Поміж колишніх співробітниць, що збіглись у комп’ютерний відділ, Натка почувається заледве не королевою, яка милостиво приймає лестощі придворних. Щоправда, самі вони також мають класний вигляд, особливо Надія, ну, та й ми не ликом шиті.
Монолог щасливої жінки
– Ну, моя кралечко, понудьгуй, – Натка легенько ласкаво поляскала по крилу сріблястої «Ауді». – Щас, піду перевідаю цих інтелігенток. Та-ак. А телефончик мій де? Ага. Ну, все при всьому. Нехай їм повилазить. – Натка рішуче посунула в бік будинку старовинної забудови, де знайшов притулок журнал, який колись годував і її.
Поміж колишніх співробітниць, що збіглись у комп’ютерний відділ, Натка почувається заледве не королевою, яка милостиво приймає лестощі придворних. Щоправда, самі вони також мають класний вигляд, особливо Надія, ну, та й ми не ликом шиті. Сіла на стілець, виставила на огляд повні ноги в супермодних чоботятах, у руках крутила крихітний мобільник.
– Ну, а що? Я тепер жіночка вільна, незалежна, при грошах. Мені втрачати-то що? Я двадцять п’ять років з Петрухою прожила, а жінкою себе не відчувала. А тут… Ну, не перебивай, Катю! Як я на Олексу вийшла? А сучечка привела. Ні, справді. У мене ж спанієльчик є. Ладушка моя, розумниця, красунечка. Я її гуляти виводила, а вона, стерво, за три сходинки до виходу яа-ак смиконе. Я шворку випустила. А як вже спіймала її, так і крапка! Довелося пологи приймати. Ага. Пес теж красень, сама б від такого не відмовилась. Ну, чого іржете? Я ж образно. Ну, п’ять цуценяток було, двоє здохли, а трьох виходила. А що Олекса? Я до того й веду. Я ж, коли Петруха помер, подумала: навіщо мені квартира в три кімнати. Тінь свою ловити? Ну, я швиденько продала, собі однокімнатну купила. Ні-і, Анфісі, дочці, грошей решту, синові – дачу. А в себе-от зробила євроремонт, ну, лялечка. Працюю де? Технічним директором друкарні. Ні-і, не книги, ну, плакати там, календарі, побутові паперові товари…
– Ой, які люди! Привіт, Свєтік! Та годі вам – помолодшала, помолодшала… Ну, а чого ж не помолодшати? Я тепер справжня жінка, щаслива, незалежна, і чоловік – золоті руки. Ось ви мене слухайте. – Натка покрутила мобільник, запхала у кишеню куртки. – Де зустріла? Так він підлеглий мій, я й не дивилась у той бік. Проблема в мене з тими цуценятами була. Двох на Пташиний ринок прилаштувала, а третього красунчика віддала жінці з будинку напроти. Вона все для дочки хотіла звірятко. Ну, не віддала, сто гривень здерла. Нічого не дорого. Просто вже позбутися хотілося, це ж ґвалт, скільки клопоту з ними було. Ну, от, приходить вона до мене й каже: ви, мовляв, цуценя назад заберіть, не на вулицю ж викидати. Ні, ну, ви уявляєте, сволота така – на вулицю? Це ж жива істота!
Натка від хвилювання йорзає на стільці, не забуваючи при цьому зберігати серйозність і манери поважної заміжньої дами. Нехай, нехай роти пороззявляють. Чи ж вона не знає, як усі вони позаочі її тоді називали – «хутір Грушки», «перекупниця»? Сама собі тепер господиня, квартира шикарна, на іномарці їздить…
– Що, Надійко? Так, машиною кермую. А ти? Їздити вмієш, а прав не маєш? Ну, що ж це ти! Це ж таке відчуття польоту, ти – як птах, одне ціле з машиною! Та не продавала я вдруге цуценятко. Прийшла на роботу й кажу: хлопці, може, кому собаку треба. Задарма віддаю, аби в добрі руки. Дворянства, щоправда, не має, зате вихований. Ось тут Олексій і підійшов. «Наталю Андріївно, – каже, – у мене сусіда хотів цуценя синові подарувати, то я заберу опісля роботи?»
Прийшли ми до мене. Відчинила двері й заледве не знепритомніла – в квартирі Чечня. Любий вихований песик книжки погриз, скатертину зі столу стягнув, ваза розбилась, одно слово – тарарам повний! Я ледь не плачу.
Ні, ну ми ж з роботи. Я, як господиня, туди-сюди, прибралася, вечерю швиденько, коньячок на стіл, а він мені: «Я не п’ю. Зовсім». Звісно, це достоїнство, а як же. Ви часто такого, що геть не вживає, зустрічали? Отож-то…
– Валечко, ну, ти завжди була справжньою жінкою. А що, й мені не можна? – Натка піднімається зі стільця й, задерши поли курточки, демонструє схудлу фігуру. – Так-так. Я оздоровчий комплекс відвідую, харчуюся правильно. Про здоров’я дбати треба. Ну й чоловікові подобатися також. Дякую, дякую. Я дуже щаслива зараз. Ви знаєте, не повірила б, що за три дні можна долю влаштувати. Ну, от, після вечері мені Олекса й каже: ось, мовляв, Наталю Андріївно, кран у вас на кухні підтікає, і розетка, бачу, відривається, і електропроводка не в порядку. Можна, я завтра зберу інструменти та приїду трохи вам підправлю це все? А я й відповідаю: у вас два вихідних, Олексію, ви б краще їх із сім’єю провели. Ну, я ж не знала, от, – Натка широко хреститься, – зовсім нічого. У нього жінку й дочку машина задавила… І він десять років сам. Словом, приїхав він у суботу, кран зремонтував, розетку. Потім знайшов ще купу неполадок, а потрібних інструментів не виявилося. Сказав, що приїде в неділю. Ну, я обід приготувала. А вже ввечері, після роботи, випровадила його, і така гіркота накотила. Взяла я сімейний альбом, фотографії розіклала… Тут телефон: – Наталю Андріївно, у вас усе гаразд? – Олексій. А я дивлюся – Петруха на підлозі в труні лежить… Дурні, чого гигочете – на фотографії, звісно. Ледве спромоглася відповісти, грубо так, по-хамськи: усе, мовляв, добре, все нормально. І слухавку кинула… Сижу, вже опухла, так реву. А через годину він приїхав. Уявляєте, він, виявляється, з іншого кінця міста їздив три дні.
– Та нічого подібного, – Натка випростується на стільці, наголошуючи значущість моменту. – Ми всю ніч пробалакали. І ні-чо-го. От. Він людина благородна дуже, душевна. А вранці на роботу пішли. Звичайно, субординації дотримувались. Я пізніше з роботи поверталася. Дійшла до зупинки – стоїть із букетом. Каже: я знайомою доріжкою вас проводжу. Ну, тут він уже залишивсь. А вранці запропонував мені одружитися. – Натка дістала фотографії, розклала на столі, переможно поглядаючи на колишніх колежанок. – Я й подумала, а що мені втрачати? Діти дорослі, сімейні. Я їм все дала, що змогла. Жінка я незалежна матеріально і душевно. Дочка збрикнула, правда, а я кажу: ви своє життя влаштували? Влаштували. А я ще здорова, молода, енергійна, мені що, в монастир іти? Ну, й зважилась. Мужик і сам нічого, не вживає, золоті руки. У нього дві квартири, так він одну на мене переписав, а я свою продала, і тепер ми з машиною, й гараж двоповерховий…
Ой, як жаль, що перерва у вас закінчується. Ви їжте, їжте. Ні-і я зараз за системою харчуюся. Ми ще побачимось. Що вам таке подарувати б на згадку? О, зараз принесу. Наше виробництво.
За п’ять хвилин Натка притягла в кімнату запакований у прозору плівку блок… туалетного паперу.