Вона, як завжди, привітно посміхнулась і її струнка постать видалась мені ще стрункішою. Жінка поспішала, але тільки в її ході вже не було тієї впевненості і твердості, які я добре знала.
Тиха зажура чортківської осені
Вулицями Чорткова гуляв холодний вітер. Небо було сіре і непривітне. Проте перехожі, незважаючи на негоду, поспішали на роботу. Разом з юрбою студентів, котрі, сміючись, завертали на подвір’я педучилища, поспішала і я. Та враз мій погляд спинився на дуже знайомій жінці. Так, це була вона і ніби не вона. Я зупинилась й, не насмілюючись підійти і щось запитати у неї, здалеку поглянула їй в очі. Ці очі виповідали смуток.
Вона, як завжди, привітно посміхнулась і її струнка постать видалась мені ще стрункішою. Жінка поспішала, але тільки в її ході вже не було тієї впевненості і твердості, які я добре знала.
Хто і що могло так надломити її твердий характер, віру у себе, адже вона дуже любила і любить життя. Воно у неї теч звичним руслом заради дітей, заради їх щастя.
Можливо, якісь тривожні спогади заполонили жінчине серце тепер, а може, просто осінь навіяла тиху зажуру і сум, але мені захотілось наздогнати її і сказати щось дуже тепле і приємне.
Марія БЕХ (Чортків)