Друга революція застала мене так само в Тернополі, але вже в статусі викладача педуніверу. Студенти відпрошувалися із занять на місцевий Майдан і я їх не тримала. Сама ж лише раз стала свідком чиєїсь полум’яної промови на площі, коли йшла із запису на радіо. Пригадую уривки про «героїв Крут і Народний Рух». Ще одним моментом перебування в епіцентрі революції, стала вимушена нічна поїздка в Теребовлю. Тоді на дорозі скрізь горіли блокпости – люди в балаклавах і касках палили шини і перевіряли кожну автівку.
ДВІ РЕВОЛЮЦІЇ І ОДНА ВІЙНА
Уперше до Києва мені пощастило потрапити 2004 року. Я навчалася на третьому курсі, коли вибухнула Помаранчева революція. Від нашого університету на Майдан прямували автобуси з активістами і якогось вечора майже спонтанно, в береті, осінньому пальті і з сумочкою на плечі я вирушила в свою першу столичну подорож.
Ми їхали вночі і десь о сьомій ранку Київ відкрився мені сірими совдепівськими багатоповерхівками. Падав сніг і було дуже холодно. Увесь день я протинялася Майданом, час від часу телефонуючи татові, щоб переповісти, кого зі знаменитих політиків пощастило побачити. Ближче до вечора познайомилася з російськомовним хлопцем Мішею. Він був з Донецька і дуже розлютився, коли в черзі за чаєм саме перед нами закінчилися пластикові стаканчики. З порожніми руками ми пішли дивитися концерт. На сцені в перерві між політичними спічами виступав ансамбль «Кобза». На третій пісні Міша таємничо нахилився до мене і запитав: «Потанцуем?». Ідея вальсувати під «Ой у лузі червона калина» видалася мені не дуже привабливою, але діватися було ніде. Отак ми й топталися, уникаючи осудливих поглядів революційної публіки, аж поки мені не зателефонувала одногрупниця – їй вдалося знайти нічліг. З Мішею я попрощалася, пообіцявши зустрітися наступного дня в обід, хоча точно знала, що завтра буду в Тернополі.
Ночувала я в генерала чи то Марченка, чи то Макаренка – не пригадую. Він люб’язно запропонував мені справжні генеральські шкарпетки, та я не насмілилася їх взяти. Коли генерал дізнався, що я з Теребовлі, то розповів цілу історію пов’язану з моїм містом. Мені постелили в кімнаті з чорним фортепіано, а зранку генерала вже не було. Пізніше одногрупниця розповіла, що він приймає до себе всіх революціонерів, навіть таких випадкових, як ми. Додому я повернулася майже героїнею, а коли з’явилися посвідчення «учасника Майдану», моя бабуся радила взяти його – «може колись надбавку до пенсії дадуть». Фото з революції і целофанову помаранчеву стрічку я зберігаю досі поруч із синьо-білими агітками – для історії.
Друга революція застала мене так само в Тернополі, але вже в статусі викладача педуніверу. Студенти відпрошувалися із занять на місцевий Майдан і я їх не тримала. Сама ж лише раз стала свідком чиєїсь полум’яної промови на площі, коли йшла із запису на радіо. Пригадую уривки про «героїв Крут і Народний Рух». Ще одним моментом перебування в епіцентрі революції, стала вимушена нічна поїздка в Теребовлю. Тоді на дорозі скрізь горіли блокпости – люди в балаклавах і касках палили шини і перевіряли кожну автівку. Спинили і моє таксі, водія змусили відкрити багажник, але за винятком газового балона не знайшли нічого. Нас попередили, що за десять кілометрів знаходяться провокатори. Водій обернувся до мене і показав на дерев’яну біту, що лежала поруч: «Ну що, допоможемо хлопцям?» Пригод мені, звісно, не хотілося і ми рушили далі. Було видно, що я розчарувала його своєю пасивністю і до місця прибуття він не промовив жодного слова.
У соціальних мережах проводилися політичні дебати. Найбільше докоряли за спроби заперечити будь-яке нібито раціональне пояснення революції. Проте не менше – за намагання її тихо ігнорувати. Ряди віртуальних друзів поріділи, та й реальних не примножилося. Я стала стійкіша у своїх політичних переконаннях, тобто в їхній повній відсутності.
Впродовж тих трьох місяців у безкінечному потоці новин, репортажів з місця подій, аналітики і коментарів єдине, чого хотілося – відволіктися хоча би на трохи. Двічі зривалася моя поїздка до Києва – за іронією долі міста напруги і міста радості водночас. Урешті-решт мені вдалося вирватися і це був найкращий день того революційного часу. Точніше, це була ніч.
А потім почалася війна і цифри виявилися важливішими за імена. Профком університету зобов’язав кожного члена педагогічного колективу пожертвувати одноденний заробіток на українських військових. Що ж, народ, який не фінансує свою культуру, змушений фінансувати свою армію. «Головне, щоб не чужу» – каже один мій друг. «Головне, щоб не чужу» – приречено погоджуюся я і вимикаю ноутбук, поспіхом набравши рядок нового вірша. Якщо завтра таки настане, мені доведеться його дописати.