Спочатку, нова мова здавалася приманливо-зрадливо подібною до рідної. Багато слів знайомі, декотрі цілком ті самі, а деякі зовсім інакші… але чим ближче до них підходити, тим дальше вони відбігають, тим чужіші насправді стають, вперто замуровані в залізних звуках тих неможливо скупчених, разючих і скреготливих приголосних.
Казка про голос голосних
[Pick the date]
[Type the abstract of the document here. The abstract is typically a short summary of the contents of the document. Type the abstract of the document here. The abstract is typically a short summary of the contents of the document.]
Казка про голос голосних
Давно колись, було колись старе слав’янське місто, положене в долинах середньо-європейського континенту. Город не-аби-який. Там, серпентинами піднімались і спускалисьпокручені вулиці та мовчазними рядками, імпозантно стояли на-пів завалені, різно-барвно-пастельові будинки, мури, башти з яких сто-літний прах лушпився та звисав у повітрі.
Одної холодної, сирої зими, над вежами замківпанувала надзвичайно темна нічка. Зорі, місяць та їхні німби десь далеко заховались, бо небо звисало густою мракою, яка в парі з тишею, простяглась над землею наче жива істота.
У тому місті, в тому місяці лютому, в цю ж темну нічку, мандрувала по вулицях переселена Травина, сотворіння м’ягко-мовне, яка вже починала потрохи, поволеньки тверднути. Cпочатку, букви, одна за другою, а згодом слова-фрази-речення. Потім язик, уста, саме обличчя. Ну, а коли вже в горлі застрягали якісь чужі об’єкти яких неможливо було викашляти, та коли серце помітно защіпалось і чути було як сама кров, замість радісно шуміти, то просовгувалась повільно в судинах наче б то, буцім-то насичена свинцем – тоді Травина швиденько вирішила рятувати свій природньо-м’ягкий, голосно-повний повноголосий голос.
Опісля дев’яти місяців в новому краю, хоч знайомий віяв вітер зі сходу – повій вітре – язик Травини став страшенно втомленим, збентеженим, поплутаним, бо мучився, щоб правильно вимовляти подібну, знайому – наче далекий, приглушений відгомін – але все таки, дуже чужу мову, яка в устах залишала якийсь металевий посмак та обтяжувала мозкові клітини. Усе це зусилля опанувати тубільну мову виснажувало її цілий організм.
Спочатку, нова мова здавалася приманливо-зрадливо подібною до рідної. Багато слів знайомі, декотрі цілком ті самі, а деякі зовсім інакші… але чим ближче до них підходити, тим дальше вони відбігають, тим чужіші насправді стають, вперто замуровані в залізних звуках тих неможливо скупчених, разючих і скреготливих приголосних.
Ось наприклад: prst = палець / psat = писати / trziste = торговище / trh = торгівля / strzi = сторожі / zmrzlina = морозиво / hlavni = головні /
prvni = перші / zlata = золота / chctete = хочете / vlasy – волосся /
mleko = молоко / hlava = голова / kratki = короткі / здоровий /
ctvrt = четверть / strpet / стерпіти / krcny =горло / brzy = незадовго / …brzy, tvrde, drsny, smrt, trpkost…
Хоч у різнородних мовах переважно голосних є менше, вони є рішальні, головні, як у музиці – мажорні й ключеві, або як паузи в розмові…паузи звисаючі, паузи стаккатові, паузи ненапружені, тощо. А приголосні – лиш акомпанямент. Голосні є пружні, вони простягаються в безкінечність…Голосні несуть гомін, живуть у лісі, плодяться в полі, з орлами літають, відзеркалюються у повітрі та тремтять на вітрі.
Вони – голосні – взагалі, сама музика. Це вітрові хвилі, це здихання, це дзвони і кохання, радість і гнів, подив і смуток, реготання, насолода, голосіння і печаль. Без них, як можнареготатись, як співати, кричати, чи стогнати? Як можна гідно зі степовим вітром розмовляти, як Бога прославляти? А як можна дітей народжувати, як з вовками в повно-місячну нічку перекликатись?
Як то бува, що в ефірі часточки в парі гуляють із хвилями, так то і в мовах приглосні гуляють з голосними. Але тому, що голосних численно значно менше, і тому, що вони такі плинні та легко зливаються в один струм, то коли їх вирізано, тоді рівновага серйозно порушена. Голосні, як відлуння, невидимі, априглосних можна дотикнути…пальцем, ногою-об-хідник, язиком, зубами, рукою-об-крісло.
Але без голосних, приглосні зовсім нерухомі, позбавлені всякої електромаґнетичної вібрації. Для Травини, наслідок цеї втрати добігав до траґічної ситуації.
Трапилось це ось так. Одного вечора, якраз коли смеркало, Травина, йдучи попри Вишеград у напрям Нусельського моста, з переляканням усвідомила собі, що десь по дорозі загубила свої голосні! Чи може хтось вкрав? А може це трапилось вчора? Вже від ранку відчувала – щось стискає в горлі, щось заклеюється в устах, за зубами, язик немов задеревів. Помітила – щось її обнажує. Від Травини…до Трвини…до Трвни…до Трвн…аж до голісінької Трв.
І так, обкрадена, осталась – Трв.
Це ж західньо-слов’янські приголосні, залишившись головною більшістю, випхавши голосних, проявляли свою перемогу. Травина звела брови-чорні-брови та задумалась. Коли вона їх останньо мала при собі? Тих м’ягеньких, любих, ліричних та співучих голосних, які від давен-давна, ще перед колискою, з пралісів пам’яті, жили собі в надрах речі, тобто, в павутиннях клітин, значить, невід’ємна частина її буття. Коли? Не ясно, коли й як вони зникли…чи пропали?
Як то, що навіть не спостерігла, як то ся стало?
Раптом, в середині середин, щось стиснуло, задавило. В розпуці, Травина спустила прозоро-зелену сльозу яка покотилась по обличчю великим, мокрим, але зовсім мовчазним, “О…”
Ох, треба зараз, негайно, шукати порятунку! Треба шукати їх – своїх голосних – на вулиці, по хіднику …може покотились в траву, чи під дерево? Може попали попід колесо автобуса чи трамвая? Вона спробувала кликати – Гей! Голосні! ГоооЛооооСНііі!Гоо-лооо-сні! Гей-гей!Деее вииии? –
Але тільки вийшло так – GGggg…Ghlsn…hlsn…
g-l-s-n…Gghh…d-v? –
Треба розголосити…але як? Без голосних, як? До когось звернутисьтреба… Чи до перехожих, чи до поліції? чи мабуть найкраще до самого Президента Вацлава Гавела? Він же сам красномовний мовознавець, майстер слова, чи-його слів лякались володарі які ховалися за фалдами залізної завіси. Слова, сила яких врешті допомогла цю завісу роздерти та стіну звалити.
Може гукнути до Моцарта, через століття? Вона ж літком відвідала Бертрамку, склала йому честь. Він теж був іноземцем, не тутешний, а жив тут, любив перебувати у казковому місті. Ну і Кафка, на противагу від Моцарта …може він би знав? Де пропали голосні…?
Ні, властиво не треба, краще лишити його в спокою. Він надто меланхолійний. А може варто було б побігти до американської амбасади. Вона ж громадянка США. Та ні, американці туманні на тему східних слав’ян. То ліпше вже до українського посольства. Але там завжди закрито. Чи піти до Міністерства Культури, чи хіба до Інституту Археології НАН-У? А може до лікаря, спеціаліста ушних, носових і горляних справ?
Нарешті стало ясно – єдина надія, це прохати допомоги від Князівни Лібуше (Libuse), покликатись на саму богинюбогемської столиці.
Постать з леґенди, Князівна Лібуше заснувала це місто. Найдавніший влтавський осідок богемськихлицарів і князів, всіх мудрих тай немудрих володарів – це був Вишеград. Лібуше походила з роду західньо-слав’янського племя, перше слав’янське племя яке поселилось у Богемії. Мудрість її відзначалася тим, що вона збагнула, що в справах володіння, необхідною засадою є включати мужчин, бо досі в тих землях панував матріархат – система, яка вже людям сприкрилась. З далеко-зорим глуздом, Лібуше – як то усі богині усюди через усі віки робили, приєднала до себе друга, спів-працівника, тим чином не позбавившись своєї праведної влади, а радше, справедливо поділившись нею. Тому, що він, Пшемисл (Przemysl), був звичайним, скромннмплужником, народ поєднався разом із панівною, князівською класою, і так започаткувалась династія Пшемислідів, яка проіснувала 400 років. Лібуше – також особлива жінка, тому, що хоч міста цього ще тоді не було, так як ми його сьогодні знаємо, вона у привиді передбачила славу та красу золотого міста над рікою Влтавою.
Усе це Травина вже знала, бо живучи тепер в цій златій столиці, вона поцікавилась історично-культурною спадщиною тубільців, хотіла пізнати – окрім архітектури, яка її так очарувала, ще й приховані познаки тутешнього етосу – міфи, казки, археологія мови, та інші древні сліди тих західних слов’ян, між якими вона зараз знаходила себе і свій східньо-слов’янський язик.
А тепер, підвівши повіки сонних очей, та через тьмяну темряву, відхиливши вуал віків – виникла потреба відшукати Князівну Лібуше.
І так ішла вона – Травина, у Вишеград, з німим проханням в серці та з друкованою факсимілею кирилиці, чи азбуки, як тубільці казали – в кишені. Ці символи заздалегідь придумала – оніміла, без звуку, вона видвигнула букви з пра-пам’яті, та засобами альхімії, перетворила їх на пергаменовий листок. Тепер, уся її енергія зосередилась та напружувалась до цеї ключевої зустрічі. А щоб успішно дійти, треба було оминути приховані небезпеки які крились тайкома в тьмі крутих вишеградських вулиць.
Тому вона приготувалась на всякі можливості — на рамені звисав меч, а під плащем захований щит. Ось так виряджена, Травина нічого не лякалась, а навпаки — була готова на пригоди — з духами, мареннями, фата-морґанами, вовкулаками, злодіями, закапузаними жінками, збиточними карликами чи затіньованими мужчинами в мантіях…будь-що попаде по дорозі. З минулого, власного досвіду вже знала, що навіть у будний день, тут часто-густо кружляють карги…невідомого духовного блоку. Чи це білі відьми, чи Баби Яґи?
Травина часто повертала додому з праці на Панкраці якраз тими дорогами під якими котилося підземне метро, і було, що не один вже раз зустріла вона по дорозі зморщену, згорблену, зім’яту, засушену-як-родзинка старушку. Раз, одна така горбата до неї приступила близенько і щось без-зубо, скреготом запитливо прошепотала. Травина не злякалась, але просто не зрозуміла та якось по змозі чемно відповіла. А та нікчемно зареготала, захихихала та й швиденько пошкандибала в протилежний напрям. Саме тоді, Травину стрясло. Застановившись, подумала – це не жарт, це мабуть дійсно якась столітня вишеградська карга!
Поспішати треба, бо без голосних, Травина швиденько cкам’яніє в шоломі приголосних, вся задеревіє та останеться кам’яною бабою над річкою Влтавою, ще й у чужому краю.
Вже недалеко маячіли кам’яні скелі Вишеграду, видно було фортецю, ґотичні вежі…все примерзало століттями, не змінившись з часів середньовіччя. Ступаючи легким але рішучим кроком, Травина щораз глибше поринала у сферу, де час хитався поміж минулим і майбутнім, де каміння попід стопами розсувалось, а небо раз-у-раз освічувалось голубо-білими блискучими смугами. Струмені електрики щіпали вздовж тіла, азбука тремтіла в руці. Вже зовсім ослаблена, ледь хитаючись на ногах, Травина зажурилась – як же зможу думати без мови? Незабаром, самі думки щезнуть…Ой горе-моє-горе! Горенько-горе! Чи в пам’яті ще розмотуватимуться літери та творитимуть струї думок?
Ні, філософувати про феноменологію мови тепер не пора, мушу придумати, як то буду говорити до Князівни, як — без звуку?Ну, нічого, якось то буде. Якщо дійде, якщо Лібушу віднайде, якось появиться якийсь варіант голосу, виплинуть слова,чи якась форма комунікації та спілкування.
Крізь могутню тишу, тільки відлуння її кроків врізалось дзвінким ритмом по тротуарі. Щоб дійти до замку, який височів ось ген-ген так близько, ще треба було поплентатись через загадкову плутанину покручених вулиць котрі не вели прямо, а то раз в ліво, раз в право, все круглими колами-спіралями. Ну де ж той замок? Де вхід? Де ворота? А тут навкруги густа темнота, ані духа, ні зорі. Лиш сон-марою-покрита нічка.
Травина зупинилась, поправила меч звисаючий на рамені та глянула навкруги. Підвела очі в гору, прижмурила. Здавалось, що високо на вежі замку ледь мерехтіло бліде світло, наче свіча на вітрі. Довго так вона стояла, не відводивши очей від цього дивного, далекого вогника. Він не згасав, а постійно жеврів.
Так, я дійшла, подумала. Я стою там, де призначено. Тоді, зняла з рам’я меч і поклала його на землю перед собою. Озирнулась на чотири сторони та не закриваючи очей, тихенько помолилася, без слів, без мови, і так закріпила віру, що замість голосу, на місце слів, мови, язика — буде говорити-голосити її серце. Невже ж кожна жінка зрозуміє мову серця?
Вогонь рівномірно палав. Не зводивши від нього очей, Травина терпеливо чекала — чи то на появу богині, чи на повернення і відзискання свого голосу — в кожному разі, ждала чуда. Не було в неї сумніву, що допомога таки появиться. Ох! Забула азбуку поставити поруч меча. Тоді, обережно поклала пергаменовий листок на землю, задоволена своєю майстерністю. Все — незважаючи на поспіх — встигла полагодити. Всі голосні букви зазначила флуорисцентним олівцем, так що вони миготіли так як світлячки на вечір Івана Купала. Не може бути сумніву про що йде мова, так би мовити. Все очевидне. Не можна не догадатись.
А зі серця, мовчазно, котилося прохання, бо серце вузол, термінус, роздоріжжя, де зустрічаються та розпливають всі почуття, думки і мрії та бажання…усі ці нефізичні явища які ніби то виключно духовні а насправді переплетені зі святим духом скрізь у крові, костях, клітинах, залозах…все згодом овіноване вишивкою слів, які набирають джерельні краплі від божественної криниці. Лібуше почує, бо голос серця чути через віки та простори. Травина додала пояснення, хоч напевно Князівні-богині їх не потрібно, але не пошкодить — Голоси серць мають носити в собі різнорідні забарвлення, відтінки, каденції, залежно від якого серця, а кожне серце є частиною якогось організму який відзначається своїм притаманним родом. Тому, Лібуше мусить почути все-осяжний, так би мовити есперанто голос, щоби могти віддати голосні складові компоненти травинного, первісного, своєрідного голосу.
Це урочисто й щиро передано, Травина успокоїлася, випростувала спину та глибоко зітхнула. Щоб облегшити дихання, розчепила щит із грудей, який — разом з приголосними, зразу впав брязкотом на брук.
Світло-свіча вже плило-напливало до неї, щораз швидше, так що мусила заплющити очі. Теплота промінююча від сяйва огріла її повіки, а коли розплющила їх, то перед нею, обвинута аурою голубо-білявого світла, ширяла, маячіла постать жінки.
Це світло-волоса, висока, струнка Князівна Лібуше… таки з’явилася. На голові блистів ореол богемського кристалу, а в лівій руці, держала чарівну паличку. І зразу почала до Травини мовити.
“Вітаю, сестричко, до мого вишеградського князівства, вітаю до присмеркової зони. Я все знаю — чому ти прийшла, чого ти прохаєш. Я сподівалась тебе, навіть радилась разом з твоєю київсько-руською Князівною Либідь. Вона прилинула, з дніпрових порогів, хоч останніми часами заморена журбою і працею. Ми ж з давних віків далекі куми.
“Поперше – Тобі, Травино-мягко-мовна, меч не потрібний. Таке знаряддя для ваших козаків, лицарів…а ти — без зброї сильна, з Тобою завжди неустающа поміч Божої Матері. А ще — щоб ти знала, тут у Вишеграді вартують ангели. Будь спокійна.”
Лібуше всміхнулась і далі говорила до Травини якоюсь зовсім зрозумілою мовою.
“Бачу я, що ти принесла зі собою азбуку-кирилицю. В нас мови споріднені, хоч літери інакші, граматична структура трохи інакша, ритм і кольор інакші…властиво, всі слов’янські мови — західні, східні, південні — мають подібні родові корені. Багато єсть подібного — як галузі одного дерева…чи древа, тай значно дечого неподібного. Зрозуміло, сестро, що Тобі голосні потрібні, вони для тебе природні, як саме дихання. Мабуть вони — гнучкі, лункі — зароджувались у розлогих просторах східних, чорноземних степів, на крилах стихій …там, звідкіль Твої прапредки.”
“Але слухай, мила сестричко чорнобрива, слухай пильно — не я можу віддати тобі твої голосні…і ти не справді ж загубила їх. Та й ніхто не вкрав, бо це неможливо, бо вони закорінені глибоко в твоїх костях, пливуть і кружляють у крові…тобто, в пам’яті. Що сталося — то правдоподібно тіснота тубільської клітки, в якій мова наша західньо-слав’янська ріже і скрегоче вздовж нервово-слухових апаратів тих новоприбулих-до західно-слов’янського краю — викликала в тебе цей тривожний, звихнений стан, та яко засіб само-оборони, витворилась у тебе амнезія. І амнезію, як більшість хворіб — можна вилікувати.
“Опісля конференції з Либіддю, ми придумали стратегію. Можу я переказати тобі які потрібні ліки-чари, які дії виконати. Слухай – та все точно запам’ятай.”
“Перше — о півночі, піди в сад-город. Треба проколоти палець, щоби кров потекла, тоді прикласти його до сирої землі аж поки не почуєш шуміння — землі, моря, небес, Травини…
“По-друге — коли місяць-місяченько набрякне повнотою, тоді треба поставити глиняний глечик попід відкрите східне вікно, щоб там накапували голосні. Вранці — випити те, що накапало в глечик. То буде коктель голосних, заправлений місячним сяйвом, ранковою росою та бульками повітряної порожнечі.
“Третє — коли почне падати дощ — вийди босоніж і стань на струнко попід великим, старим, могутнім деревом – найкраще під дубом в якого є дупло. Зіпрись спиною об стовбур, і так стій, напружено-свобідна, свобідно-напружена…аж поки не просякнеш дощем.
“Четверте — пам’ятай весь час дихати глибоко, рівномірно і будь свідома свого дихання, бо подих і дихання зберігають та плекають голосні звуки. Добре для цього вітер — шукай його, вдихай його.
“П’яте — витончити смисли. До цього треба перше постити три дні і три ночі, тоді постарайся вловити всіма почуттями-змислами — нюхом, дотиком, зором, смаком, слухом…і ще користуйся над-змислами, якщо в тебе є такі здібності. А особливо треба настроїти слух: як тремтить шепіт сфер, (наприклад, мова весняного листя на деревах) — аж поки не відчуєш гудіння, вібрато, в свойому сонячному сплетінні — Ти знаєш де воно, ні? Глибоко в середині, поміж серцем і черевом…Коли слухати так звану “блюз” музику, часом можна краще відчути бас гітару чи бубни й барабани там, у череві; черевом, ніж вухами. Черево, як печера і там звуки вібрують. Я підкреслюю — стільки є чуда на цій землі, стільки подивугідної краси і добра, а люди переважно не бачать, не чують, проходять мимо. А воно доступне — Глянь! Слухай!
“Це те все, що передумали ми з мудрою, але завжди засмученою Либіддю. Вона ще порадила, на всякий випадок, повторити цей курс терапії коли поїдеш незабаром на схід, в трипільські землі — там же. Та це тільки мала частинка усього тайного знання. Травино-сестро! Бажаю тобі успіхів. Я вірю, що все буде гаразд!”
Князівна Лібуше не ждала відповіді від Травини, яка не встигла її хоч вклонитись і гідно подякувати — а щезла в мряку. На місці де вона щойно стояла, залишилась смуга жевріючого диму.
Травина вхопила меч, щит і азбуку-на-пергамені та побігла до дому, у Виногради, щоб як найшвидше почати лікучарування. Пройшло. На сьомий день, опісля виконання всіх вказівок, вона лягла спати та зразу пірнула в глибоке, безсонне дрімання.
Ще було темно коли вона прокинулась…і побачила-почула, у пів-тонах раннього світла, симфонію всіх голосних – а…е…є…и…і…ї…й…о…у…ю…я…ь -які, ставши рядом, наче херувими, почали гомоніти.
І так, успішно відзискавши свої скарби, свої голосні, Травина знову стала собою, тобто Тра-ви-но-ю. Знову вирощує голосні, знову голосні вирощують її. Але щоби таке нещастя ніколи знов не повторилось, вона зібрала воду, муку, сіль і дріжджі, замісила тісто, вирізала букви по одній — а, е, є, и, і, ї, й, о, у, ю, я, ь. – дванадцять голосних апостолів — посипала маком, спекла, та протягом тижня, з’їла зі смаком ці кириличні бублики, повторяючи мантру – “я їм, я є, я їм, я є, я їм, я, ja, je, yeah, yeah, je, є…я…”
Врешті, Травина взяла в руки три малі розміром дзеркала, та устами вимоляючи, своїм віддихом, відбила поодинокі голосні букви – глаголи на кожній люстровій площині. Всіх щільно запакувавши в окремі верболозові коробки, одне дзеркало вислала летунською поштою до Києва, столиці голосно-мовного народу; друге вирядила кораблем на дно Атлантичного океану, а третє закопала в землю біля вишеградського замку.
І Травина, і всі голосні, в царстві мовної спів-гармонії та лінґвістичної різнобарвності, так собі щасливо жили на віки-вічні.
*** кінець ***
Люба І. Гавур
лютий — травень 1996
Прага