Коли я вперше сів до брата в стоматологічне крісло, то він був на другому чи третьому курсі. Я був на три роки молодший від нього (зараз він вже завершив навчання, а я все одно молодший від нього на три роки). Моє босоноге пацієнство полягало в тому, що брат практикувався в лікуванні зубів. За плечима в нього вже був диплом зубного техніка, так що на зубах, я впевнений, він уже розумівся.
Чарiвна лампа Аладдiна
Назарові й Мар’яні
з любов’ю стоматологічною
Я був першим братовим пацієнтом. Ні, неправда. Другим. Першим був кролик. Але, в принципі, правда, бо кроликові він робив операцію десь на горлі чи в трахеї, то був просто пацієнт, а я був стоматологічним. Кролик, до речі, вижив, що було в братовій групі великою рідкістю; їхні кролики помирали чи то від щастя, чи то від усвідомлення власної богообраності. А цей витримав. Потім його забрала знайома в село, де він, може, ще живе. Звати його Живчик (бо живучий, тварюка).
Коли я вперше сів до брата в стоматологічне крісло, то він був на другому чи третьому курсі. Я був на три роки молодший від нього (зараз він вже завершив навчання, а я все одно молодший від нього на три роки).
Моє босоноге пацієнство полягало в тому, що брат практикувався в лікуванні зубів. За плечима в нього вже був диплом зубного техніка, так що на зубах, я впевнений, він уже розумівся.
Крісло було встановлене в нашій дитячій кімнаті. Збоку були ще згадки на стінах про колишні шпалери з диснеївськими качками, мишами і псами, у яких чомусь не було зубів (вони знали наперед, тварюки).
Отже, крісло. Але крісло рухалося. Не було живим, а просто рухалося, себто було портабельне, рухоме. Звичайне м’яке крісло, знизу табуретка, щоби було вище і щоби брата не боліла спина нагинатися з бором до мого рота; на кріслі – надувний матрац (ще одна згадка – про море і про гумовий присмак між зубами, коли його надуваєш… і ще одна згадка – про зуби). Поверха матраца урочисто застелялося біле простирадло, для більшого ефекту. Лікарняного такого, такого справжнього, справжність щоби була.
Але на кріслі все не закінчувалося. Замість тумбочки зі шкляними поверхами була прасувальна дошка. Її розкладалося і підсовувалося до мене, аби при нагоді легко можна було взяти будь-який інструмент, там… дзеркальце, шпателі всякі, щипці, тягачки, кусачки та інші плоскогубці – для залякування мене, канєшна.
Найцікавішою була лампа – звичайна настільна лампа, але закріплена догори цапки на довгому патику. Патик, у свою чергу, кріпився до шафи (на тій шафі ще тримаються наліплені нами в дитинстві наклейки з жувачок, там – термінатори, футболісти, аладдіни, летючі килими і так далі). Та лампа світила мені в очі і часом боліла голова. Щоб вона не боліла, брат жалів мене і одягав на мене чорні окуляри. Я сидів у кріслі, ніби Термінатор, а поруч Аладдін потирав задоволено свою чарівну лампу.
Про плювачку взагалі мовчу. Вана знаходилась у моїй лівій руці. Це була півлітрова банка. Я мав пильнувати, аби вона не розлилась на мене або на моє ліжко. Я тримав її і згадував вигадану нами з братом лічилку: “Котилася торба з великого горба, а в тій торбі харки-шмарки, здохлий пес, хто промовить, той і з’їсть”.
…Якась фобія до банок ще з дитинства раннього-раннього, коли ставили банки від застуди. Пам’ятаю тільки той запах, ніби смалився якийсь шашлик, политий коньяком або вином, чи чим там його поливають…
Коли в банці вже багато назбирувалося того, що там мало збиратися, то я з радістю вигукував: “О, як багато! Можна зупу варити!”. Тоді мама з кухні щось казала, але я не чув що, бо в цей час брат кричав на мене, що я знов почав говорити і обслинив місце для пломби. Приходилося йому ще раз просушувати зуб, а мені – чекати, поки він спорожнить банку. Тоді не можна було сміятися, бо банка могла розлитися і попсувати наше колективне майно разом з кріслом і простирадлом.
Це був рай. Справді рай. Бо я, сидячи в чорних окулярах під настільною лампою з півлітровим слоїком у руці, згадував, як перші рази дійство відбувалося на кухні, коло нашого обіднього столу, холодильника, мікрохвильової печі, газової плитки, начиння і мами, котра намагалася спокійно щось приготувати нам з братом, поки ми з’їжджалися з навчання додому. Але спокійно не виходило, бо брат часом дивувався: “Що тут за баняки у моєму кабінеті?”, а двоюрідний брат стояв між холодильником і газовою плиткою, тримаючи догори цапки ту саму лампу (о домашні завдання, незакінчені при ній! о босоноге дитинство! о зуби!). Отож, у дитячій уже був справді рай.
Дивно, але тепер у мене до лампи, прасувальної дошки й особливо надувного матраца ніяких фобій немає. Тільки трохи до Аладдіна. Якийсь він був незрозумілий і по-тупому намальований на наклейці.