Вона мала пройти всі ті митарства сер­дечного пекла, щоб мудрий час, відсіявши зайве, відшліфував її по­чуття до Нього аж до білого кольору. Вона була щасли­вою тими перетвореннями, бо душа її стала від них ін­шою: кращою, вищою.

“Біле весілля”

Вона мала дивну здатність бачити слова в кольорах. Ще в дитинстві її уява малювала блакитним слово „тепло” або „ніжність”, червоним — „краса”, рожевим було слово „милий”.  Підрісши, іноді мала бажання писати акварелями листи. До білого ж ко­льору мала високі вимоги, і царицею Білого Трону була чистота.
— Знаєш, а твоє перше кохання одружується! — повідомила з погано прихо­ваною радістю місцева пліткарка у передчутті сен­саційної реакції на новину.
Перед їїї очима зненацька вдарив сліпучо-білий фон­тан з білими-біілими не­прозорими бризками.
— Весілля біле… — про­мовила вголос і тепло ус­міхнулася в розчаровану міну кумасі.
…Рахувала дні і години до почутої дати, немовби сама мала йти з Ним під вінець. О, як про це мріялося ще півтора десятка літ тому! Снила себе легкою і невагомою поряд з Ним, якого вважала дивом у людській подобі. Молилася на те Диво, віднаходила Його слід на покритих пилом стежках і заздрила зорям, бо бачать Його набагато частіше, ніж Вона. Тремтя­чими кроками проходила повз Нього на ву­лиці. Помирала і оживала тисячі разів від одного Його погляду…
Одне кохання на тисячу? Ні, на мільярди! Звичайнісінький? Та ні ж!
Піднялася душею над Всесвітом, коли Він відповів взаємністю. Однак те, що створено Небесами, мабуть, не має місця у земному житті. І вже поряд з отим понаднебесним обожнюванням земна фізична близькість здавалася мало не гріховною. А йшлося тоді ще ж усього лиш про несміливий дотик долоні… може, саме оте взаємообожнювання і при­вело за собою — як не дивно — розлуку: та­кому коханню небеса судили залишитися неприземленим. Чистим-чистим. Білим. Була нестерпно-пекучою повінь розлуки і відчаю, і був перший поцілунок у затінку старої липи через роки розлуки. У кожного було своє окреме життя… і одчайдушне ба­жання зустрітися хоча б раз на рік! Вони давно стали „земними”, проте кожен з них глибоко в душі мав надійно заховані спога­ди про їхнє минуле. Воно допомагало жити, вірити і сподіватися. Вони мали своє  таєм­не і спільне — чистоту стосунків з Минуло­го, яка і у блаженстві обіймів, і в хмелю по­цілунків уже і в Сьогодні не давала обом права переступити останню межу.
Кожна зустріч відкривала одне в одному щось нове — доросле, сучасне; змушувала дорікати, шукати виправдань, насміхатися і ридати, сподіватися і розчаровуватися, по­важати і любити, зневажати і ненавидіти…
Вона мала пройти всі ті митарства сер­дечного пекла, щоб мудрий час, відсіявши зайве, відшліфував її по­чуття до Нього аж до білого кольору. Вона була щасли­вою тими перетвореннями, бо душа її стала від них ін­шою: кращою, вищою.
Сьогодні, День Його ве­сілля, Вона прокинулася у щасливому чеканні, відчу­вала себе нареченою і над усе бажала, щоб її настрій на відстані передався Його обраниці. Усміхалося сон­це, а Вона всміхалася йо­му; на скуйовджене зі сну волосся подумки одягала фату, уявляючи, що зараз подібне дійство відбува­ється там, — у досьогодні ще дівочій — кімнатці… Заспокоювала Його подумки, давала ос­танні напуття: „Ти сьогодні — найкра­щий наречений, а вона — найвдаліший Твій вибір. Тримай сьогодні міцніше її долоню — це прикмета на міцну сім’ю!”
…Домашні обов’язки прокладали шлях понад Його оселею саме сьогодні: без ва­гань відклала їх на інші дні, аби, не дай Гос­подь, не затьмарити Йому свята зайвим на­гадуванням про минуле. А коли її слуху торкнувся веселий перегук весільного ес­корту, вона аж завмерла. Далі якась незро­зуміла світла сила вклала до її рук молитов­ник. Там знайшла і довго стояла перед обра­зами, читаючи вголос “Молитву про сімей­не щастя” і, називаючи імена наречених, ро­била це з найщирішим серцем, з найсвітлі­шими почуттями, без тіні чорної журби.
Біле весілля відвідав „сліпий” дощик. Він легенько потупцяв біля воріт нареченого, обсипав молодят прохолодною свіжістю і побіг, незрячий, далі. А над селом з’явилися ворота веселки — висока, бліда, вона була тінню меншої, але такої яскравої, що аж очі вбирала. Вона дивилася на ті небесні  ворота, а уява знову малювала : її перше кохання, його щойно визнану перед Богом дружину і їїх весілля, позбавлене чорної заздрості. Воно бачилося білим-білим…