Щойно повернулася із першої в своєму житті поїздки у за кордон більш далекий, ніж сусідня з Україною Польща. І хоча саме перебування в Австрії було присвячене суто професійній і науковій меті – участь в міжнародній конференції – цілком зрозуміло, що відірватися від подій вдома аж ніяк не видавалось можливим.
Звідси й особлива зосередженість до будь-яких згадок чи віднесень до України і актуальної ситуації на нашому сході. Звичайно, потрапляючи за кордон, ми особливо чутливо реагуємо на все, що пов’язане з Батьківщиною – від випадково почутих фраз рідною мовою, що зраджують у натовпі туристів наших співгромадян, до згадок про земляків у місцевих іноземних змі, фільмах чи розмовах. За більш ніж тижневий період перебування у Австрії і в мене теж, ясна річ, зібралося трохи спостережень такого типу. Не знаю, як іншим, а мені цікаво, як бачать нас іноземці, що вони знають і як ставляться до війни, розпочатої Росією на сході нашої Країни. Отже, тут я вирішила зібрати разом деякі свої суб’єктивні та уривчасті враження і фотографії, додаючи короткі коментарі і пояснення.
Перша коротка ремарка стосується мови. Цього разу не української і не російської (які відразу спадають на думку при згадці про мовне питання). Англійської. Ще до приїзду в Інсбрук я хвилювалась, чи не з’явиться проблем у спробах порозумітись із місцевими. Адже Австрія – німецькомовна країна, а я зовсім не знаю німецької (чим абсолютно не пишаюсь). Можу тільки незграбно виправдовуватись, що на потреби своєї наукової діяльності та спілкування з людьми, що не володіють моєю рідною українською, мені в принципі вистачало англійської. Ось і на цій конференції (близько 900 учасників з 61 країни світу – в тому і Україна, і Росія) офіційною мовою була англійська. Проте порозумітися, використовуючи англійську, можна було не лише з науковцями з усього світу, а й місцевим населенням Інсбрука – працівниками готелю і музеїв, продавцями в магазинах, чи звичайними перехожими. Це перше спостереження, до значення якого я повернуся в кінці цього тексту.
Отже, я вже згадувала про конференцію та різноманіття країн представлених на ній. Такі заходи – прекрасна можливість поспілкуватися з людьми з найвіддаленіших куточків світу. Хоча специфічний акцент англійської часто підказував країну походження співрозмовника, одне з перших питань при знайомстві – саме про країну походження. Коли я казала, що я з України, зазвичай після очевидних питань про наукові зацікавлення, з’являлося сумне і серйозне: як у вас там?.. І ти намагаєшся коротко і чітко пояснити очевидні для себе речі, тримаючись фактів і стримуючи емоції. Мені справді здається, що мене розуміли, і що побажання Україні – перемоги, а нам – триматися, були цілком щирими. Я розмовляла зі звичайними громадянами – не політиками, тому, перш за все, намагалась сама зрозуміти, що вони знають про Україну і як оцінюють події. Я розраховувала на звичайне людське розуміння, і я його зустрічала в кожному співрозмовнику. Це дуже суб’єктивне враження і, можливо, мені просто щастило на гарних людей, але вирази солідарності звучали від усіх. Найбільше запам’яталась одна австрійка, якій я подякувала, за те, що цікавиться, а вона із сумом зауважила: “Звичайні люди, як я, не розпитують, бо мають відчуття, що нічим не можуть допомогти”. Однак я б не знецінювала таку просту людську солідарність, навіть якщо зараз вона мало чим може змінити страшний хід російського вторгнення. Може я помиляюсь, але важливим є вже те, що звичайне європейське населення буде розуміти загрозу з боку Росії і знати, хто насправді веде війну проти нас на сході. І чим більша буде його увага, тим краще. Хочу згадати про ще одну розмову – з дослідницею з Грузії, з якою ми говорили англійською, бо попри знання російської, їй хотілося уникнути використання мови загарбника. Я тоді подумала, наскільки близьке і зрозуміле мені було це бажання, та як сильні і незворотні зміни відбулися в нашій свідомості (а ще більші в несвідомості) по відношенню до всього російського. Не складно здогадатися, що ми прекрасно порозумілись, а побажання нам вистояти від моєї співрозмовниці було по справжньому глибоким і особистим від спогадів про втечу із бомбленого російськими військами грузинського міста. Не буду затримуватись на розмовах з іншими людьми, зазначу тільки, що саме цей спосіб боротьби з російською пропагандою вважаю за найбільш ефективний – через особисті контакти, через приватні розмови, через безпосереднє спілкування та переконування співрозмовника. Це у межах можливостей кожного з нас.
Напишу ще кілька речей, що звернули мою увагу за час перебування в Австрії. На кілька годин нам вдалося відвідати Галль-ін-Тіроль (Hall in Tirol) – старовинне місто за 5 км від Інсбрука, історично пов’язане з солеварінням. У самому серці його старовинного центру мою увагу привернула… матрьошка. Тобто її зображення на дверях одного із магазинчиків. Напис на склі вітрини попереджав, тобто пояснював: “Russische Spezialitäten” (“Російська традиційна кухня/страви/делікатеси” – щось таке).
Найцікавішими виявилися “традиційні російські продукти”, представлені в асортименті. Отже, поряд із цілком очікуваною тут коробкою “Москва Златоглавая”, центральне місце на полиці займали… десерт “Бонжур” ваніль і полуниця. Не залишала сумнівів щодо країни походження кругла коробка “Парижель” та численні різновиди цукерок у роздріб. Виробник “АВК, м. Донецьк”. На коробці Парижелю було так і написано. Не знаю, яке відношення солодощі донецького виробництва мають до російських делікатесів. Тому вирішила поцікавитися цим питанням у продавця. Він виявився чеченським хлопцем, сім’я якого емігрувала колись до Австрії. Тому поговорили ми з ним російською, проте чому українські товари продають в крамниці з такою, м’яко кажучи, не відповідною назвою, так і залишилось для мене загадкою.
У тому ж таки Галлі, в книгарні, в очі кинулась виставлена на видному місці книга Андрія Куркова “Ukrainisches Tagebuch” (“Український щоденник”). На жаль, не знайома з українською версією книги, а купувати німецьку все одно не було сенсу.
Я справді не шукала спеціально літератури про Україну, але очікувала б побачити в книгарнях швидше біографічно-ретроспективні книги про Путіна і журналістські огляди його життєвого шляху становлення як диктатора. Але така література, якщо й була, не займала центральних полиць в магазинах, куди мені вдалося потрапити.
Ще один магазин з російськими виробами потрапив мені на очі в самому Інсбруку. Тут він ностільгійно називався “Alexei”, а покупців зваблював тими ж матрьошками та, між іншим, традиційними значками: серп-молот-СССР на червоному прапорі, по-сусідству із двоголовим.
Під час однієї з останніх прогулянок містом, цілком випадково мені зустрівся знайомий напис, щоправда в латинізованій транскрипції:
До речі, це мури міського цвинтаря. Такий стріт-арт, звичайно, не можна вважати культурним надбанням, проте не скажу, що бачити його мені було неприємно.
Розповідати про Австрію можна було б довго, проте як я вже казала – це лише спроба записати кілька суб’єктивних і особистих вражень, які в кожного будуть свої, і з яких кожен зробить свої висновки. Тим більше це не аналітика і не узагальнення – просто декілька картинок на згадку. Проте насамкінець хочу додати дещо з роздумів з приводу побаченого під час поїздки. Трохи вибігаючи в майбутнє (щиро вірю, що вже зовсім близьке і досяжне), ці думки можна було б сформулювати як мої очікування щодо подальшого руху країни, моє знову ж таки скромне бачення майбутнього розвитку України в її європейському спрямуванні. А ще точніше – кілька звичних і буденних для європейців речей, в яких ця сама їх європейськість і проглядає, потрібно визнати, особливо привабливо.
Отже, по перше – кордон. Тобто його відсутність. Я їхала з Польщі до Інсбрука безпосереднім автобусом. Жодного разу, ні дорогою туди, ні в зворотній бік, ніхто не поцікавився моїм паспортом. Тобто прикордонного контролю там не було взагалі. Ми проїжджали через Німеччину і за бажання можна було спокійно проспати усі перетини кордонів. Важко порівняти це із годинами чекання на українсько-польських пунктах пропуску, виходи і перевірки багажу, печатки в паспортах і т.д.
По-друге – велосипеди, на яких явно не бідні австрійці не тільки тренуються, а й пересуваються містом у справах. Складно зробити фотографію вулиці Інсбрука, куди не потрапили б припарковані велосипеди або велосипедисти найрізноманітнішого віку. Думаю, такий краєвид не є винятком для багатьох європейських міст.
По-третє – щодо мови. Нам всім потрібно знати українську. Поза сумнівом. Проте я переконана, що надзвичайно важливо всім нам знати також англійську. Навіть з огляду на цілком прагматичну мету – порозумітися із співрозмовником з будь якої країни світу. Я хочу щоб такі величезні міжнародні конференції з англійською, як офіційною мовою, проходили в українських містах, хоча б, наприклад, десь у Криму. До речі, варто теж вивчати німецьку – і не тільки з огляду на те, що Німеччина – це зараз найпотужніша країна Європи, а німецькомовні Австрія та Швейцарія також дуже заможні і впливові держави. В багатьох країнах, наприклад у Чехії, Словаччині, Угорщині, на Балканах і в Західній Польщі саме німецька вважається мовою міжнародного спілкування – замість або на рівні з англійською.
І останнє – я вірю в європейське майбутнє України, вірю в те, що рано чи пізно в нас так само не буде кордонів та віз, а рішення про ранішню поїздку в сусідню країну можна буде прийняти попереднього вечора. Я знаю, що цей шлях буде довгим і складним, як і те, що зараз взагалі війна і все це не на часі. Проте, думаю, варто про це час від часу згадувати. Ми вже зараз значно ближчі до Європейського світу, ніж до руського міра. І з кожним днем, з кожним українцем вбитим росіянами із російської зброї, прірва між Росією і нами стає все глибшою і все більш нездоланною.
Юля Тарнавська
http://porteuropa.eu/