“Мова про тих, хто розминувся з часом. Сковорода, Шевченко, Кармелюк… Сковороді б у часи Відродження, Шевченку – у сьогодні, Кармелюку – до козаччини. Якби ж то так сталось…”
Додому
Має Україна дуже різних дітей – і шляхетну Лесю Українку, і запеклого Кармелюка, і яничар, і характерників. Має огром, бо є матір’ю, яка прощає. Адже навіть воріженьки в неї гинуть “як роса на сонці”, а не під кулями чи шаблями.
Але не про ворогів мова.
Мова про тих, хто розминувся з часом.
Сковорода, Шевченко, Кармелюк… Сковороді б у часи Відродження, Шевченку – у сьогодні, Кармелюку – до козаччини. Якби ж то так сталось.
Попри усілякі карні закони й кодекси є воля поза нами, є хресна путь з нізвідки до себе.
Шлях, яким ходив Кармелюк, битий не одним чолом. Але ж він не Робін Гуд, він навіть імені не потребує, а про по-батькові навіть не йдеться. Не вчасний?
Не вчасний, як і мільйони його сучасників, про яких не згадано.
Він не жив так, як було написано людьми. Йшов, як складалося.
Таких імен навіть у світовій історії не багато.
Душа, яка бунтує поза часом.
Він – не козак, не гайдамака, не злодій, не коханець, не варнак і не “народний месник”. Він – Кармелюк.
До сьогодні туга за свободою асоціюється з його ім’ям, – ганьбленим, клятим, пристосованим.
Але вдивімося – є культурологічні знаки: Леся, Тарас, Устим…
Так, ім’я це поруч.
Павло Гірник