Серед тих народних обранців – депутатів Верховної Ради України першого скликання, які голосували за незалежність України був і мій приятель – Мирослав Мотюк – політик, науковець, медичний працівник, поет, яскрава і непересічна особистість. Власне, чортківчани і жителі окремих населених пунктів району, не боюсь про це говорити на повний голос, зобов’язані народному депутатові тим, що мають статус потерпілих від аварії на Чорнобильській АЕС. А ще Мирослав Мотюк, працюючи в міністерстві охорони здоров’я, не одному нашому краянину, життя якого лежало на волосинці, подав руку допомоги.
Народився Мирослав Павлович Мотюк у с. Полівці Чортківського району. Після здобуття середньої освіти навчався в Івано-Франківському медичному інституті (1967-1973 рр.). Працював дільничним терапевтом, головним лікарем сільської лікарської амбулаторії, лікарем-ревматологом, лікарем-кардіологом міжрайонного кардіологічного відділення Чортківської районної лікарні. У 1990 роцi Мирослав Мотюк обирається депутатом Верховної Ради України, яка 24 серпня 1991 року приймає Акт про державну незалежнiсть України, проголошує створення нової держави. Народний депутат України першого скликання, Секретар Комісії Верховної Ради України з питань здоров’я людини.
Працював начальником Управління справами Міністерства охорони здоров’я України, заступником начальника Управління медико-соціальної експертизи МОЗ України. З 2006 року по теперішній час – у Відділі медико-соціальної експертизи на контрактній основі.
Кандидат медичних наук. 1996 року закінчив юридичний факультет Київського національного університету ім. Т.Шевченка.
В.П. – Мирославе Павловичу, як починалося Ваше сходження у велику політику?
М.М. – Моє сходженя у велику політику співпало із початком розпаду Радянського Союзу. Це був період так званої гласності і перебудови, який зронив у серця багатьох людей доброї волі невтримне бажання будувати нове суспільство, основане не на диктаті чи примусі, а на свободі, рівності, поваги до закону, моральних цінностей, християнських чеснот. Всі ці перечисленні фактори сприяли становленню Народного Руху України, на підтримку якого виступили тоді і підписалися багато лікарів нашого району, в тому числі і я. Організатором збору підписів був інтелігент високого ґатунку Олександр Степаненко.
Ніколи не зітреться з пам’яті 1990 рік. Наближались вибори до Верховної Ради України – час важких випробувань, бо національно-демократичні сили ніколи не були при владі і не мали досвіду боротьби за владу. Колектив ЦРЛ висунув мене кандидатом у народні депутати, мою кандидатуру підтримав Народний Рух України. До речі, від НРУ в нашій області були зареєстровані кандидатами у депутати до Верховної Ради Марія Куземко, Богдан Бойко, Левко Крупа, Володимир Колінець, Катерина Завадська, Левко Горохівський і я. Основним моїм конкурентом на виборах був перший секретар Чортківського райкому партії Анатолій Крицький. Але дякуючи виборцям, йому, компартійному керманичу, не вдалось потрапити у вищий ешалон влади, себто Верховну Раду України.
В.П. – Ви часто згадуєте день – 24 серпня 1991 року, коли голосували за незалежність України? Що саме із тих святвеликоднів часів Української держави зринає у пам’яті нині і повсякчас?
М.М. – Я пишаюся тим, що виборці обрали мене народним депутатом і дали мені повноваження проголосувати за Українську державу 24 серпня 1991 року. Це написано на стіні будівлі Верховної Ради. Для мене це велика честь і нагорода, найголовніша подія у моєму житті, сенс усього земного буття. Я дякую Богові і людям за таку довіру і місію. Горджуся тим, що з честю виконав свій депутатський обов’язок. Чогось вищого я вже не здобуду ніколи. Адже мені пощастило бути безпосереднім учасником епохальних подій. Імперія Союзу, хоч і тріщала по швах, не хотіла здавати свої позиції. Після сумнозвісних подій, пов`язаних з ГКЧП, терміново скликали позачергову сесію Верховної Ради, аби розв`язати питання пов`язане з незалежністю України. Першим кроком до цього була робота групи депутатів над Актом незалежності, який мав би засвідчити перед громадянами України і міжнародною спільнотою суверенітет нашої держави. Пригадую тоді вийшов керівник фракції “Народна Рада” Ігор Юхновський, до якої входили 120 депутатів-опозиціонерів до комуністичного режиму, в тому числі і я, й сказав: “…Щоб потім ми не мали якихось правових колізій, давайте підтвердимо Акт нашої незалежності на всеукраїнському референдумі”. З цим погодилися усі. Це був тільки перший. Але дуже важливий крок в історії України.
Але пам’ятаю сьогодні чітко й інші пропозиції. Одна з них – відкласти голосування на 25 серпня. Тоді Дмитро Павличко підійшов до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука і сказав: «Льоню, треба голосувати тільки сьогодні, бо вони – комуністи протягом ночі порадяться з Москвою і завтра не проголосують…»
В.П. – Як би Ви охарактеризували сьогоднішній стан української держави?
М.М. – Нашу державу охопив хаос і безладдя. З одного боку влада декларує гуманні цінностей і європейські пріоритети, з іншого – топче закони моралі і людську гідність. Трагізм ситуації полягає ще в тому, що українські політики не стільки не хочуть реформувати систему, скільки не знають як це зробити, тому погравшись на людях трохи в борців з корупцією вони успішно очолюють прямо чи опосередковано корупційні схеми. Є деяка надія на соціальну самоорганізацію українців, які зможуть захистити себе від визискувань бюрократичного апарату, але громадяни, на жаль, в цьому плані залишаються інертними. Все-таки колись, сподіваюсь, в нашій країні запанує спокій і порядок, мірилом людських стосунків буде правда – одна і неподільна.
В.П. – Вам не здається, що українська держава сьогодні деградує?
М.М. – Україна є, вона відбулася, – і це найголовніше. Очивидно, що для її становлення, поступу, розквіту ми ще мусимо пережити такі політичні рудименти як януковщину і азаровщину. Ми не змогли оминути ці хворобливі симптоми, які трапилися нам на шляху розбудови своєї держави, через нашу родрібленість, політичні чвари. Вже, повірте, набило оскому оте народне прислів’я: « Де два українці, там три гетьмани». Але куди від правди подітися? Кожен політик, прізвище якого набуває якоїсь популярності, розголосу, одразу створює свою партію. Невже ніхто із цих політиків не розуміє, що будь-який розбрат, поділ, чвари вигідні тільки ворогам української державності. Не можуть брати верх власні амбіції над такою святою справою як соборність і незалежність нашої держави, за яку протягом століть поклали голови мільйони українців.
В.П – Чи має майбутнє українська держава?
М.М. – У таких питаннях навіть і тіні сумніву не може бути – наша держава перейде через теперішню смуту, економіка запрацює, люди будуть жити в мирі та достатку. Але майбутнє України, я бачу, у руках молодого покоління, яке народилося і виросло вже у незалежній Україні, незаангажованому на ніяких зловорожих ідеологічних чинниках. Люди мого покоління вже цього зробити не зможуть, вони доказали свою спроможність чи неспроможність творити суспільство громадянської злагоди обіймаючи високі урядові пости. Втратити свою державу під різним кутом політичних розкладів виглядає нереально, але про неї треба думати, дбати щодня, щогодини і не забувати що найвищим ступенем самоорганізації народу, це створення своєї держави.
В.П. – Є у Ваc амбітні політичні плани?
М.М. – Тільки у прищепленні молодим політикам твердого і послідовного курсу на розбудову держави, дотримання основних критеріїв утвердження своєї національної ідентичності серед народів Європи. Інших амбіцій немає і бути не може. Мого прізвища у вищезгаданих політичних партіях нема, бо я ніяк не можу погодитися з цією роздробленістю, яка крім політичної короткозорості інших ознак немає.
В.П. – Скажіть кілька слів нашим читачам про свою малу батьківщину, свою родину?
М.М. – Моя маленька батьківщинка, материзнинка, материнка – це рідне село Полівці. Тут я народився, мужнів, зростав. Коли випаде нагода, ніби птах з ирію лину зі столиці у батьківську оселю над тихоплинною Джуринкою, і життя тільки там, здається мені, набуває реального змісту, пломеніє буйним літом і білою зимою. Вже нема серед живих моїх родителів – мами і тата, але спогади дитинства і зрілої юності обпікають чи радше злагідніють серце і душу. Тільки там хочеться думати не про суєтне, а про щось високе і небесне, сонячне. Я відновив батьківську садибу у рідних Полівцях і світ у ній і довкруж неї здається заяснів щастям та радісним окриллям білоднів. Тут часто-густо люблять бувати мої друзі, колеги, родичі..
Тішуся-ненатішуся тим, що Господь Бог дав мені добрих дітей. Маю двох доньок, двох зятів і двох внуків. Один із зятів і обидві дочки – лікарі. Внуки ходять ще в школу. Яку вони оберуть собі професію загадувати передчасно. Молюся тільки, щоб вони виросли добрими людьми, патріотами своєї батьківщини.
В.П. – В чому полягає призначення політика, людини, людини-політика?
М.М. – Політик має мати мету прийти до влади задля вирішення тих проблем, які заважають людям достойно жити. Якщо не має такої мети, тоді участь у політичних «тусовках» немає глибокого людського змісту. Політик має людям завжди говорити правду і переконати їх в тому, що якщо ми будемо красти як крадемо, то держави в нас не буде; якщо ми не перестанемо брати і давати хабарі, то держави в нас не буде; якщо ми будемо на кожному кроці порушувати норми людського співжиття і природного середовища – забруднювати повітря, водойми, грунт, то держави в нас не буде; якщо ми будемо спокійно терпіти приниження нашої національної культури, звуження серед застосування української мови, якщо ми не зможемо відстояти гідність нашої родини і самого себе, то держави в нас не буде.
В.П. – Політична діяльність, робота у міністерстві не заважає літературній творчості? Знаю, що Ви готуєте до друку свою другу поетичну збірку і незабаром презентуватимите її у Чорткові?
М.М. – Поезія для мене – це самовираження, стан душі, внутрішня потреба висповідатись, виговоритись. Завжди знаходжу час для читання художньої літератури і віршування. А про презентацію моєї другої поетичної збірки можна говорити після того, як вона буде надрукована. Все залежить від людей, які готують до друку книжку.
В.П. – З якими труднощами доводиться зустрічатися Мирославу Мотюку?
М.М. – Всі трудноші, здається мені, залишилися в минулому часі. Треба, хоч як би важко не було, жити, ставити перед собою мету і до неї цілеспрямовано йти.
В.П. – Що би Ви побажали жителям Чортківщини?
М.М. – Впевнений, що день прийдешній принесе нам світле почуття радості від усвідомлення власної причетності до розбудови наших: сіл, селищ, міст району, області та усієї України! Цей день обов’язково настане і тим швидше, чим більш плідно із натхненням кожен з нас працюватиме на благо рідної Вітчизни, а усі разом проникнемося гордістю за нашу неньку – Україну, почуттям патріотизму до рідного краю, прагненням до єдності, порозуміння та згуртованості, не лише державних мужів, а усього народу нашої держави. Успіх прийде неодмінно!
Розмовляв Володимир Погорецький.