Із Романом Гром’яком я познайомився у 1974 році, на одному із засідань літературної студії «Сонячні кларнети», куди його запросив Борис Демків. На той час Роман Теодорович був майже сорокалітнім чоловіком. У нього була смаглява шкіра, хвилясте чорне волосся, блискучі карі очі. Мав приємний голос, а його манера тримати паузу виявляла непорушний спокій, видно було, що він людина твердих переконань. Аналізував вірші студійців, говорив про відповідальність критика, запам’яталася його думка, що критик не повинен картати молодого автора, бо навіть найкраща праця містить у собі недоліки, а має підтримати його, розкрити принаду вдалих творів, навіть окремих рядків і заохотити до подальшої праці.

У 1975-1976 роках наші шляхи перетиналися частіше. Я працював тоді кореспондентом відділу культури обласної молодіжної газети «Ровесник». Роман Теодорович часто навідувався до редакції, приносив свої статті і театральні рецензії, завідувач відділу культури Данило Теличин доручав їх мені підготувати до друку.
Жанром театральної рецензії Роман Гром’як володів досконало, знав театр і його закони, тож добре розумів про те, що пише і своє завдання як рецензента. Так, у театральній рецензії на сатирично-гротескну п’єсу Бертольда Брехта «Кар’єра Артура Уї», намагаючись відповісти на питання, в чому ж успіх цієї п’єси в Україні і в Німеччині, він відзначав її тісний зв’язок із сучасністю, де культ особи є доволі небезпечним. Схвалював новаторську постановку режисера Анатолія Бобровського, сценографію художника Казимира Сікорського, талант виконавця головної ролі В’ячеслава Хим’яка, гру молодих акторів Люби Ващук, Емілії Цегляк, Віри Самчук, Олександра Дейцева.
Його статті і рецензії були написані простою невимушеною мовою, якій властиві логічність, лаконічність, місткість, неповторна авторська інтонація. Він завжди переконливо висловлював особисте ставлення до мистецького явища, пропонував свою оцінку і непомітно, але наполегливо і послідовно переконував читача у її правильності. Редакторська праця над його статтями і рецензіями в основному зводилася до правки-скорочення і усунення деяких «кучерявостей», що не відповідали канонові газети.
Природа вклала в його серце потребу і бажання бути на вістрі культурно-просвітницького життя, усіх визначних подій, потребу спілкуватися з людьми, зокрема з молоддю. Мені доводилося зустрічатися з ним і чути його аргументовані виступи на творчому вечорі з нагоди 90-річчя від дня народження письменниці і педагога Іванни Блажкевич у Денисові; на прем’єрі вистави Миколи Зарудного «Під високими зорями» і ювілейному вечорі Бориса Демкова в Тернополі; на читацькій конференції, присвяченій журналу «Жовтень» у Львові; на Міжнародному святі Юліуша Словацького у Кременці, на Франковому святі у Нагуєвичах.
У 1976 році мене обрали відповідальним секретарем Тернопільського міського Товариства книголюбів. Першочергове завдання, яке стояло перед книголюбами – залучення до нього нових членів і створення первинних осередків. Формально існувало обласне Товариство за рахунок внесків колективних членів. Їх через свої особисті контакти «вициганював» у багатих підприємств і колгоспів тодішній відповідальний секретар Ілярій Васильович Логуш, у минулому партійний діяч. Низових структур не було.
Як же ці структури створити? Я не раз радився з цього приводу з багатьма тодішніми діячами культури, зокрема і з Романом Теодоровичем. Люди неохоче йшли до якихось новостворених товариств. Була лише одна зачіпка – бум на книготорговельному ринку, де в черзі за передплатними виданнями до книгарень люди стояли тижнями і вночі робили переклички. На нарадах у Москві і Києві, де я побував, говорили про тісну співпрацю з облкниготоргом і облспоживспілкою. Вони були монополістами на книжковому ринку. Обласна споживспілка мала у своєму розпорядженні 78 книжкових магазинів у Тернополі і всіх районних центрах і 6 кіосків, облкниготорг – 20 магазинів і 9 кіосків.
Моїм безпосереднім шефом була Марія Миколаївна Литвин, другий секретар Тернопільського міському партії. Я обговорив з нею проблему і висловив думку, що черг за виданнями біля книгарень мабуть буде менше, якщо 4-5 відсотків передплатних видань облспоживспілка і облкниготорг передадуть у первинні осередки книголюбів, на підприємства, у навчальні заклади і школи, а книголюби натомість допоможуть книготорговельним організаціям із закупівлею нових видань, анонсованих у тематичних планах видавництв.
Невдовзі проблему було вирішено і я отримав доступ до передплати на повні зібрання творів Антона Чехова, Івана Тургенєва, Миколи Гоголя, Сергія Єсеніна, бібліотеки «Всесвітня література», що було могутнім стимулом для організації нових структур. У рекордно короткий термін було створено первинні осередки книголюбів: на підприємстві «Ватра» – 1000 осіб (голова Анатолій Мірошниченко), комбайновому заводі – 500 (Микола Драгончук), авторемонтному заводі – 400 (Олександр Аврутис), постали організації по 300-400 осіб у вищих навчальних закладах – у фінансово-економічному інституті, філіалі Львівського політехнічного (доцент Андрій Оксентюк), медичному університеті (доцент Петро Курелюк), у міських професійних училищах: другому – Леонід Мандзюк, третьому – Богдан Хаварівський, шостому – Лариса Згурська, дев’ятому – Роман Рудакевич, двадцять першому – Ірина Михайленко. Кожен із книголюбів отримав членський квиток із позначенням сплати членських внесків. А яки же бути з Тернопільським державним педагогічним інститутом? «Якщо я почну збирати членські внески, то товариство книголюбів з торбою піде по світу, – сказав Роман Теодорович. – Я до цього хисту не маю, краще буду писати докторську». Рекомендував замість себе доцента Анатолія Пашинського, і той працював доволі справно.
Насправді участь Романа Гром’яка у культурно-просвітницькому житті книголюбів була дуже активною: він виступав з лекціями на заводах і фабриках, зокрема на бавовняному комбінаті, брав участь у літературно-мистецькому клубі «Еврика», що створений був при педагогічному інституті, в мистецькому клубі «Екслібрис» при книжковому магазині «Знання», про що я писав у своїй статті «Мистецтво читання» («Ровесник», 1978, 26 вересня), не обходилися без нього конференції, книжкові свята, Дні української літератури, читацькі зустрічі, які організовували бібліотекарі Галина Молицька, Надія Чистякова, Тетяна Науменко, Ганна Зеленецька, Ніна Барчук, Надія Павкіна, Галина Якимишина, Марія Богайчук.
Ще Роман Гром’як часто вів літературні зустрічі для іноземних гостей у приміщенні Товариства «Україна», у лівому флігелі готелю «Тернопіль». Головою Товариства «Україна» вважався поет, вчений-економіст, громадський діяч Володимир Вихрущ. Але він на той час був головою облплану, тож у нього не було часу на подібні зустрічі, його заміщав Роман Теодорович.
На таких зустрічах часто виступали Борис Демків, Григорій Петрук-Попик, Олекса Корнієнко та аз грішний. Пам’ятаю, на зустріч із канадською делегацією, яку очолювала голова Осередку української культури й освіти із Вінніпеґу Оксана Баляс, я прийшов із п’ятирічним сином Анатолієм. Роман Теодорович усміхнувся і сказав: сьогодні у нас у гостях наймолодший тернопільський письменник – Анатолій Астаф’єв. Він не помилився, бо тепер Анатолій (псевдо Дністровий) – справді відомий письменник, у його доробку біля десяти книг повістей і романів, збірники оповідань, есе, поезій. Про ту далеку зустріч нагадує світлина, яку зробила тоді пані Оксана Беляс.
У Тернополі у 1976-1978 роках пожвавилися так звані «творчі» понеділки, коли міська богема по черзі збиралася у художніх майстернях або ж у когось на квартирі, зазвичай сюди приходили Ігор Ґерета, Дмитро Стецько, Євген Удін, Богдан і Ганна Ткачики, Ярослав Новак, Ігор Зілінко, Михайло Лисак, Ігор Дуда, Іван Ляховський, В’ячеслав Хим’як, Ярослав Павуляк, Володимир Лотоцький, Богдан Хаварівський, Ярослав Голець, Борис Рудий, аз грішний та інші. Інколи до цих заходів долучалися кияни Роман Андріяшик, Іван Марчук, Микола Литвин, Микола Вінграновський, львів’яни Іван Остафійчук, Роман Безпалків, Богдан Ступка, Святослав Максимчук, Юрій Брилинський.
Часом учасники тернопільської богеми колективно виїжджали до Москви, на виставку французького авангарду в Музеї образотворчого мистецтва, або ж до Львова, на виставу болгарського драматурга Станіслава Стратієва «Замшевий піджак» у театрі імені Марії Заньковецької, у якій Богдан Ступка одночасно виконував п’ять ролей – Івана Антонова, бюрократа, застряглого в ліфті, пожежника і селянина. Або ж під керівництвом «адмірала» Романа Безпалківа спускалися на байдарках по Дністру і Дністровському каньйону. Ігор Ґерета десь роздобув великий військовий човен, він стояв на прив’язі на причалі, а взимку зберігався на подвір’ї мого дому по вул.Березовій, 5; сідали в нього, партіями переїжджали на той берег озера, і там, на траві, читали вірші, співали пісні, а Володимир Лотоцький грав на скрипці.
Художній талант виривався назовні, мовби засвідчував свою ірраціональну природу і не рахувався з жодним радянським каноном. Учасники богеми – художники, поети, артисти, музиканти у цих акціях продовжували творити самих себе, бо дійсність ставила їм надто багато перешкод. Ми не раз із Ігорем Ґеретою, коли він ще працював у старому приміщенні краєзнавчому музею, на Новому світі, недалеко від моєї Березової, 5, говорили про те, що у художніх натур розум інтегрований у талант, у художню фантазію, тому у житті вони трохи дивакуваті. Потрібно було якось вивільнити творчу енергію, для цього й вирішили відкрили картинну галерею у Домініканському костьолі.
«Треба легалізувати «творчі понеділки» і всі ці темпераментні романтичні заходи, – сказав якось Роман Теодорович, коли ми з Ґеретою запросили його на каву у кафе, на Театральному проспекті. – Вони мають стати надбанням усіх, щоб показати кожному, що людина вільна, що вона йде не туди, куди її кличуть обставини, а туди, куди її кличе талант і внутрішній голос».
Так постала ідея створення творчого осередку. Існував Клуб творчої інтеліґенції у Києві, не раз ми були у Клубі творчої молоді у Львові, там збиралися митці, обговорювали свої твори, ділилися враженнями від побаченого і прочитаного. У Тернополі, у 1978 році, ми заснували свій літературно-мистецький клуб «Золотий вересень».
Чому «Золотий вересень»? Усі газети тоді рясніли рубриками: «Назустріч Золотому вересню», «До 40-річчя возз’єднання західноукраїнських земель», «Народжені Золотим вереснем», «Незабутнє свято 17 вересня» і т.д. Офіційно назва свідчила про підготовку до 40-річчя від часу об’єднання західноукраїнських земель в єдиній українській державі, а прозірливі у цій символіці могли вичитати більше. Крім того, назва лірична, багата на зорові асоціації, задовольняла всіх – і митців, і бібліотекарів, і партійних працівників.
Спершу я переговорив із Ілярієм Васильовичем Логушем, відповідальним секретарем обласної організації Товариства книголюбів і заручився його підтримкою. Потім пішов на розмову до Марії Миколаївни Литвин уже із варіантом назви, проспектом роботи клубу.
Засновниками клубу виступили Тернопільське міське відділення Товариства книголюбів, картинна галерея Тернопільського краєзнавчого музею, Тернопільська міська центральна бібліотека. Головою клубу запропоновано Романа Гром’яка, заступниками – аза грішного та Ігоря Петровича Ґерету. Роман Теодорович погодився очолити клуб. Його кандидатуру підтримували Михайло Ониськів, Володимир Вихрущ, завідувач міським відділом культури Юліан Музика, директор краєзнавчого музею Венедикт Лавренюк, працівники міської центральної бібліотеки.
Марія Григорівна запропонувала винести це питання на засідання президії міського відділення Товариства книголюбів і доручила опікуватися цим питанням тодішньому завідувачеві відділом пропаганди міському партії Миколі Савчишину, який водночас був членом президії міського відділення Товариства книголюбів. Про кандидатуру Романа Гром’яка на голову клубу вона відгукнулася схвально.
На одному із лютневих засідань президії Товариства книголюбів це питання було розглянуто. Головував – Юліан Музика, були присутні на засіданні члени президії: Олександр Астаф’єв (відповідальний секретар), Світлана Кайфеш, Роман Березюк, Богдан Хаварівський, Ярослава Гусєва, Неоніла Барчук, Володимир Карпенко. Був відсутній – Микола Савчишин. Я оприлюднив проспект роботи, а також пропозиції щодо кандидатури голови та заступників, відповів на запитання. Було затверджено раду клубу. Пропозицію всі підтримали одноголосно.
У плані заходів клубу на 1978 рік було передбачено: відкриття картинної галереї, конференцію «Образ В.І.Леніна в українському образотворчому мистецтві», свято іспанської поезії, вечір, присвячений 125-річчю від дня народження Вінсента Ван Гога, зустріч з нагоди 150-річчя від дня народження Льва Толстого, ювілейні вечори Антона Манастиського та Михайла Паращука. Перед тим проведено гігантську роботу із людьми, які відповідають за проведення кожного заходу і беруть у ньому участь. Працівники міської центральної бібліотеки підготували відповідні бібліотечні виставки і огляди літератури.
Роман Теодорович вніс деякі корективи у проспект роботи, порадивши глибше розкрити питання рецепції творчості Федеріко Гарсіа Лорки у сучасній літературі, особливо звернути увагу на переклади Миколи Лукаша, запросити за заходи родичів Антона Манастирського та Михайла Паращука.
Усі фінансові витрати на проведення заходів взяло на себе міське відділення Товариства книголюбів. Я замовив художникові Ігореві Зілінку ескіз плакату і запрошення на засідання клубу. Він швидко і майстерно виконав замовлення. Придумав емблему клубу «Золотий вересень», на плакаті зобразив усміхнені обличчя молодих людей на тлі пензля, олівця і ручки з пером, виготовив запрошення.
Разом із випискою із засідання президії Товариства книголюбів я поклав на стіл завідувача відділом пропаганди міському партії Миколи Савчишина ескізи макету, плакату і запрошення. Та реакція Миколи Васильовича виявилася несподіваною: опуклий пензель в його уяві асоціювався з куполом храму, та й засідання клубу мали відбуватися у Домініканському костьолі. «Це виглядає потворно: на тлі облич купол церкви. Треба переробити, – сказав він, – ми ж не можемо пропагувати релігійних цінностей». «Але це ж не купол церкви, це пензель, і хреста на ньому немає», – відповів я. «Пензель дуже схожий на церкву. Переробіть», – відповів. Переконати його було важко.
Після цієї неприємної розмови я зустрівся з Романом Теодоровичем і розповів йому про зустріч в міськкомі партії і показав ескізи. «Художник свою роботу виконав дуже професійно, – сказав він. – Та в цих ескізах нема ні потворного, ні прекрасного. Ці якості речам приписує людина. Все залежить від її сприймання. Для користі загальної справи попроси художника переробити плакат». Ігор Зілінко таки переробив плакав, і він, як і запрошення та емблема, стали брендом «Золотого вересня».
Ідейним натхненником багатьох заходів був Ігор Ґерета. Про це я вже писав у своїх статтях і замітках у «Вільному житті» (1978, 3 серпня, 26 вересня), «Ровеснику» (1978, 19 серпня), «Друзі читача» (1978, 2 жовтня, 1982, 15 липня),у журналі «Жовтень (1982, №11), у газеті «Русалка Дністрова» (1994, ч.8, квітень). Крім того допомагали члени ради клубу: Богдан Хаварівський, Ігор Дуда, Борис Демків, Євген Удін, Богдан Ткачик, Дмитро Стецько, Ярослав Павуляк, Іван Ляховський, В’ячеслав Хим’як, Роман Теленко, Володимир Лотоцький, Левко Крупа, Галина Зеленецька, Галина Молицька. З часом до них долучилися перекладач Петро Тимочко, журналіст Богдан Мельничук, що переїхав до Тернополя з Лановець, поети Георгій Петрук-Попик і Михайло Левицький та інші.
Запам’ятався вечір іспанської, поезії: про життя і творчість поета розповів інженер Віктор Литвинчук, Богдан Гнатишин виконав іспанською вірш Лорки «Місяць», актори Іван Ляховський та В’ячеслав Хим’як натхненно прочитали твори поета у перекладі Миколи Лукаша, Борис Демків ознайомив присутніх із своїм віршем, присвяченим пам’яті поета, Лілія Білоусова продекламувала вірші Рафаеля Альберті, Антоніо Мачадо, Мігеля Ернандеса, інструментальне тріо у складі артиста Київського камерного оркестру Богдана Субчака, Володимира Лотоцького та Романа Теленка виконала твори Моцарта, Гайдна, Баха.
Успішно пройшов вечір, присвячений життю і творчості Вінсента Ван Гога, де з рефератом про художника виступила Лідія Венгер, у виконанні акторів Марії Ластівки, Лідії Білоусової, Алли Мельник прозвучали вірші Гійома Аполлінера, Івана Драча, Миколи Вінграновського, українських і зарубіжних поетів, фраґменти із листів Ван Гога до брата Тео.
Можна пригадати й інші заходи: чудовий вечір, присвячений 125-річчю від дня народження Івана Франка, на якому Роман Гром’як розповів про його життя і творчість. У вечорі, крім тернополян, взяли участь львів’яни Богдан Стельмах, актори Святослав Максимчук і Юрій Брилинський, а уривки із п’єси «Украдене щастя» виконали заслужені артисти України Таїсія Литвиненко (Анна), Федір Стригун (Михайло), народний артист України Богдан Ступка (Микола).
«Золотий вересень» став важливою сторінкою у духовній біографії Тернополя, він показав, що творча молодь хоче жити самостійно, осмислено, що вона прагне виконувати в житті благородну роль, вона хоче сама творити історіюю, а не залишати після себе порожнечу.
Роман Гром’як був організатором і учасником ще кількох великих вечорів: у міському Палаці культури, де вечір відкрила Марія Литвин, а вів його Володимир Вихрущ: він представив аудиторії гостей зі Львова Миколу Петренка, Василя Колодія, Івана Сварника, і тернополян Володимира Вихруща, Бориса Демкова, Георгія Петрука-Попика, Романа Піня та інших; і вечір під його ж таки головуванням у філармонії,у якому взяли участь кияни Петро Засенко, Петро Осадчук, львів’яни Роман Кудлик, Микола Петренко, Іван Гнатюк, Володимир Лучук, Оксана Сенатович, Володимир Каліка, а також композитор Богдан Янівський і актори львівського театру імені Марії Заньковецької Святослав Максимчук та Юрій Брилинський. У фойє Палацу культури і філармонії були відкриті виставки робіт художніх робіт Івана Марчука, Ярослава Омеляна, Дмитра Стецька, Богдана Ткачика, Ярослава Новака, Михайла Лисака, Станіслава Ковальчука, Миколи Пазізіна, Петра Гулина, Надії Кирилової, Бориса Рудого.
На відміну від інших Роман Теодорович бачив більший горизонт творчих можливостей людей і не задовольнявся тим, що є, ним рухала творча дерзновенність.
У тодішній періодиці час від часу з’являлися мої вірші, статті, рецензії і театральні рецензії. Незважаючи на велику зайнятість, Роман Теодорович стежив за ними, підтримував, інколи згадував моє ім’я у своїх статтях та оглядах, інколи делікатно критикував. Пам’ятаю, у газеті «Вільне життя» ми з Богданом Мельничуком опублікували театральну рецензію «Дуель, яка не відбулася» («Вільне життя», 1979, 24 листопада), на інсценізацію у тернопільському театрі п’єси Мара Байджієва «Дуель». Її постановку здійснив відомий і поважний режисер, проте, як нам здалося, він спростив конфлікт і проблему ядерної загрози перевів у любовну колізію. Роман Гром’як під псевдонімом Роман Глушин у газеті «Ровесник» (1979, 25 грудня) відгукнувся на неї у вигляді рецензії-дискусії. Наших прізвищ він не назвав, але в полілозі театрала, естета і критика прокоментував ситуацію і провів думку, що критика, зокрема й театральна, має право говорити про недоліки творів, але не має права ранити серце людини.
Мої життєві дороги повели мене до Львова, Києва, Ніжина, Романа Теодоровича, окрім постійної праці в Тернополі, до Москви, де він був депутатом Верховної Ради СРСР, до Мюнхена і Кракова, де він викладав. Інколи ми зустрічалися у в Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, де я навчався в аспірантурі, а згодом у докторантурі.
Докторська дисертація мені давалася важко, бо я, незважаючи на офіційне навчання в докторантурі, два навчальні роки на повну ставку працював у Ніжинському педінституті, був головою ніжинської «Просвіти», редактором однойменної газети і керівником видавничої програми «Література української діаспори», хоча систематично намагався працювати у щодня закидати у комп’ютер по 4-5 сторінок. На третьому році докторантури отримав ґранд Фонду Юзефа М’яновського Фундації підтримки досліджень Польської Академії Наук і мав можливість півроку жити і працювати у Варшаві.
Там і завершив дисертацію «Лірика української еміграції: еволюція стильових систем» і подав її (разом із версткою монографії) на розгляд спільного засідання відділів української літератури і теорії літератури. Її обговорення, як і зрештою кожної дисертації в Інституті літератури, було доволі бурхливим. Роботу рекомендували до захисту за двома спеціальностями «українська література» і «теорія літератури», але з побажанням «доопрацювати і проінформувати про зроблене». Про наступне засідання відділу, яке відбулося через два тижні, мене не повідомили, про нього випадково дізнався від секретарки. До того часу вніс у роботу деякі корективи, безпідставні закиди спростував. Доопрацював автореферат, переплів у ніжинській друкарні текст дисертації і несподівано приїхав на засідання відділу, доповів про зроблене і навів контраргументи проти інших зауважень.
Роботу прийняли до спеціалізованої ради за спеціальністю «українська література», а «теорії літератури» вже не було, бо ніхто не збирав другий раз спільного засідання двох відділів. Роман Гром’як був тоді членом спеціалізованої Вченої ради в Інституті літератури, презентував мою дисертацію від імені експертної комісії. Під час процедури захисту мої опоненти, а також члени спеціалізованої вченої ради визнали, що «робота новаторська, оригінальна», та акцентували на тому, що вона надто теоретична, а спеціальність – «українська література». Другої спеціальності «теорія літератури» вже додати не можна було, бо не хотілося починати все спочатку і знову збирати засідання двох відділів.
Виручив Роман Теодорович. Він почав свій виступ із того, що теорія літератури не відособлена від історії літератури, водночас остання керується теоретичними принципами аналізу окремого твору і літературного процесу. Проаналізував позитивні аспекти дисертації, відзначив її концептуальність, новизну, зв’язок із семіотикою. Вказав на негативні місця, зокрема на те, що розділ про неореалізм мав би бути ширшим і багатшим. Це я і сам розумів, але, в той час, коли писалася робота, діаспорна література була ще не доступна і багатьох джерел не вистачало. Відзначив мою громадську роботу, зокрема заснування у Ніжині Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою. Загалом дисертацію оцінив досить високо, сказав, що «вона відповідає не лише вимогам ВАК України, а й вимогам сучасної науки». Його виступ підтримали академіки Ігор Дзеверін, Микола Жулинський, Григорій Дончик, доктори наук, професори Григорій Сивокінь, Микола Ігнатенко, Ростислав Радишевський та інші.
Так у мене почався новий період життя, уже в ранзі доктора наук, а невдовзі і професора кафедри теорії літератури і компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, куди мене запросили на роботу. Моя кафедра і кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка тісно співпрацювали, проводили конференції, видавали наукові збірники, готували молодих спеціалістів. Роман Теодорович часто приїжджав до нашого університету, брав участь у філологічних семінарах, конференціях, виступав опонентом, тут захищалися його докторанти. Я також часто бував у Тернополі, і як учасник конференцій, і як опонент дисертацій, підготовлених на його кафедрі. Від інших робіт їх відрізняла глибина, широта узагальнень, науковий темперамент завідувача кафедри.
Роман Гром’як залишив після себе не лише низку талановитих літературознавчих праць, таких як «Цілісний аналіз художнього твору» (у співавторстві»), «Літературно-художній образ», «Естетика і критика», «Історія української літературної критики», «Естетика Шевченка», «Давнє і сучасне. Вибрані статті з літературознавства» та інші.
Він залишив після себе цілу літературну школу, яку сьогодні гідно розвивають його вихованці: доктори філологічних наук, професори Микола Ткачук, Зоряна і Мар’яна Лановик, Іван Зимомря, Світлана Луцак, Олена Бистрова, кандидати філологічних наук Ярослав Козачок (тепер уже доктор), Василь Махно, Петро Сорока, Олег Василишин, Ірина Добрянська, Наталя Кучма, Марія Шимчишин, Наталя Семащук-Лобас, Наталя Лупак та інші.
Він залишив після себе немеркнучий образ вченого, публіциста, громадського діяча, педагога, вихователя, який високо піднявся над приватним життям і весь час дихав повітрям важливих філософських, соціальних, морально-етичних і культурних проблем, озоном видатних мислителів. Він жив цими цінностями і ними забезпечував колообіг свого інтелекту. Він був очима світу. Він був серцем світу. Йому випала доля протиставити свою беззахисну душу авторитарній державній машині і тим її керманичам, що досі тужать за розкішшю своїх авт і службових лож. Він витримав цей двобій і залишив нащадкам у спадок міф про безцінне щастя свободи і важку, але натхненну працю на користь майбутнього.

Тернопіль-Київ

Leave a Reply

Your email address will not be published.