною була стільки років, нема вже їм ходу, нема на неї права. Зирять тепер на знайому з дитинства кожну гілку старезної шовковиці, милуються цвітом колись свого саду, вдивляються у вікна-очі своєї колись хати. Ніби прощення просять у рідного двору – бо ж не могли залишити батьківську хату собі, маючи власні домівки, не можуть вберегти її з відстані від злодійської руки. Тож і продали, аби люди берегли її, живучи тут…
Ту німу розмову з хатою бачить не один, проте ніхто й словом осуду не обмовиться. Бо добре ж знають: у селі хата-пустка недовго встоїть цілою, загидять її п’янички, розтягнуть за пляшку… Тож це на краще, коли поселяються у ній люди: берегтимуть дух живий у господі, а отже – і пам’ять про її колишніх господарів.
…Учора сини Мокрини й Тимоша знову навідувались на цвинтар: було б їхній матері цього дня вісімдесят вісім… Потому заїхали до сусідів – почастували їх цукерками бабиними улюбленими, бананів з виноградом недешевим привезли. І знову неквапом з годину прогулювались вулицею свого дитинства. А тоді надовго зупинилися біля нових воріт колишнього свого двору.
Неподалік вигрівала під осіннім сонцем старечі кості подруга Мокрининої юності баба Галина. Придивившись крізь окуляри до чоловіків, упізнала Сашка й Степана і сплакнула тихенько:
– Кружляють, мов лелеки, над покинутим гніздом!
Леся ГУДЗЬ.