Життєвий шлях людини складний і розгалужений. В перепетіях суєти буття вона натикається на різні прикрощі та перешкоди. Різноманітні стежки-доріжки немов приманюють, обіцяючи вивести на дорогу істини. Та “єдина дорога – до Джерела Води Живої. Воістину, навіщо та дорога, що не веде до Храму” (Є.Сверстюк. З виступу. “Українська Пресова Служба”, ч. 7-8, 1988 р.).
Відчуваючи велику спрагу і духовний голод, спричинені войовничим атеїзмом в “Совєцькому Союзі” та заколисані в сітях споживацтва, неймовірного переситу Заходу, українці в історичній Батьківщині та діаспорі особливо піднесено відсвяткували 1000-ліття Хрещення України-Руси.
Розрізнені кордонами, конфесіями, політичними поглядами на порозі Величного Ювілею, українці всього світу, як ніколи, відчували поклик єднання у єдиній християнській родині. Навернення до християнства у нашій історичній свідомості починається ще від Христового Апостола Андрія Первозванного, що благословив київські гори і поставив на них перший хрест. Від 988 року починається повернення нашої Київської Руси лицем до християнського світу, до християнських моральних і духовних цінностей – до культури, яка вже на той час проклала глибокий слід.
“Хрещення і князя Володимира, і його середньовічної держави Руси-України – це епохальна подія з глибокими й продуманими наслідками, що стосуються не тільки українців в Україні та в розпорошенні по поселеннях, але яка заторкує весь християнський світ. Історичне хрещення Київської Руси святим князем Володимиром – незвичайна й чудесна подія Х століття. Було тоді скликано не тільки всіх мешканців столиці княжої України – Києва, а й духовно зібрано всіх робітників Христового виноградника у слов`янському світі: справді це був один з останніх етапів християнізації Європи!
Ця подія була найвизначнішим кроком на шляху до включення східного слов`янства в європейську історію. Рішення князя Володимира прийняти християнство з Візантії мало епохальне значення. Без візантійського мистецтва, що прийшло з християнством, Східна Європа не була б тим, чим вона є сьогодні, з її неповторною та глибоко закарбованою духовністю і релігійною культурою, з її літературою, музикою та образотворчим мистецтвом, а передусім іконописанням, як також її людськими, духовними та моральними вартостями” (Блянка Єржабкова “Святий Володимир і святий Вацлав – християнські подвижники й оборонці культури Київської Руси-України й Чеського князівства”. Ювілейний збірник матеріалів наукової конференції у 1000-ліття хрещення Руси-України, Рим-Львів-Лондон,1988-2008).
“Від таїнства хрещення почалась наша дорога до джерел біблійної історії, а відтак до історії власної. Недаром же наші літописи починаються від створення світу, а наше літочислення – від народження Христа. Недаром Володимир Великий височить у нашій історії над віками” (Є. Сверстюк. З виступу. “Українська Пресова Служба”, ч. 7-8, 1988 р.).
Шлях, який прокладало українське християнство, був встелений тернами війн і революцій, окупації і розбрату. І навіть на час проведення ювілею тисячолітнього хрещення України-Руси була певна невизначеність самих церков. Залишаючись в полоні комуністичної, атеїстичної ідеології, український народ прагнув відбитись від чужих кумирів і чужої корисливості, а тому шукав свого захисту під крилом Христа і культивував храм у своїй душі.
На противагу давній погромній імперській політиці Росії щодо Української Католицької Церкви, українські громади відстоювали на Заході України церкву грецького обряду, яка не хотіла слугувати царям земним, а воліла підпорядковуватись Апостольській Столиці, котра має належну повагу до кожного народу і не втрачає духовного зв`язку з власним. За це УГКЦ піддавалась репресіям і гонінням з боку влади.
Значної руїни, на той час, зазнала і Українська Автокефальна Православна Церква, що вирізнялася від Російської після розвалу імперії, але була переслідувана за прагнення до самобутнього життя в традиціях українського народу.
“Хоч структура і ієрархія УАПЦ була винищена в СРСР, та ідея національного суверенітету Церкви серед православних українців має глибоке коріння, і вона швидко зростатиме поруч із зростанням національної свідомості українського народу. Цей процес вже розпочався і набирає сили.
Відновлення УАПЦ і створення патріархату в Україні – ось реальний і найближчий шлях до екуменізму. Врешті решт створення українського патріархату сприятиме оздоровленню російської Церкви” (Степан Хмара. Лист Папі Римському Іванові Павлові Другому, “Українська Пресова Служба “, ч. 7-8, 1988).
Російська Православна Церква, в той час, продовжувала традицію вірного служіння владі, сумлінно виконувала державні доручення і не сміла домагатися розширення своїх прав, свого впливу на виховання дітей в релігійному дусі. Разом з тим і вона зазнавала утисків і переслідувань.
Основні заходи відзначення 1000-літнього ювілею Хрещення в СРСР проводились в Москві. Неофіційні святкування українських віруючих проходили дещо в іншій формі. Як написав один присутній віруючий український робітник: “Відбулися ці святкування в Києві – але нібито і не на Україні. Не було ні одного лозунгу українською мовою.
А місця урочистостей – Володимирський Собор, Володимиська гірка і Києво-Печерська лавра – були в кілька рядів оточені міліцією та працівниками – число невіруючих далеко перевершало віруючих. Духовенство було оточене охороною, в тому колі була маса працівників” (“Українська Пресова Служба”, ч.7-8).
В червні 1988 р. в Одеському парку Перемоги біля 2000 п`ятидесятників відсвяткували тисячоліття Хрещення. Проповіді були виголошені українською мовою. Щоб перешкодити святкуванням влада замовила духовий оркестр, який під час молитов віруючих грав ідейно-патріотичні пісні.
Ювілейний мітинг відбувся 19 червня і у Харкові. Члени новоствореного Клубу друзів української мови ім. Василя Стуса, під проводом колишніх в`язнів сумління Степана Сапеляка та Віталія Калиниченка, організували святкування під собором Святої Покрови. Але ці урочистості були перервані владними органами, що вимагали проводити їх російською мовою.
Державний часопис “Сільські вісті” за 4 квітня 1985 року спростовував велике історичне значення цієї події: “В 988 році відбулося не “хрещення Русі”, а хрещення киян. Отже, говорити про тисячоліття “хрещення Русі” в 988 році немає ніяких підстав… Це буде суто церковний ювілей, що матиме значення лише для прихильників церковної конфесії і не становитиме такого самого інтересу для атеїстичної більшості громадян соціалістичного суспільства”.
Зовсім інші умови та можливості були в української спільноти поза межами України. Проживаючи у вільному світі і маючи більше можливостей для задоволення своїх релігійних та організаційних потреб, члени українських громад сконсолідували свої зусилля для популяризації цієї історичної події в країнах постійного проживання та організації її гідного відзначення. Володіючи певними матеріалами та спогадами, можемо, бодай фрагментарно, відтворити проведення українцями святкових дійств у столиці Великої Британії, Римі та польському місті Ченстохові.
Проведенню урочистостей передували 3 роки підготовчої роботи. “Одне коло питань входило в план підготовки до цих подій на території Великобританії, і значно ширший обсяг проблем вирішувався на вселенській площині. В певних точках ці питання збігалися, перетиналися або й взаємодоповнювалися. В часі святкування у Великобританії припадало на травень 1988 р., передуючи липневим торжествам у Римі. Отже, лондонські урочистості стали, так би мовити, генеральною репетицією перед ювілейними святкуваннями в Римі” (В. Луців “Від Бистриці до Темзи”. Львів. “Дивосвіт”, 1999).
Для охоплення усіх заходів і їх координування у 1985 р. було створено Крайовий Громадський Комітет у Великобританії для відзначення Тисячоліття Християнства України, який очолив інж. Ярослав Гаврих. Секретарем канцелярії була обрана Іванна Мащак. До складу входили: Микола Сидоренко, проф. Петро Цимбалістий, Володимир Луців, Михайло Захарчук, інж. Василь Олеськів, Іван Равлюк, Микола Матвіївський (“Пам`ятна книга відзначення тисячоліття хрещення України. 988-1988. Лондон, – 2001”).
Координатором мистецьких імпрез було обрано Володимира Луціва. До плану урочистих заходів входило відкриття пам`ятника князю Володимиру Великому, який започаткував хрещення киян і всієї України-Руси, а також завершити це дійство грандіозним концертом мистецьких колективів в найвеличнішій концертній залі країни “Роял Альберт Голі”.
Величаве святкування 1000-ліття Хрещення України відбулося 29 травня 1988 р. відкриттям пам`ятника св. Володимиру Великому, князеві Київської Руси, яка була державою-попередницею сучасної України. На фронтоні пам`ятника вміщено напис: “Св. Володимир, володар і хреститель України, 979 – 1015”, а в нижній частині: “Споруджений 1988 року Українською Громадою у Великій Британії для відзначення Тисячоліття християнства в Україні”.
З самого початку створення пам`ятника виникали дискусії щодо надпису. Дехто вважав, що варто було б подати його як “хреститель України-Руси”, мовляв тоді такої держави як Україна ще не було. Однак молоді члени Крайового Комітету переконали інших в тому, що в більшості британців, які не знайомі з українською історією, термін “Русь” асоціюється з Росією, сучасною державою, про яку тоді не могло бути й мови. Що саме Київська Русь скоріше була попередницею сучасної України, оскільки місцеве населення вважається автохтонним, тобто, яке нізвідки не прийшло і нікуди не мігрувало, а назва держави могла змінюватись протягом історії.
Голови Ієрархій Помісної УКЦеркви та УАПЦ благословили і морально підтримували реалізацію проекту спорудження монумента та інших важливих заходів. Глава Української Автокефальної Православної Церкви Митрополит Мстислав співпрацював і підтримував Крайовий Комітет в організації і проведенні Ювілею.
Головою Комісії по спорудженню монумента був інженер Василь Олеськів. Найважливішим завданням, яке стояло ще перед спорудженням пам`ятника, було пошук відповідного місця під нього в одному з багатьох парків та скверів центрального Лондону та одержання дозволу від властей метропольного Лондону і Міністерства оточуючого середовища. Всім відомо як влада Великої Британії скрупульозно ставиться до увіковічнення надбань своєї історії, якими толерантними є стосунки щодо інших народів, які проживають на їхніх теренах, однак відомо також її консерватизм щодо розміщення, увіковічнення історичних пам`яток тих народів, що знайшли свій прихисток на британських островах.
Крайовий Комітет Тисячоліття висловив перед владою своє бачення щодо спорудження пам`ятника в одному з таких місць: Вікторія парк, неподалік Чарінг Кросу, в парку напроти Міністерства оборони або напроти Палати Лордів – усі три місця над рікою Темзою; у Гайд-парку напроти готелю Гілтон або на території Гілл гарденс, поблизу метро Квінсвей і Бейсвотер. Але під час зустрічей з представниками Вестмінстерської дільниці Лондону, а згодом і в ході нарад в Міністерстві оточуючого середовища, зупинилися на можливості побудови пам`ятника на розі вулиць Голланд Парк Авеню та Голланд Парк, на що була одержана згода від Управи Королівської дільниці Кензінгтону і Челсі, до якої належить згадана територія.
Ця частина міста була власністю Українського Релігійного Товариства св. Софії, придбана св. п. Патріархом Йосифом Сліпим і Українським Крайовим Об`єднанням Мирян Помісної УКЦеркви (УКПО).
“На оголошений Крайовим Комітетом конкурс пам`ятника з проектами та мініатюрними статуетками відгукнулися широковідомі скульптори Григорій Крук з Мюнхену і Леонід Молодожанин з Вінніпегу та проф. Юрій Турченко з Франції. Доречно було б нагадати, що подібні пропозиції були надіслані відомим скульпторам Михайлу Черешньовському з США та пані Фрінк з Великобританії. Але двоє останніх відмовились через брак часу, оскільки тоді вже виконували термінові замовлення. Рада й Екзикутива Крайового Комітету обрали проект статуї св. Володимира Великого з хрестом і щитом скульптора Леоніда Молодожанина, і цей проєкт Королівська Комісія мистецтва прийняла з незначними заувагами та порадами. За архітекта взято славну в Лондоні фірму “Дейвід Лє Лей”, а за будівничих фірму “Р. Дж. Олівер”. Крайовий Комітет також постановив відкупити від Т-ва св. Софії цю частину грунту, на якій стоятиме пам`ятник, а коли всі роботи будуть закінчені – відписати це Управі Королівської дільниці Кенсінгтон і Челсі, забезпечивши українській громадськості доступ до пам`ятника” (“Пам`ятна Книга відзначення тисячоліття хрещення України 988-1988”, Лондон, 2001). Це означало, що догляд і охорону пам`ятника буде здійснювати муніципальна влада.
Будівництво пам`ятника розпочато в січні і всі основні роботи було завершено в середині травня 1988 року. Під час проведеного в 1988 року конкурсу на найкращі споруди в тій частині метропольного Лондону де й знаходиться монумент, конкурсна комісія відзначила новозбудований пам`ятник св. Володимира Великого такими словами: “Дуже захоплюючою є побудова статуї-пам`ятника при вулиці Голлянд Парк. Статуя, деталі постаменту та високого рівня гармонійна конструкція балюстрадного муру поза статуєю все це прикрашує просторе з`єднання вулиць. Ця будова заслуговує на високе признання”. Ці слова-признання були виголошені в понеділок 30 липня 1988 року в прийомній залі посадника Кенсінгтону і Челсі в присутності посадника Ніколяса Фрідмана, сера Антона Ковтса, голови Плянувальної комісії та численних представників Управи дільниці і запрошених гостей” (“Пам`ятна Книга відзначення тисячоліття хрещення України 988-1988”, Лондон, 2001).
А тим часом, 29 травня 1988 року на розі вулиць Голлянд Парк Авеню і Голлянд Парк тривала церемонія відкриття й освячення пам`ятника рівноапостольному князеві Володимиру Великому. Численне українське громадянство прибуло автобусами з різних місцевостей Великої Британії і скоро заповнило всю вулицю. Довкола пам`ятника стояли прапороносці в національних одностроях з національними прапорами та прапорами СУМу, ОбВУ, Пласту, ОУЖ, а також з хоругвами. Серед почесних гостей з Західної Європи, Канади, США, Австралії годиться відмітити президента Світового Комітету Вільних Українців Петра Саварина з дружиною, президента Антибільшовицького Блоку Народів мгр Славу Стецько, проф. д-ра Теодора Цюцюру – ректора Українського Вільного Універ- ситету, проф. д-ра Вол. Яніва з дружиною, п. Миколу Плав`юка – голову ПУН (ОУН мельниківців), інж. Юрія Ковальчука – голову Європейського Ювілейного Комітету, мгра Омеляна Коваля з дружиною, професора Вол. Кальваровського, багатьох інших почесних гостей, серед яких англійці та представники інших країн, а також голів і членів українських суспільно-громадських установ, організацій і товариств у Великій Британії. Українське духовенство було представлене найвищими чинами Української Автокефальної Православної Церкви й Помісної Української Католицької Церкви, Преосв. Владика Мих. Гринчишин і обидва Первоієрархи – Блаженніший Мстислав і Блаженніший Мирослав. Важливо підкреслити, що біля пам`ятника українському хрестителю відбулося повне українське єднання: духовне, про що свідчить Спільна Заява Владик УАПЦ та УКЦ, наукове, так як були присутні визначні українські вчені діаспори та політичне, оскільки, розрізнені вітки українських політичних сил в екзилі, були представлені головами ОУН (б) – Василем Олеськівим та ОУН (м) – Миколою Плав`юком.
Перед початком урочистого ювілейного Молебня вступне привітальне слово (двомовне) мав голова Крайового Громадського Комітету інж. Ярослав Гаврих. Опісля, під могутній спів “Боже великий єдиний”, посадник Кензінгтону і Челсі Ніколяс Фрідман зняв блакитно-жовте покривало і перед присутніми постала імпозантна статуя князя Володимира в бронзі на п`єдесталі, який з хрестом у руці дивився своїм володарським поглядом на велику масу пранащадків-русичів його доби, з якими він вершив великий історичний чин – християнізацію Руси-України й уведення її в сім`ю європейських християнських народів.
Урочистий Молебень служило все духовенство. Співали дяки. Св.Євангелію читав Преосв. Владика Михаїл, а проповідне слово сказав Блаженніший Патріарх Мирослав. Зворушливу молитву за Україну виголосив Блаженніший Владика Митрополит Мстислав, який після того мав проповідне слово. Після молебеню виступили: посадник Кензінгтону і Челсі Н. Фрідман, президент СКВУ адв. П. Саварин та інж. В. Олеськів – голова комісії побудови пам` ятника. По закінченні урочистої церемонії відкриття та освячення пам`ятника, що тривала одну годину (незважаючи на короткочасний рясний дощ), діти Лариса Гуменюк та Анна Ємець поклали до стіп пам`ятника китицю квітів, а всі присутні проспівали гімн “Ще не вмерла Україна”.
Спорудження пам`ятника такого масштабу в центрі Лондона стає особливо важливим з огляду на час, що віддаляє нас від цієї події. Святий Володимир не раз збирав українську громаду на своє Віче, щоб висловити свою підтримку чи невдоволення тими подіями в Україні, осторонь яких не може жити жоден свідомий українець. Як удар по “українській меншовартості” є хоча би той факт, що жодній іншій громаді в діаспорі, крім українців, не вдалося встановити свого національного монумента в центрі Лондона. І, навіть така багаточисельна польська громада, не одержала згоди на спорудження пам`ятного знаку жертвам Катині.
Пам`ятник Володимиру Великому став Монументом християнського тисячоліття України. Завдяки вірі і злагодженості української громади, жертовності всіх і кожного ми маємо такий невеличкий, але такий важливий острівець єднання. Саме до його постамента кладуть квіти високі гості з України, а мудрий погляд князя-реформатора немов нагадує всім і кожному: “Згода – будує, незгода – руйнує”!
“Для того, щоб залучити до завершальних урочистостей в Лондоні якнайбільшу кількість мистецьких сил, виникла ідея організації з майже всіх хорових ансамблів та співочих гуртків, відомих на теренах Великої Британії, єдиного зведеного колективу, якому дали назву “Хор Тисячоліття”. Основу цього велетенського колективу співаків склав хор “Гомін” з Манчестера (дир. Ярослав Бабуняк), до якого приєдналися ще два хори з Манчестера – “Русалка Дністрова” (дир. Павло Гунька) і “Трембіта” (дир. Я. Бабуняк і П. Гунька), два хори з Ноттінггама – “Боян” та “Заграва” (дир. Мирон Бучок), два хори з Ковентрі – “Верховина” (дир. С. Гунька) та “Волошки” (дир. Анна Багира), хор з Брадфорда “Діброва” (диригенти Степан Замулинський, Ярослав Шутка) і хор з Лідсу “Ластівка” (дир. Петро Ревчук). Жертовність учасників названих хорових колективів була подиву гідна. Усі вони впродовж місяців з`їздилися до Манчестера на проби, долаючи чималі (інколи навіть сотні миль) віддалі. Без їхнього розуміння справи, відповідальності і цілковитої посвяти не можна було б досягнути намічених результатів. Ставши уособленням всієї британської української спільноти, понадстоголосовий хор “Тисячоліття” під умілим керівництвом Я. Бабуняка, тонкого знавця хорового мистецтва, не тільки успішно виступив на ювілейному міжнародному концерті в Лондоні 29 травня 1988 р., а й гідно репрезентував українську громаду Великобританії на липневих урочистостях у Римі” (В.Луців “Від Бистриці до Темзи”, Львів, “Дивосвіт”, 1999).
До лондонських святкувань в найбільшій залі британської столиці було запрошено також Візантійський хор, під керівництвом Мирослава Антоновича, з голандського міста Утрехта. Феноменом цього хору є те, що співаки є чистокровні голландці, за винятком диригента-українця. Саме доктор М. Антонович заснував цей хор на початку 50-х років, прищепивши їм любов до українського пісенного мистецтва. Одягнені в українські однострої, виконуючи виключно українські пісні, хористи, які походять з різних верств голландського суспільства (купці, банкіри, ремісники, урядовці, бібліотекарі та ін.), так зуміли вдосконалити мистецтво, а передусім церковну музику, що одержали цілком заслужено назву “Голландських козаків”. В їх репертуарі твори Лисенка, Стеценка, Людкевича, Леонтовича, Коллеси та іших. З великим успіхом вони виступали з самостійними концертами в Амстердамі, Роттердамі, Гаазі, Мюнхені, Кельні, Брюсселі, Базелі, Лондоні, Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Оттаві, Едмонтоні, Вінніпегу і т.д. Хор співав в таких величних храмах, як катедра св. Петра в Римі, Нотр-Дам у Парижі, Вестмінстерській катедрі в Лондоні і т. п., виступав десятки разів по радіо і телебаченню різних міст Європи та Америки, мав 14 довгограючих платівок. Королева Голландії Юліяна нагородила керівника хору д-ра Антоновича, за його заслуги в музичній діяльності, найвищою державною нагородою – орденом “Оранже-Нассау”.
На святкування до Лондону прибув знаний серед українців діаспори дівочий хор “Веснівка” з канадського Торонто, творча діяльність якого переступила 20-ліття. Художній керівник цього музичного колективу п. Квітка Зорич-Кондрацька проживає в Торонто, де закінчила консерваторію та музичний факультет Торонтського університету. Будучи вчителькою музичних дисциплін у дівчачій середній школі ім. св. Йосафата в Торонто, вона організувала дівочий хор, що спочатку був церковним хором, але згодом, завдяки творчій самобутності, здобув визнання і славу, як різноплановий колектив. Діяльність хору має хороші відгуки знаних музикознавців, критиків. Колектив нагороджений Міжнародною музичною асоціацією Канади, має свої платівки тощо. У репертуарі “Веснівки” твори-пісні М. Лисенка, М. Леонтовича, Ф. Колесси, В. Матюка, Я. Ярославенка, лемківські пісні, народні та пісні сучасних композиторів.
В ці урочисті миті на знаменитій лондонській сцені тішив присутніх своєю довершеною хореографією Ансамбль народного танцю “Орлик” з Манчестеру (хореографи Дмитро Парадюк і Марія Бабич). В завершальній частині святкового концерту, разом з хором “Тисячоліття”, у зведеному хорі на сцені концертного залу “Роял Альберт Гол”, окрім Візантійського хору з Голландії та дівочого хору “Веснівка”, виступив хор “Думка” з Нью-Йорку (дир. Семен Комірний). Почергово цим гігантським хором в 400 голосів диригували Я. Бабуняк, доктор М. Антонович, К. Зорич-Кондрацька, С. Комірний, М. Бучок, Павло і Степан Гуньки.
Це була унікальна мить, коли за лічені години під склепінням відомого на весь світ концертного залу пролунала понад трьохсотлітня українська поліфонія. Ожила музична історія безсмертних українських авторів: Миколи Дилецького (1630-1690 рр.), Максима Березовського (1745-1777 рр.), Артема Веделя (1767-1806 рр.), Дмитра Бортнянського (1751-1825 рр.), Михайла Вербицького (1815-1870 рр.), Кирила Стеценка (1882-1922 рр.), Пилипа Козицького (1893-1960 рр.), Миколи Лисенка (1842-1912рр), Андрія Гнатишина (1906-1995 рр.), Мирослава Антоновича (1917- 2006 рр. ).
“Моментами здавалося, що це неземне людське багатоголосся воздає хвалу Всевишньому, а звучить, перекочуючись під високим склепінням Альберт Голу, божественний грім. Відгомін поліфонії проникав назовні і линув лондонськими кварталами ген туди, де на розі вулиць Голланд Парк і Голланд Парк Авеню кількома годинами раніше в присутності чужинецьких гостей і чотирьохтисячної української громади було посвячено монумент Володимиру Великому – Хрестителеві Руси-України” (В. Луців “Від Бистриці до Темзи”, Львів, – “Дивосвіт”,1999).
Це була спільність українських церков, українського духу: в братерському єднанні Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав і Глава Української Католицької Церкви Мирослав Кардинал Любачівський. На святі були присутні високі чини українських конфесій, миряни, гості. Серед них Малком Магерідж, колишній кореспондент газети “Guardian”, який доніс до британського читача правду про голодомор в Україні.
Варто нагадати, що цей королівський зал був “забукований” ще за три роки наперед. Квитки купувалися з великим завзяттям, оскільки виручені кошти так потрібні були для проведення свята.
Допитливому читачеві буде цікаво дізнатися, що цю величаву концертну залю було побудовано в Лондоні 1871 року на знак пошани чоловікові -консортові британської королеви Вікторії князю Альбертові. На той час це була найбільша концертна заля в Європі містимістю біля 6000 місць.
“Британські вельможі того часу могли собі за 1000 фунтів викупити на власність одну з елегантних лож (крім королівської) протягом 999 років. Ці ложі є на престижному, так званому, “великому поверсі”. Їх є 41 ложа. Кожна з них відокремлена тяжкими заслонами з червоної брокади та мають окреме приміщення, де гості мають перекуску та напої. Багато цих лож належать або приватним родинам, або підприємствам. Нещодавно адміністрація залі подала, що вперше за минулі п`ятнадцять років можна викупити у власність ложу номер 11, яка має 10 місць. Ложа продається у власність на 877 років. Ціна – 200 000 фунтів, тобто вдвічі дорожче, ніж коштує звичайний невеликий дім у Лондоні. Але, окрім коштів викупу такої ложі, власники зобов`язані платити за дотримання ложі в належному стані додатково 2000 фунтів річно, без огляду у якій мірі використовується ложа. Дотепер власниками згаданої ложі є американська фінансова компанія “Брітекс” (дані за 1985 р., за книгою В. Луців “Від Бистриці до Темзи”).
Ще й зараз можна зустріти тих, хто був присутній на ювілейних архієрейських Службах Божих в катедральних храмах УАПЦ і УГКЦ, на посвяченні пам`ятника Володимирові Великому, на величному концерті української церковної музики. Вони добре пам`ятають день 29 травня 1988 р. як найбільше свято українського духу на Британських островах.
Особи, які взяли найбільшу участь у підготовці та успішному проведенні міленійних заходів у Великобританії, були нагороджені почесними грамотами. “Після того почалася робота над підготовкою пам`ятної книги про цю подію, яку спочатку проводила я сама, а згодом з Марією Капустинською, – згадує Іванна Мащак, – ми впорядковували матеріали з усіх відділів СУБу для підготовки видання.
Після виходу книги у 2001 році відповідні матеріали були передані для зберігання до архіву Бібліотеки ім. Шевченка. Завжди йдучи повз пам`ятник святому Володимиру, відчуваю задоволення і гордість, що й моя маленька крапля праці внесена до відзначення 1000-ліття Хрещення України, а пам`ятник свідчить чужинцям про присутність українців у Великій Британії та про історичну правду прийняття християнства Русі-України її володарем св. Володимиром Великим” (Іванна Мащак “Дорогами минулого”, Київ, 2010).
“Всі шляхи ведуть до Риму”… В цьому лаконічному вислові латинських мудреців підкреслена велич і значення цього “вічного міста” в античні часи і на майбутнє.
Саме Рим вважається Апостольською столицею, саме Ватикан є резиденцією Глави католицької церкви всього світу Папи Римського. Тому гідне відзначення величного ювілею Тисячоліття Хрещення України-Руси в Римі стало завданням і духовною потребою українських католиків східного обряду.
Збігаючись в часі з підготовкою до відзначення свята в Лондоні, починаючи з 1987 р., коли вже була розроблена програма по всіх єпархіях українських поселень у вільному світі, почалася підготовка до міленійних святкувань в Римі. До цієї події побачила світ кольорова програмка заходів українською та італійською мовами, з мистецьким оформленням Ростислава Глувка, на титульній стороні якої у вигляді мозаїчних картин відтворено моменти розвитку української історії та церкви.
Центральні римські ювілейні святкування Тисячоліття Хрещення Руси-України проходили 8-12 липня 1988 року, за участю Святішого Отця Папи Івана-Павла II, Синоду Єпископів Української Католицької Церкви, і найвищих представників церковного і дипломатичного світу. До Риму прибуло біля 7000 українських прочан зі всіх країн української діаспори. Це стародавнє місто ще не бачило стільки українців, а світова, особливо італійська і англомовна преса, радіо, телебачення широко заговорили не лише про святкування, а й про питання Української Церкви (католицької, православної та різних євангельських спільнот) на рідних землях.
“Божественною Літургією у базиліці Santa Maria Maggiore почалась офіційна частина святкувань 8 липня цього року. Стара марійська римська базиліка – переповнена українськими богомольцями. В супроводі владик УКЦ йде і хорватський примас, кардинал Франьо Кухаріч, а від капітули цього собору вірних вітає архиєпископ Домінік Калоера. Промовляє до присутніх владика Роберт Москаль, а моління особливо гаряче підноситься під час молитви-посвяти Українського Народу Пресвятій Богородиці” (“Ювілейні торжества в Римі”, стаття в Українському Пресовому Бюро, ч. 7-8, 1988).
В суботу 9 липня до собору Святої Софії, що належить українській релігійній громаді, прибув Вселенський Архиєрей, де його привітав Блаженніший Мирослав-Іван. Особливо зворушливою була молитва Папи перед тлінними останками Блаженнішого Патріарха Йосифа, якого він згадав у своєму слові, вказуючи на його “шляхетну постать” як на символ мучеництва і сповідництва, що дав “свідчення духовної свободи, зачерпнутої з безмірного таїнства святого хрещення” (“Вісті з Риму”, ч. 7-8 , 1988).
Під завісу святкування Дня молоді пройшла процесія з смолоскипами і свічами на площі св. Петра, в якій взяли участь понад 10 тис. учасників, спільно з мешканцями Риму і чужими прочанами. Під час проведення молебня до св. Володимира перед присутніми виступили президент італійської єпископської конференції кардинал Уго Полетті, Владика Інокентій Лотоцький.
Вершиною святкувань стала неділя 10 липня, коли вперше в історії Вселенської Церкви Божественну Літургію в українському обряді в базиліці св. Петра відслужив Папа Іван-Павло II разом з усією Ієрархією Української Католицької Церкви в присутності патріархів, кардиналів, членів дипломатичного корпусу визначних міжнародних достойників, священства, жіночих і чоловічих монаших чинів, українських та інших прочан, яких зібралося понад 10 тисяч.
Італійське телебачення в прямій трансляції передавало папську літургію в українсько-візантійському обряді, а Ватиканське радіо транслювало свої передачі для українських радіослухачів. У своїй промові Вселенський Архиєрей в окремий спосіб накреслив українцям шлях на наступне тисячоліття, в якому слід “з новим піднесенням пройти шляхами екуменічного діалогу і палко бажати наближення дня поцілунку миру між Католицькою і Православною Церквами. Святкування Тисячоліття повинно оживити в усіх християн зобов`язання до екуменізму й спонукати Католицьку й Православну Церкви знову відкрити в Україні давні історичні зв`язки та з відновленим піднесенням трудитися у справі єдності” (Промова Папи на торжествах в Римі. “Вісті з Риму”, ч. 7-8, 1988).
Того ж дня пополудні у Ватиканській залі Павла VI в присутності Понтифіка і 7 тисяч глядачів відбувся ювілейний концерт, під час якого релігійні пісні виконували: Ювілейний хор 1000-ліття з Великої Британії (дир. Я. Бабуняк), Візантійський хор з Утрехта (дир. М. Антонович), хор церкви св. Варвари з Відня (дир. А. Гнатишин), дівочий хор “Веснівка” з Торонто (дир. Квітка Зорич-Кондрацька), хор при парафії Пресвятої Богородиці у Ванкувері (дир. Василь Шмігель), хор при церкві св. Дмитрія у Торонто (дир. Мирон Максимів), студентський хор “Тирса” з Вінніпегу (дир. Вірляна Головко), хор при катедрі св. Володимира Великого в Парижі (дир. Віра Дратвінська), камерний хор при церкві св. Івана Хрестителя, м. Нью-Арк (дир. М. Добош), хор “Тисячоліття” з Вінніпегу (дир. Юрій Гнатюк). Доповнював мистецьку програму танцювальний ансамбль “Орлик” з Манчестера” (кер. Марія Бабич і Дмитро Парадюк). Український релігійний гімн “Боже великий, єдиний” прозвучав у виконанні зведеного хору із 630 голосів.
Щоб скоординувати спів такої великої кількості учасників, потрібні були зусилля не однієї людини. “З метою ознайомлення на місцях зі всіма хорами, які зголосилися до участі в заключному концерті, я двічі їздив до Америки і Канади. Поскільки це, як виявилося, були здебільшого парохіальні хори, професійний рівень яких був різний, я залучив до цієї справи керівника колективу “Музикус Бортнянські” маестро Мирона Максиміва з Торонто, який їздив місцевостями, де діяли ті хори, проводив з ними репетиції, щоб вони відчули однаковий диригентський підхід. З часом все було так відпрацьовано, що Андрій Гнатишин вже не мав великих проблем при диригуванні у заключному концерті” (В. Луців “Від Бистриці до Темзи”, Львів-“Дивосвіт” 1999).
Святіший Отець, 12 присутніх кардиналів та церковні і світські достойники уважно слідкували і високо оцінили виконання творів українського духовного мистецтва нашими хорами та ансамблями. Блаженніший, від імені українського єпископату, вручив Святішому Отцеві дар – статую Хрестителя України св. Володимира Великого, роботи Льва Молодожанина. У відповідь, зворушений могутнім фіналом імпрези, Святіший Отець висловив свою радість та визнання за те, що це грандіозне свято було проведене тільки силами українців, які живуть в діаспорі. “Я мав змогу, – додав він, – захоплюватись, разом з співробітниками Римської Курії та гістьми, мистецтвом вашої мови, вашого співу, вашої музики і це було справжньою духовною насолодою”.
Літургійними моліннями в базиліці св. Павла і над гробом св. Йосафата в понеділок 11 липня і у вівторок 12 липня завершились святкування, які дістали розголос по всьому світу. Так англомовна американська газета “US Today” помістила велику вкладку про українську христову церкву в Україні і в світі з зображенням українських церков, священиків, які діяли як легально так і в підпіллі, зокрема УГКЦ та УАПЦ.
Подібна тематична вкладка була видана в одній з німецьких газет, де було висвітлено етапи історії української церкви, її діяльність в катакомбах, де на світлинах показано таємне проведення обряду хрещення, причастя тощо. Цим засвідчили світові про боротьбу українців за свою незалежність, опираючись на віру і традиційне українське християнство.
Головна газета держави Ватикан “L`osservatore Romano” та її недільний додаток дали повний виклад святкувань Хрещення України у Римі. Майже всі національні газети, зокрема “Avenire”, “Stampa Sera”, “IL Tempo”, “Familia Cristiana”, ” IL Gornale”, “La Stampa”, “IL Messaggero” та інші якнайширше висвітлили ці події. Ватикан випустив ювілейні поштові марки, на яких зображено Собор Святої Софії в Києві, Оранта, Святий Володимир.
Римські святкування стали тріумфом єдності усієї української спільноти поза межами рідного краю. Вони зміцнили і духовно об`єднали українську діаспору для служіння Україні і здобуття нею незалежності.
Кінець 80-х років ХХ-го століття ознаменувався значним потеплінням у міжнародних відносинах, пов`язаний з ерою Михайла Горбачова та його політикою перебудови та гласності. Особливо помітним було пом`якшення у ставленні до церкви та віруючих. На цьому фоні святкування Хрещення України-Руси набуло виняткового значення у всіх країнах світу де проживають українці. З цієї нагоди Українська Католицька Церква східного обряду у Польщі (де за офіційними даними проживають 300 тисяч вірних цієї церкви) при допомозі архиєпископа Мирослава Марусина, секретаря Східної Конгрегації та у тісній співпраці з президією синоду УКЦ влаштувала урочисті святкування.
Перед завершальною частиною святкувань на Ясній Горі, 10-11 вересня, відбулося урочисте святкування в Лігниці. Як пише польський часопис “Слово Повшехне” від 1 вересня 1988 р.: “Минулої суботи, при участі близько 7 тисяч вірних греко-католицького обряду та великої кількості вірних інших обрядів, відбулося 1000-ліття Хрещення Руси. Святу Літургію у візантійському обряді відслужили отець-митрат Іван Мартиняк з полудневої частини Польщі та о. Йосафат Романик, генеральний вікарій з осідком у Варшаві, у сослуженні численних українських священиків. До вірян промовляв Примас Польщі кардинал Йосип Глємп, а також кардинал Генрік Гульбіновіч, згадуючи столітні зв`язки українського і польського народів та їхнє співжиття. Службу Божу закінчено проспіванням многоліття, а згодом посвячено пропам`ятну бронзову таблицю, яка буде вмурована в середині церкви св. Яцка, на якій зображено постаті св. Володимира і св. Ольги. Цього ж вечора для запрошених гостей відбувся концерт української церковної музики. У виконанні змішаного хору української молоді “Полонина”, під диригуванням п. Михайла Дуди, пролунали духовні концерти Бортнянського, Веделя, твори М. Леонтовича”.
Урочисто відзначала Ювілей Хрещення України численна українська громада міста Костомлоти над Бугом. Перед тим як висвітлити хід величавих святкувань Хрещення України-Руси у найславнішому місці паломництва польського народу Ченстохові, слід нагадати, що понад 600 років воно пов`язане з духовністю, історією та культурою поляків. Завдяки заснуванню монастиря отців Павлінів, прибулих до Польщі з Угорщини 1382 р. та привезенню в 1384 р. з українського міста Белза ікони Божої Матері з маленьким Ісусом, яка вважається чудотворною, це місце стало центром єдності, релігійності, патріотизму та геройства польського народу. Подібно, як Почаївська лавра, цей монастир пережив криваві та героїчні події і огорнув себе легендами. “Крім великого монастиря також побудовано спеціальну каплицю, де знаходиться ікона Божої Матері (так зв. Чорну Матір Божу). Збоку стоїть велика базиліка, що її початок сягає ХV ст. Базиліка готичного стилю, всередині прикрашена прекрасними бароковими декораціями початку ХVII ст. Недалеко базиліки є т. зв. “Зала лицарів” у стилі пізнього ренесансу, а далі – музей скарбів, де зберігаються старовинні ризи, літургійні устаткування, подарунки від пап і королів, корони, булави та всякі пам`ятки з боїв і воєн. Наприклад, із битви короля Яна Собєского III з турками під Віднем, у якій, як відомо, брали участь українські козаки, стоїть частина шатра султана, ткана сріблом і золотом, дорогі шаблі, луки, списи, сагайдаки.
Крім того, є велика чудова бібліотека отців Павлінів, будинок т. зв. Арсеналу, декілька окремих каплиць, а над усим цим домінує понад 100-метрова вежа базиліки у неоготичному стилю. Все це разом представляє і творить монастир на Ясній Горі, центр паломництва, що його весь час, в будь-яку пору року, відвідують сотні, тисячі та десятки тисяч прочан. Всі ці будівлі утримуються в дуже доброму стані” (В. Луців “Від Бистриці до Темзи”, Львів “Дивосвіт”, 1999).
На урочисті святкування 10 і 11 вересня на Ясну Гору в Ченстохові прибула частина української католицької ієрархії на чолі з Главою УКЦ Блаженнішим Мирославом Іваном кардиналом Любачівським на запрошення Примаса Польщі кардинала Йосифа Глємпа. Польська католицька преса, зокрема “Слово Повшехне” з Варшави, тижневик з Ченстохова “Нєдзєля” подали інформацію про ювілей.
Автор статті в щоденнику “Слово Повшехне”, від 28 серпня 1988 р. пише: “1000-ліття Хрещення Руси Київської не є святом тільки російської православної Церкви і не є тільки ювілеєм для росіян, але також і ювілеєм інших християнських Церков і вірних, до них приналежних, передусім українського і білоруського народів. Всі вони є синами й дочками св. Володимира і всі черпають свою духовну приналежність з Хрещення, яке мало місце тому 1000 років над Дніпром у Києві”.
Як згадують очевидці, в той день в Ченстохові всі площі, забудови, базиліку, каплиці заповнили українці. Скрізь було чути українську мову, сотні дорослих і дітей в українському народному одязі прямують, хто для участі в літургії, хто до складу хорового колективу, капели бандуристів чи до групи пластунів, що відрізняються своїми одностроями з тризубами на рукавах. Багато людей мали на своєму одязі емблеми свята. В цю чудову літню днину на вулицях польського Ченстохова можна було зустріти українців з Канади, США, Австралії, Німеччини, Франції та інших країн. Вважається, що число українців і поляків, які були присутні на головній святій Літургії у неділю, приблизно між 30-40 тисяч осіб.
Першу ювілейну св. Літургію в базиліці на Ясній Горі, при допомозі численних духівників відслужив Архиєпископ Мирослав Марусин. Після Служби Божої бажаючі могли оглянути виставку художника-графіка Тирса Венгриновича з Кракова. “Він виставив близько 50 своїх праць: дереворити українських дерев`яних церков з Підляшшя, Холмщини, Лемківщини. Це перлини української церковної архітектури бойківського й лемківського типу. Ці твори мають в собі живучість, теплоту, тонке мистецтво та глибоко віддану характеристику української дерев`яної церкви. Тирс Венгринович закінчив у 1952 р. Краківську академію малярства і графіки. Мав багато індивідуальних виставок у Польщі та США” (В. Луців “Від Бистриці до Темзи”, Львів, “Дивосвіт”, 1999).
Після концерту дітей, який проходив під гаслом “Українські діти – Ювілеєві Тисячоліття”, у так званій Папській залі відбувся репрезентативний концерт української церковної і світської музики. Були представлені 5 хорів. Серед учасників цієї важливої імпрези можна було побачити Примаса Польщі Йосифа Глємпа, кардиналів Генрика Гульбіновіча і Францішка Махарського, архиєпископа Григорія Блєвіча, єпископів Ігнація Токарчика з Перемишля, Мар`яна Яворського, Альфонса Носсоля, Едмунда Піша, о. ігумена отців Павлінів Руфіна Абрамека, настоятеля монастиря, професорів духовної семінарії і університету та гостей з культурного, наукового, мистецького, громадського середовища.
З української сторони були Його Блаженство Мирослав Іван кардинал Любачівський, Архиєпископ Мирослав Марусин, Митрополити Максим Германюк і Степан Сулик, владики Михаїл Гринчишин, Василь Лостен, Михайло Кучм`як, Мирон Дацюк та Славомир Міклош, велика кількість священиків з Канади, Америки, різних європейських країн, сестри ордену отців Василіан, професори Краківського університету, українські мистці та інші. Чоловічий хор “Журавлі”, під диригуванням Романа Реваковича, проспівав “Буди Ім`я Господнє”, коли до зали ввійшла ієрархія обидвох обрядів.
Перед самим концертом з вітальним словом до присутніх звернувся Примас Польщі Йосиф Глємп. В своїй промові він наголосив, що на цьому велелюдному зібранні перед образом Божої Матері кожен і всі разом почуваються рівними братами і сестрами. Саме в цю мить зникають всі обрядові, національні, вікові чи культурні відмінності. Власне, саме зараз виразно можна почути слово Україна, яке асоціюється з словом Батьківщина. Він підкреслив, що кожен з поляків, котрому дороге це слово, може уявити собі, що вартує воно для кожного українця, який проживає за її межами чи в складі іншої держави.
Концерт вели два коментатори – українець і поляк. Програму відкрив український камерний хор при церкві оо. Василіан у Варшаві, який заснований відомим музикантом і диригентом Ярославом Полянським. У хорі співає українська і польська молодь. З величезним успіхом хор проспівав “Отче Наш” та “Не отверзи мене во время старості” (муз. Максима Березовського).
Потім виступив молодіжний хор загальноосвітнього ліцею в Лігниці. Членами хору є студіююча українська молодь, а керував і диригував ним Михайло Дуда. У їх виконанні – “Богородице Діво” (муз. Д. Бортнянського), “Світе тихий” (муз. Артемія Веделя) та 19-й концерт Д. Бортнянського. Ця надзвичайно обдарована, хоч і незряча людина, вклала всю душу у розвиток української молоді, у прищеплення любові до української пісні.
За ними виступив чоловічий хор “Журавлі”, який під диригентурою Романа Реваковича проспівав “Чертог Твой” (муз. Д. Бортнянського), “Покаянія” (муз. А.Веделя) та 3-й хоровий концерт Д. Бортнянського. “Журавлі – це збалансований на доброму мистецькому рівні чоловічий хор, який співає культурно з великою динамікою, щирістю та розумінням співаного. До 1983 року хором керував п. Ярослав Полянський, а відтак – п. Роман Ревакович.
З`їжджаються з різних міст і сіл Польщі, де живуть хористи, на проби і концерти. Вони, як і всі українські хори в Польщі, роблять велику громадську і культурну працю, діючи позитивно на українсько-польські відносини і все це виконують з великою посвятою, долаючи труднощі” (В. Луців “Від Бистриці до Темзи”, Львів, “Дивосвіт”, 1999).
Згодом виступив хор української молоді, заснований в Кошаліні Ярославом Полянським. Хористи, одягнені в стилізований одяг княжих часів, виконали “Ой зійшла зоря” (незнаного автора ХVII ст.), “Блажен Муж” (автор незнаний, муз. обробка Андрія Гнатишина) , “Чашу спасення прийму” (муз. Д. Бортнянського) та “Отче наш” (муз. Федора Дубінського).
Весь концерт пройшов з великим успіхом на високому художньому рівні, так відзначали присутні. А перед закінченням концерту ведучий українською мовою висловив щиру подяку високим гостям, виконавцям та усім присутнім за те, що своєю участю звеличували цей ювілей. Як апофеоз свята, об`єднані хори під керівництвом Я.Полянського та з участю дитячого колективу проспівали пісню-молитву “Боже Великий, Єдиний”, композитора Миколи Лисенка. Цей твір з повним правом вважається духовним гімном України.
Програма урочистих заходів була надзвичайно насичена. 10 вересня 1988р. о 19.30 год. на площі перед базилікою пройшов молитовний похід. У процесії під гаслом “Шляхом віри наших предків” взяли участь тисячі людей. Символічні обпалені хрести та ікони створювали своєрідні станиці і представляли: св. Кирила і Методія, св. Володимира й Ольгу, митрополита Андрея Шептицького, митрополита кир Йосипа Сліпого та інших мучеників за віру. “Тисячі свіч блимали у темряві, створюючи атмосферу молитовної пов`язаності з тисячами паломників. Тут, в атмосфері релігійної і національної єдності, у стіп Чудотворної Матері Божої, український люд під проводом своєї ієрархії молився, благаючи Всевишнього про кращу долю нашому народові” (В.Луців “Від Бистриці до Темзи”).
Пізно ввечері цього дня у базиліці було повторено, із незначними скороченнями, концерт української церковної музики для тих, хто не зміг його побачити через обмежену кількість місць. Концерт, при чудовій акустиці, тривав півтори години. Його, на відміну від попереднього, доповнював виступ ансамблю “Лемковина”, що проспівав три церковні твори та поміж ними спеціальну пісню про св. Володимира.
О 3.00 год. у приміщенні базиліки відбувся вокально-інструментальний концерт та читання релігійної поезії. В концерті також брав участь гурт бандуристів. Така активність продовжувалась аж до ранку, аж поки о шостій годині було відслужено Ювілейну Утреню і Молебень, а о 8-й – Акафист до Пресвятої Богородиці. Згодом на площі перед мурами базиліки було проведено літургійно-історичне дійство і урочиста ювілейна Служба Божа, що її відслужили Блаженніший Верховний Архиєпископ Мирослав Іван кардинал Любачівський, владики УКЦ і близько сотні священиків.
У завершальній літургійній процесії крокували поміж сотнею священиків 4 митрати та єпископи Михаїл Гринчишин з Франції, Василь Лостен і Михаїл Кучмяк з США, Мирон Дацюк з Канади, Славомір Мікльош з Югославії, митрополити Максим Германюк з Канади та Стефан Сулик з Америки, Секретар Східної Конгрегації архиєпископ Мирослав Марусин, архиєпископ Єжи Аблєвіч з Тарнова, єпископ Ігнаці Токарчук з Перемишля, єпископ Мар`ян Яворский, адміністратор архидієцезії в Любачові, єпископ Альфонс Носсоль з Ополя, єпископ Едмунд Піщ – Апостольський Адміністратор Вармінської дієцезії. Були також присутні делегації сенатів духовних семінарій, численні представники монаших чинів, сестрицтв. Репрезентантами від уряду були: Олександер Меркер, директор в уряді віри при Раді Міністрів Польської Народної Республіки, Єжи Залєвскі з уряду віри при Воєводській Раді Народовій в Ченстохові.
Від імені отців Павлінів привітальне слово сказав ігумен монастиря о. Руфін Абрамек. Папа Іван Павло ІІ надіслав спеціальну телеграму, яку прочитав секретар польського єпископату архиєпископ Броніслав Домбровскі, а українською мовою – отець Теодозій Янків.
Після численних промов та виступів відспівано многоліття Папі, всім кардиналам, єпископам, духовенству й вірним. Українську св. Літургію закінчено відспіванням пісні-молитви, який став духовним гімном України, “Боже Великий, Єдиний”.
Ювілейні святкування на Ясній Горі справили сильне враження на польське суспільство. Дружні, узгоджені дії українців, їхня жертовність заради гідного відзначення історичного ювілею викликало захоплення та інтерес у все більшого числа польських громадян.
У великому репортажі, вміщеному у часописі “Слово Повшехне”, від 12 вересня 1988 р. пани Здіслав Шуба та Юзеф Випих так описують враження від цієї знаменної події: “Наша народна святиня Ясна Гора вже була свідком не одних великих торжеств, та, однак торжество, яке відбулося в першу неділю після свята народження Пречистої Богородиці в цьому Марійському 1988 р., ніколи не мала собі подібних. Ясна Гора була місцем головних торжеств ювілею 1000-ліття Хрещення Руси-України для вірних УКЦ, що проживають у нашій країні. Наша Канна Галилейська стала домом для наших побратимів зі Сходу, які сюди прибули, щоб подякувати Богу за дар Хрещення, який вони прийняли у 988 році у водах Дніпра” (В. Луців “Від Бистриці до Темзи”).
“Тигоднік Повшехни” (Краків), від 18 вересня помістив велике інтерв`ю з Блаженнішим Мирославом Іваном, главою УКЦ, а також репортаж під заголовком “Молитва топить залізо”, велику світлину Блаженнішого, а також світлину з урочистостей на Ясній Горі.
На закінчення огляду польської преси варто зачитати дещо з великої статті п. Яцка Гєбултовіча з “Пшегльонду Католіцкєго” (ч. 41, 1988), релігійно-культурного тижневика, що його видає Варшавська архидієцезія. Йдеться про походження чудотворної ікони. Ось як пише автор: “Хроніки Ясної Гори вказують на Русь. А легенда, бодай спільна для всіх чудотворних зображень Божої Матері, сягає ядра традиції. Малярем чи мистцем цієї ікони був св. Євангелист Лука, а підкладом була кедрова дошка зі столу Святої Родини. Це перший і найбільш мистецький твір християнства, а водночас вірно віддане правдиве обличчя Божої Матері.
З Єрусалима забрав цей славний образ цісар Констянтин Великий, зберігав його в Константинополі, згодом подарував руському князеві Леву.
За другою версією, ікону до Києва привезла княгиня Анна. Значно пізніші історичні згадки говорять про князя Владислава Опольського, який дістав цю ікону на Русі під час війни з татарами. Знову ж українські джерела подають, що в 1382 році він забрав цю ікону з замкової церкви в Белзі. Завдяки князеві Петрові Радзинському (Історія пуль – хра) знаємо, що ікону передано отцям Павлінам 31 серпня 1384 р., на Ясній Горі” (В.Луців “Від Темзи до Бистриці”).
Релігійно-мистецьке відзначення Ювілею Хрещення України-Руси та його втілення в різних країнах Європи і світу, де так щільно проживають українці, ще більш посилило інтерес до історичної основи цієї події та її вплив на міжнародне життя кінця ХХ століття. А для самих українців успішне відзначення Ювілею хрещення стало хорошим прикладом до єднання у триваючій боротьбі за легалізацію українських церков та здобуття незалежності України.
Мажорним завершальним акордом лунають слова архиєпископа Мирослава Марусина для всіх нас: “Ми святкуємо Тисячоріччя не в сумній безнадійності за завтрашній день, а в сильнім переконанні, що Бог дасть і нашому народові братню згоду і єдність, дасть культурний і суспільний розвій, дасть Україні силу і славу, волю і владу!”.
Ростислав КРАСОВСЬКИЙ. Лондон, 2010 р.