Втомлений старий обдертий автобус байдуже закрив двері і від’їхав, здійнявши цілу хмару пилюки, залишивши її сам-на-сам зі старою обдертою зупинкою майже посеред поля. Звідси до села залишалось ще кілометрів два пиляти по грунтовій дорозі. Підняла невеликий стильний чемодан – що ж, ласкаво просимо додому!
Йти було важко. Сонце немилосердно пекло в голову, обпалювало ніжно-міські плечі, пробиралось під тоненьку майку, заглядало під окуляри: ку-ку, привіт, заскучило я за тобою! Гаряче повітря обпікало груди, тягнулось, як молодий мед. Дорога петляла між нескінченних полів, пасовиськ, забігала в лісок і швидко вискакувала звідти, перебралась по хиткому містку через потічок і побігла далі. Наталя зупинилась і гепнула просто в пилюку – під благодатну тінь старої верби. Нахилилась до дзеркально-чистого струмка, зачерпнула долонькою, вмилась. Пити хотілось нестерпно, а мінералка закінчилась ще в автобусі. Подумала… Ну, не отруїться ж! Ой, яка ж та вода добра!
Відкинулась на чемодан, підставила лице вітру – так би й сидіти, не хочеться на спеку виходити. А, може, ну його? Викликати таксі і повернутись назад, в місто, поки ніхто не бачив, до такої звичної цивілізації? Ні, як уже приїхала, то треба йти.
…Село зустріло її мовчанкою. Не кукурікали півні, не ревіла худоба, навіть собаки – і ті не гавкали на чужу. Йшла знайомими вулицями – все так само, як і два роки тому – нічого не змінилось. Он магазин бляшаний, там лавочки під горіхом – потерті так, що аж блищать, а он там старий «Запорожець» без коліс – місцевий, так сказать, пам’ятник. Ось і знайома до болю хата – стара-стара, мало не Шевченківська, з мальвами такими, що й вікон не видно, з лелеками на даху – виглядають з гнізда, мов сторожові – а хто це до їх господи завітав? Перед дверима зупинилась нерішуче. Страшно стало. А як не впізнає? Не прийме? Вижене? Видихнула, відчиняє:
Є хтось в хаті?
Рідний дім зустрів ароматом свіжоспеченого хліба, м’яти і ромашки. Вийшла з кухні, витираючи руки рушником, мама:
Є, є в хаті! А хто…. – Поглянула, затнулася. – Доню…. Донечко, ти! – і кинулась обнімати, цілувати свою дитину. Розплакались обоє.
Ти повернулась… Що ж ми стоїмо в коридорі, – стрепенулась, – ходімо в кімнату. Ой, моя маленька…
В акуратній кімнатці все залишалось по-старому. З образів на стінах з докором дивились на неї строгі Боги: що ж ти, безсоромнице, маму саму лишила, а сама по світах повіялась? Знітилась, сіла на скрипучий диван, а самій так і кортить ще разок на ікону глянути, пояснити все, розказати, та при мамі не хочеться – а навіщо їй все знати? А мама все бігає, то подушку під спину покладе, то молока свіженького, ще теплого, ще з пінкою принесе – ти ж любила, донечко! Літає, як на крилах – де й хвороби всі поділись, де й сили взялися – донечка кохана ж приїхала! А питати нічого й не хоче – боїться. Боїться почути правду. Ох, якою ж вона бути може… Не треба їй тієї правди – навіщо? Приїхала Наталя, повернулась в рідне гніздо – і добре, і файно, і більше нічого не треба. А те, що прийдуть потім кумасі, чи стануть на вулиці спиняти, питати – то все вона уладить, всім роти позатикає, нікому не дозволить про дитя плітки розпускати!
Теплий вечір помалу вимітав спеку – акуратно, педантично, – щоб не позбивати порох, розстеляв спокійний килим прохолоди. Село оживало: біля магазину з’явились перші постійні відвідувачі – місцеві п’янички, що протверезіли від ранку і тепер прийшли за наступною порцією задоволення; приїхав автобус – привіз робітників з ферми; тут і там чути було ревіння корів, що їх пастухи гнали з паші; заклопотані ґаздині клопотались на своїх господарствах. Ніхто наче й не помітив, що до Лебеденчихи донька приїхала – всі жили своїм звичним життям.
Наталя вийшла трохи прогулятись, а ще й купити дещо в магазині. Не стільки їй хотілось йти по селі, скільки вона втомилась від маминої турботи, що огортала її, не даючи й дихнути. Було соромно – нестерпно соромно, хотілось розказати все. Та мама… Як її розчарувати? І чи варто? Йшла, кутаючись в обійми власних рук ,старалась не дивитись по сторонах, бо знала – з кожного двору довгим поглядом її проводжає бодай одна пара очей, а потім навздогін злісний шепіт: «Дивись, припхалась фіфа…», «Ага, ото матері сором…», «Але де ж пропадало дівчисько стільки часу? Не на заробітках же!». Мимоволі пришвидшила крок, заскочила прожогом в магазин. Тут, як і два роки тому, владарювала тьотя Люба – червонощока дебела жінка з, як то кажуть, «українським розміром душі».
– О, пропажа з’явилась! – руки в боки, дивиться зверху вниз на принишклу дівчину. – Де ж ти була? Чого до матері не приїжджала?
– Та… Вчилась. В Києві вчилась, працювала – от і не мала часу їздити. Дайте мені, будь ласка, он того печива, а ще соду і оцет.. – Намагалась перевести розмову в інше русло, але ж де там!
– Ага… І в кавалєрки теж бавилась, га? – єхидно запитала продавчиня, набираючи печиво в кульок.
Наталя не відповіла. Мовчки поскладала покупки в сумку, дала гроші, подякувала і втекла. Прийшла додому, а мама вже вечерю приготувала, клопочеться, до столу припрошує – а й шматок в горло не лізе, все згадуються цікаво-злі погляди односельчан, шепіт в спину і тисячі невисловлених запитань.
– Мамочко, я піду трохи до річки погуляти, добре?
– Йди-йди, золотце! Ти, напевне, заскучила за природою? Але недовго, прошу! Бо хвилюватись почну, вже он вечір скоро! – боїться мати, що знову пропаде раптово. Взяла квасолю перебирати, сіла на ганку, до лагідного сонечка очі мружить, а спогади так і б’ються до голови, наче хвилі до берега. Наталя була єдиною і гаряче коханою дитиною самотньої Марії. Чоловік загинув, а вона й не хотіла більше нікого – все згадувала Петра, її найпалкішу в житті любов і розуміла – такого вже не буде, а іншого й не треба, бо ніхто не зможе зайняти місця в серці більше, ніж він. А донечку, як найбільшу згадку про те кохання, вона плекала і леліяла, як ніжну квіточку – все для неї робила, ночей недосипала, шила людям, аби лиш дитина ні в чому біди не знала, аби лиш ніхто і кривим словом не образив сироту. Та Наталя виросла, закінчила школу, вступила до університету на престижну спеціальність – сама вступила, без грошей і знайомств, бо де ж ті гроші бідній вдові взяти? І чкурнула з села – тільки її й бачили, лиш час від часу телефонувала, три слова скаже, тай по всьому. А село – воно ж не мовчало! Стали повзти плітки, що її дитина не просто вчиться, а ще й заробляє… нечисто заробляє. Тілом своїм. Марія лютувала, намагалась доказати, що це не так, що – неправда, що Наталя підпрацьовує офіціанткою, але хіба ж всім роти заткнеш? Вже й до церкви ходити перестала, вдома перед образами молилася та свічки ставила – лиш би не бачити осуду та німого запитання у людських очах. А їм лиш того й треба було – мовчить, значить, є що й приховувати, значить, нечисте тут діло – лиш би кісточки перемити, лиш би очорнити. Далі й звиклося, затерлося, забулось – набридло.
Сонце сховалось, лиш захід палав тихим вогнем. Йшли корови, покрикували пастухи, десь плакала чиясь дитина, здалеку доносилась сумна одинока пісня. Все частіше по вулицях пробігали зграйки дівчат – збирались в компанії, готувались до танців. Скрипнула хвіртка, Марія аж підскочила – чи не Наталя прийшла? Та на подвір’ї нерішуче топтався Тимофій, сільський хлопчина.
Тьотю Маріє, добрий вечір!
Добрий, добрий… – з цікавістю дивилась на несподіваного гостя.
А…я…я теє…чув, Наталя повернулась… Вона вдома?
Усміхнулась лагідно, згадавши про донечку:
Приїхала моя квіточка… Дочекалась я…
А де вона? В хаті?
Ні, на річку пішла. А що таке?
Та нічого… Почув, що вона приїхала, дай, думаю, зайду, привітаюсь… Як-не-як, дружили колись…
Ти, Тимофійку, завтра приходь! Вона ж не на день приїхала!
Ага.. добре.. – пішов.
Подивилась Лебеденчиха в спину хлопцеві, усміхнулась – ой, не просто так ти приходив!
Наталя сиділа на крутому березі, обхопивши руками коліна. Вітер лоскотав щоки, плутав темно-руде довге волосся, що вона пустила по плечах, намагався обняти, наче невмілий коханець. Дивилась на воду, думала. Ну, кинула вона все, приїхала. А далі що? Як бути? Жити в селі? З ранку до ночі працювати, глядіти за господарством? Ні, це не її…Вона так не хоче. Це не для неї…А що? Що для неї? Велике місто виплюнуло її, як кісточку від вишні – і не поглянуло, куди впала, – чи на грунт благодатний, чи на смердючий асфальт. А ще мамочка… Як вона за нею заскучила… За її теплими руками, що завжди пахнуть хлібом, за терплячим поглядом, за лагідною вдачею… Дотепер гризла совість, що отак кинула, втекла, пропала… Ззаду почула кроки, оглянулась – і пополотніла. Цієї зустрічі боялась найбільше.
Мовчки сів поруч, глянув на воду, і тихо так:
Ну, привіт, лисичко!
Привіт… – і не дивиться на нього.
Давно не бачились… – Підняв камінець, у воду – трісь!
Ага…
Далі мовчать, наче бояться.
Як справи? – перша наважилась. – Як поживаєш?
Нормально… Працюю он… трактористом… якраз пора гаряча… Їду з поля, а мені кажуть – ти приїхала…
Як ти мене знайшов?
До мами твоєї пішов, а вона каже – ти тут. Не думав, що ти зразу сюди прийдеш..
А я прийшла…
Добре, – піднявся, – я пішов… Потім десь зустрінемось? – З надією дивиться, кепку в руках мне.
А ти хочеш?
Дуже…
Тоді зустрінемось.
На тому й розійшлись.
…Ранок розбудив її шаленими співами пташок у маминому саду. Надворі ще було сіро, проте перші промінчики вже хапались за віття дерев, і, як пустотливі діти, намагались заскочити в вікно, пробігтись по очах, роздрухати і втекти. Усміхнулась, потягнулась… Давно вже не було такого приємного пробудження… Ранок в місті геть не такий. Відкинула одіяло, зіскочила з високого антикварного, ще її прадідуся, ліжка, побігла босоніж надвір. Сад сяяв мільярдами різнокольорових вогників – наче хтось необачний розгубив багато-багато дорогоцінного каміння. Воно було скрізь – на деревах, на соковитій смарагдовій траві… Обережно ступила – і наче вогнем стопи обпекла холодна роса. Засміялась – і бігом до криниці. Набрала води, п’є – аж зуби ломить, вмивається – де той сон і дівся!
Донечко, – вийшла мама, – що ж тобі не спиться? Ще он рань яка!
Мамо, ну як можна спати в такий ранок? Гріх, матусю! – сміється.
Ходи, ходи до хати! Простудишся ще! А я тобі молочка свіжесенького наллю, лиш корову здоїла!
Пила молоко, заїдала хлібом з медом, мружилась, як кицька, тішилась, мов дитина. Ой, добре як!
Мама сиділа поруч, дивилась на доню – надивитись не могла. «Де ж ти була, сонечко?» – хотілось спитати. – «По яких світах носило?» Все поривалась запитати, та не наважувалась – боялась почути відповіді, боялась почути правду. Боялась, що плітки підтвердяться. Ні, краще не знати. Приїхала – і добре. А вона вже якось без правди… проживе. Захоче – розкаже сама.
Поснідавши, пішла трохи гуляти. Щоб не дуже дражнити цікавих до новин кумась, побрела в ліс. Він прийняв її, мов рідну. Радо загудів верховіттями, зашелестів: «Заходь, заходь…. Де ж ти пропадала?» Йшла добре знайомими стежками, такими знайомими, що, здавалось, можна з заплющеними очима пройти – і ні разу не спіткнутись. Добре так… Можна не думати ні про що…Сидіти на старому пні, дивитись, як мурахи снують туди-сюди, займаючись своїми архіважливими справами, слухати рівномірне дихання лісу, дзюркіт ледь помітного потічка… І хай проблеми будуть десь там, далеко…Вона залишиться тут…
Раптом звідкілясь налетів вітер, наробивши шуму в цьому зачарованому царстві. Потемніло. Ліс наче пробудився – став завивати, наче звір поранений, розмахувати гіллям – йди, йди, тікай, буря йде! Вона й побігла. Стрибала через повалені дерева, затулялась руками від віття, що немилосердно било по обличчі, дряпалось, наче дика кішка, вже й не стежками бігла – навпростець, аби пошвидше. Вирвалась на галявину, олянулась: тепер куди? Ні стежини знайомої, ні знаку якого – заблукала! Ліс, її добрий старий ліс, раптом став чужим злим дідуганом, що наче насміхався з дівчини: а чи вийдеш, чи зумієш? Ледь не плакала від образи: за що? За що так з нею? Друзі так не роблять!
На чорному небі в такт грому наче в якомусь дикому ритуальному екстазі танцювали хмари. Треба було йти. Не можна тут залишатись. Куди? Куди?!! Навмання побігла по ледь помітній стежці. Коли крізь туге шатро лісу почали пробиватись важкі краплі дощу, Наталя раптом вискочила до зовсім малюсінького мисливського будиночка. Він, ніби щойно із казки, вигулькнув із-за велетенських дубів, ніби гриб з-під торішнього листя. Не довго думаючи, заскочила туди – і завмерла. Прямо на неї дивились до болю знайомі очі. Його очі.
– Ти що тут робиш?! – Аж верескнула від несподіванки.
– Аналогічне питання хотів і я б задати! – Тимофій не міг повірити – вона…. і тут… з ним… Це неймовірно!
– Я в ліс пішла… почалась буря… і заблукала… Мабуть, відвикла від цих місцин! – ледь усміхнулась.
– Ну, звичайно, – кинув єхидно. – Ти ж у нас тепер міська пані! Куди вам до нас, простих смертних! – і вискочив надвір, у бурю.
– Ей, ти… ти чого? -крикнула. – Іди сюди, промокнеш!-потягнула за рукав, намагаючись затягнути його всередину. Дощ лупив по ньому, наче батогами, блискавки божеволіли – намагались поцілити в того ненормального, що стояв посеред лісу, навіть не намагаючись втекти чи заховатись від їх страшної сили.
Повернувся до неї.
– Чого?! Ти ще питаєш – чого?! – Перекрикував вітер. – Це ти все кинула, всіх кинула – і повіялась кудись! Це ти!Ти!
– Що ти знаєш?! Що ти знаєш про мене?!! Ти… – Розплакалась. – Ай… Хочеш – мокни! – і повернулась під прихисток.
За мить і він прийшов – мокрий – до ниточки мокрий. Знесилено опустився на дощану підлогу, дивиться на неї:
– Пробач, я… я не мав так робити… цього казати…
Сіла поруч, хоче обняти – боїться. Хоче щось сказати – що? Ні, краще мовчати. Про все… промовчати…
Зовні лютувала буря. Гримала у двері, розхитувала хатинку – а не сховаєтесь, а дістану! Оскаженілий дощ бився об стріху, вітер вив сиротливим вовком… а вони тихенько сиділи поруч – грілися поглядами. Нерішуче взяв за руку, в очі заглядає: можна? Пригорнув – а вона тремтить, як пташка.
– Ти… Ти боїшся? Мене боїшся?
– Ні-ні… То від холоду…
– Ходи сюди, лисичко.. Загрію… – а у самого зуб на зуб не попадає.
Пригорнулась – і гарно так стало… Затишно… Слухала його серце, гріла подихом змерзлі груди, обвивала руками тіло – наче й не було двох років розлуки, наче ось воно – їх літо, їх щастя і найбільший біль. На двох – одні теплі спогади, кутались у них, наче в одіяло… А пам’ятаєш… пам’ятаєш ті зорі… рахували… А згадай…згадай, як збирали яблука – солодкі-солодкі… медом пахнули… а той струмок, що вдвох у лісі знайшли… як він там? А щенята, що тихцем з води витягнули? Пороздавав? Усіх? Як прокидались рано-рано, бігли до річки – щоб ніхто не знав, не здогадався, не позаздрив – цілувались, зустрічали сонце – і чимдуж тікали додому… А пам’ятаєш… цвіркунів на сінокосі слухали… дивились у небо… і з хмарин складали слова… Ти склав «люблю»…а я не змогла…
– Наталочко… Моя Наталочко… – шепотів у волосся, ще міцніше стискаючи в обіймах, -не пущу… Більше нікуди не відпущу… Я не хочу більш без тебе і дня… Рідна моя… Кохана моя…
– Тімко… Я так за тобою скучила…
– Чого ж тоді кинула, лисичко? Чого зірвалась, нічого не сказала, поїхала світ за очі? Чого номер поміняла? Я місця собі не знаходив – так тяжко було не знати, де ти! Потім як дізнався, що ти в Києві – хотів слідом за тобою, але мама … мама захворіла, я не міг її залишити… Я так сумував… Не спав ночами… Щодня ходив до річки, в сад той старий, де ми з тобою… з тобою… були… – Відвернувся, аж зуби стискає. Важко зізнаватись, навіть самому собі, що любить дотепер – як колись, навіть сильніше. І її фото, те єдине фото, що є у нього, сховане під подушкою, – кожного ранку, прокидаючись, він його цілує. Чекає дзвінка, смс-ки, часто витягає телефон – чи не розрядився, чи, бува, не пропустив дзвінка… Два роки підряд відзначає усі їх дати… Не дивиться на жодну з дівчат – не те, не те… Вже й у селі говорити стали, що він, напевно, трошки теє… нетрадиційний… Плював на всіх, закрився ще більше, ніде не ходить, лиш знає свого трактора – днює і ночує біля нього, завантажив себе роботою так, щоб і думати не моглось, щоб забути… А тут… почув, як сусідка його мамі сказала, що повернулась… Як на крилах полетів, тішився, як дитина …
А вона мовчала. Не знала, що казати. Сказати правду? Що вона просто… втекла? Що сільське життя остогидло? Що хотілось більшого, кращого? Що хотілось зникнути звідси, чогось досягти – і повернутись з тріумфом, щоб всі роти пороззявляли? Що і кохання бажалось… міського? Що проміняла його, Тимофія, на ефектного красунчика – як з журнальної обкладинки, думала, то – любов, то – назавжди… Вже й жили разом… Вона занедбала навчання, працювала – лиш би коханий був задоволеним, бо ж де такому хлопцеві просту роботу – ні, йому потрібне щось особливе, щось таке… Він, не поспішаючи, шукав її на дивані, на прогулянках, вечірках і дискотеках, а Наталя гнула спину в багатої генеральші – щоб за квартиру заплатити, бігала між столиками в ресторані – щоб було за що жити… Не шкодувала себе, і чим частіше ловила на думці, що там, у селі, було б легше, краще… вільніше… Та повертатись з пустими кишенями було соромно… Ні, вона сильна, вона витерпить… А потім її теж проміняли… На доньку якогось професора… І викинули, як сліпе кошеня… Вона зосталась ні з чим – без роботи, житла, університету… І з голою зраненою душею повернулась сюди… Куди вона тікала? Навіщо? Ось її щастя… Таке… Таке справжнє…
Боялась все розказати. Він же… не пробачить їй … Не зрозуміє… Кине… Як вона його колись… кинула…
– Чого мовчиш? – тихо так, ледь чутно питає, заглядає в очі: може, вони скажуть правду?
– Ти дійсно хочеш знати? Тобі це потрібно? Навіщо? Ти кинеш мене… Краще не треба… – Ще сильніше тулиться до нього, ледь не плаче. – Не треба, не треба….
– Ти… Ти лише скажи… То правда, що люди говорять? Що ти… тілом торгувала? – злиться. Боїться уявити, як його Наталя… з чужими дядьками…. Ні, ні…. Хай це буде брехнею, хай всюдисущі тітки помиляться! Хай про решту мовчить, і не треба того йому. Лиш це важливо. Принципово.
– Ні… То все плітки…
– Чесно? – аж підскочив.
– Чесно… Повір…
Аж засяяв з радості:
– Люба моя… Кохана, кохана… – Та все цілує її, притискає чимсильніш – нікуди… нікуди… моя….
Гроза закінчилась так само, як і почалась – де й те сонце взялось, обігріло щойно вимитий ліс, усміхнулось до двох, що лежали на підлозі, наче пара переплетених дерев, крізь шпарини старих дверей, надвір покликало. А вони й раді – вискочили надвір, сміються, за руки тримаються, воду з гілляч збивають одне на одного – щасливі!
Марія вже й не знала, що думати. Все заглядала в одне вікно та й в друге – де ж дитина поділась? Така гроза була, а воно саме в лісі… ой, промокне… Вже й дощ перейшов, вже й калюжі попідсихали, а доні нема… Прибігла Чваниха, Тимофієва мати, чи не бачила сина, бо пішов до лісу, і нема….
– Та й моя красуня десь запропастилась… – схопилась за серце.
– От діти пішли, от діти… ну, я йому дам.. – вже йти хотіла, аж дивиться – йдуть! Не поспішаючи йдуть, за руки тримаються, ще здалеку світяться – від щастя. Хотіла сваритись, та де там! – усмішка сама мимоволі вуста заполонила. Тільки й змогла:
– Ну, діточки, ну, що ж ви… Ми ж хвилюємось! Тут гроза… а ви… пропали десь… хоч би сказали… І… І коли це ви встигли… ееее…. ну… – Слова дібрати не може, червоніє, наче школярка, рада за сина! Наталя ж хороша дівчина, он, з самої столиці до села повернулась! А що люди говорять… Та на те й вони люди, щоб говорити, не вірить вона їм!
Захід вони зустрічали вдвох – сиділи на березі, обнявшись. Дивились, як останнє проміння пестить річку, стидливо відвертаючись від їх поцілунків, як ніжно, ледь – ледь співаючи, заколисує вітер літо – завтра буде вересень… А їхнє літо лише розпочинається… А їхнє літо триватиме вічно…