“Мирослав Дочинець пише багато і видає немало, але все, що виходить з-під його пера, позначене незаперечним творчим обдаруванням, і ті, що відкрили материк його творчості, живуть в щемливому передчутті нових книг. Читати М.Дочинця цікаво, корисно і повчально. Не стала винятком і нова книга «Синій зошит», що з’явилася у книжкових магазинах в перші дні нового року…”
ГОЛОС МУДРОЇ ЛЮБОВІ
Мирослав Дочинець. Синій зошит. Аркуші днів світящих. – Мукачево: Карпатська вежа, 2015. – 184с.
Найприкметніша ознака літературного таланту – невичерпність.
Мирослав Дочинець пише багато і видає немало, але все, що виходить з-під його пера, позначене незаперечним творчим обдаруванням, і ті, що відкрили материк його творчості, живуть в щемливому передчутті нових книг. Читати М.Дочинця цікаво, корисно і повчально. Не стала винятком і нова книга «Синій зошит», що з’явилася у книжкових магазинах в перші дні нового року. Її основу склало те, що не увійшло в три попередні книги автора – «Многії літа. Благії літа», «Вічник» і «Світован», тобто видання, де головним героєм виступає гірський всевід-любомудр, унікальний знахар і довгожитель Андрій Ворон. Здавалося б, що могло залишитися поза межами таких містких, широкоформатних і філософськи насичених творів, особливо книги першої, яка витримала понад два десятки перевидань, які до того ж постійно доповнювалися і розширювалися? Але залишилося таки чимало. І це не якісь вторинні сировинні додатки, а чисте золото мудрості, почерпнутої з неосяжних глибин народних скарбниць, оцього «бездонного вулика», як його означує сам автор.
Здавалося б, кожен може як М.Дочинець підступитися до цього стільника і черпати з нього повними пригорщами, але насправді це не так просто, бо для такої роботи потрібні виняткова, воістину бджолина працездатність і невтомність, зірке око, тонкий слух і, найголовніше, – любов. А любові не купиш за жодні гроші, не надбаєш працею чи зусиллям волі, вона дається як дар неба, як неодмінна складова таланту.
«Усі ми голодні любов’ю», – зазначає автор, і справді так. Але правдою є і те, що сьогодні любов, як одвіку, залишається найбільшим дефіцитом і не вона править озлілим світом, а її антипод – ненависть. Найсумніша прикмета літератури кінця ХХ – поч.ХХІст., як на мене, – засилля творів, народженних з почуття ненависті, до того ж ненависті активної. Апологети гріха, блуду і бруду, морального і тілесного розтління, свідомого обезлюднення завоювали провідні позиції і запрудили книжковий ринок убивчими, часто магічно зарядженими витворами. Це тема важка і окрема, але вона на часі, як ніколи.
М.Дочинець пише з любові та в ім’я любові, тобто в ім’я життя, щастя і добра на землі. Він свідомий і непохитний гуманіст. Для нього слово – найвища святиня, отримана з рук самого Господа, і статус письменника не просто високе і почесне звання, а величезна відповідальність, тому кожна його книжка сприймається як боротьба за боже в людині. Він добрим словом бере читача за руку і веде за собою у світ, де панують краса і гармонія, мир і спокій, а щастя є світлим ідеалом.
Це треба бачити і розуміти. Це вихідне.
М.Дочинець продовжує в українській (та й світовій літературі, бо його книги давно перетнули кордони нашої держави) ту лінію, що пов’язана з іменами письменників неокласичного напрямку. Це не означає, що йому чужі модерні вкраплення, експериментальні пошуки, революційні прориви в освоєнні нових форм і жанрів. Зовсім ні. Його книжки не повторюють одна одну, як це декому багнеться бачити. Він засвідчив, що уміє бути різним і непередбачуваним, а це означає, що не раз іще здивує нас і навіть ошелешить несподіваними творчими відкриттями.
Непохитний стрижень складають у нього висока духовність, світла Божа присутність і виражена україноцентричність. Це також ті три кити, на яких тримається його письмо. Цього, звичайно, було б недостатньо для тої широкої популярності (читай: читацької любові), яка на нього впала, якби не відточений та яскраво виражений авторський стиль, що зводиться до двох найбільш прикметних постулатів: пильної уваги до слова і лиття міцно збитої, філософічної фрази.
М.Дочинець уміє слухати слово,прислухається до його тайних глибин.
Та не тільки слухати. А й міряти, досліджувати, перевіряти на смак, колір і запах. Велике мистецтво. Рідкісне.
«Словом можна й поцілувати. Не соромтеся того». «Слова можуть будувати мости, а можуть спалювати їх». «В словах заховані для нас підказки».
Більшість перейнята тим як змайструвати, злагодити, вибудувати запаморочливо-карколомний сюжет, а в нього все тримається на пульсації слова і зблиску думки.
«Їж рибу – і пливтимеш довго. І запливеш далеко».«Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його – служінням. Просте слово, а як служить!»
«Дерево росте – для себе. Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим очам і душам від того тепло. Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться іншим».
Розкошувати в стихії дочинцевого стилю – це вслід за автором пробувати слово на смак і перевіряти фразу на міцність.
«Кожда птиця своїм голосом щось виражає. Курка журиться, когут нагадує, соловей тішиться, зозуля стверджує, зяблик нудиться, дятел рахує, сорока провіщає, сова страшить, орел застерігає, фазан сердиться, гуска гонориться, журавель жаліється, галка запитує, перепілка бідкається, дрізд заманює, кулик хвалиться, ворона кличе…
Кожда птиця своїм носиком живе».
Не знаючи світу природи, як своєї долоні, такого, звісно, не напишеш.
Фраза Дочинця настільки відточена, вабливо глибока і містка, що упізнається одразу. Для неї характерні мовна милозвучність, щедро оздоблена закарпатським діалектом, чітке акцентування і добре продуманий порядок розміщених у ній слів.
По суті, фраза Дочинця – то найбільше диво його книги, що потребує, як на мене, окремої розмови, бо багато що зводиться до неї і замикається на ній.
Вона культ і робочий матеріал, коштовна прикраса і хліб насущний.
Вона звучить притишено, як вечірня спадаюча роса, і гучно, як дзвін набатний.
Вона потрясає розмаїттям вишуканих епітетів, чаруючою глибинністю метафор, і тут же постає в цілковитій оголеності та крайній спрощеності.
Вона набирає запаморочливої крилатості й уподібнюється найприземленішій речі, одягнута в буденне руб’я.
Ця фраза може бути гранично стисла, неймовірно ощадна, навіть жорстко усічена, як-от:
«Життя – се путь. Безнастанний. Продовжуйте іти вперед».
«Дивуйтеся з дивного і дивних. Але не судіть їх».
«Не будьте праведні, але будьте правильні».
Але значно частіше може розтягнутися на пів чи цілу сторінку, стаючи фразою-житлом, фразою-віадуком, фразою-спіраллю.
«Синій зошит» – це не сюжетна художня проза, а «крихти одкровень, спостережень, зауваг і мудрих приписів, «кристали днів світящих». Іншими словами кажучи, це мозаїчне панно викладене з незліченних шматків смальти. Але це нітрохи не применшує її мистецької вартості, і вона сприймається як продовження літературної традиції, позначеної передусім «Синьою книжечкою» Василя Стефаника. Продовження на іншому, якісно новому рівні, суголосному нашому летючому часу. Маємо своєрідну згущену магму, добірне золоте зерно, суцільну золоту жилу. Інший автор, володіючи таким безцінним матеріалом, зробив би з нього добрий десяток розважальних ходових книжок. А Дочинець все це добро беззастережно кидає на ваги, ніби якийсь безрозсудний дука-багач. І при тому з добродушно-веселим підморгуванням говорить читачеві: якщо ти відкрив мене і готовий іти за мною, то повір, що мої книги будуть і далі сипатися на твою голову як манна небесна.
«Синій зошит» запрошує у своєрідні мандри світом, які стають «грою з часом і простором, бо саме у « мандрах живеш почасти ніби ще до себе, а почасти – після себе. І головна засторога в мандрах – зберегти серце». Серце автор зберігає завжди, бо воно є своєрідним центром його світу, навколо якого все крутиться, живе, міниться і грає. «Світом я смачно походив», – зізнається головний герой цієї книги, від імені якого ведеться оповідь. І я, а також, сподіваюся, всі читачі цієї книги, смачно походили її сторінками. Ця книга варта того, щоб до неї повертатися знову і знову, не потерпаючи, що добре знані протопти можуть виявитися нецікавими. Дочинцеве письмо завжди таїть в собі приховані глибини, чи іншими словами кажучи, підтекст і надтекст.
У мене з автором «Синього зошита» чимало творчих перегуків – любов до мозаїки і денникової прози, пильна увага до слова і окремі зізнання, як-от: «Коли мені тісно й неприютно на серці, я згадую, що в мене був Ліс. Був і лишається Ліс, котрий готовно прийме, поправить і погоїть».
Це робить мене відданим і зацікавленим читачем. Але, певен, що так може сказати багато хто з професійних письменників і навіть рядових читачів. Бо магія дочинцевого письма ще в тому, що світ, який він відкриває, не тільки вабливий, чистий і затишний, він близький кожному, хто шукає Бога і хотів би оборонити добро і милосердя. Як влучно висловився один із його пошанувальників: «Якби я був письменником, то писав би саме так».
«Синій зошит» народжувався, мабуть, не один рік, але натхненно, легко, запійно, і так само сприймається читачем. Жодного силоміття, найменшої вимушеності, добре продуманої заданості. Читаєш – як дихаєш. Чистим озонним повітрям, щойно промитим літнім дощем.
Це письмо легко і природно перетікає у поезію, а поезія – у музику. В цьому перетіканні (взаємопроникненні, дифузії, врешті – злитті) ще одна характерна особливість авторського стилю, його самобутність, краса, велич і новаторство. Можна намагатися повторити, спробувати наслідувати (магічна сила таких текстів в тому, що вони провокують епігонів), але досягнути такої вишуканої майстерності, бездоганної досконалості й нестерпної легкості простоти це вже навряд чи комусь вдасться.
Ця книга – про неймовірні висоти духу, але що характерно, вона також показує «народного самородка» як земну людину, що так само переносить недуги, які всі інші, так само мучиться і страждає, мерзне, задихається від спеки, митарствує по білому світі. Але це не заважає йому вірити в силу любові, утверджувати красу гармонії і доцільність мудрої міри.
Кожна книга М.Дочинця це також боротьба за читача. Відчувається, що йому потрібен не тільки вибраний, естетично підготовлений читальник, а читач масовий. І це може видатися ганжем, позаяк автор хоче вгодити всім і для того нанизує численні поради, вкраплює інтригуючі оповідки, намагається розважити і розсмішити. Але сьогодні, коли паперова книжка майже помирає і кількість справді відданих читачів катастрофічно зменшується, така настанова цілком логічна і оправдана. До того ж автор таких віхових книг як «Вічник», «Криничар» і «Горянин» може собі це дозволити.
