Якщо говорити про нову книгу Володимира Даниленка, то видно, що дія творів обмежена Східною Волинню. Не здрю у цьому нічого поганого! Відчувається з книги, що уява автора озивається на генному рівні. Адже автор народився на Житомирщині, що і є часткою Східної Волині. І тут на гадку чомусь приходять імена Василя Портяна та Мирослава Дочинця, дія творів яких здебільше означена географічно.
В буяння гроз вслухається душа
Володимир Даниленко. Грози над Туровцнм. Родинні хроніки. Книга прози. – Львів: Піраміда. 2014.
Історична проза будь-якого автора – це спроба людина дати відповідь на запитання про ставлення до тієї чи іншої епохи, яка потрапила у поле зору. Про це ще більше думаєш, коли читаєш твори Володимира Даниленка. Але водночас треба, либонь, сказати, що його проза – не намагання втовкмачити якусь істину (мовляв, має бути саме так, а не інакше), а ненав’язливий заклик до розмірковувань над суттю речей.
Не заперечуємо, що нелегко шукати відповіді на усі непрості запитання. Але, слава Богу, він не боїться таке робити. Приклади? Та їх більше, ніж досить! І все це перш за все тому, що прозаїк залишається цілісним у висловлюванні думок. Хоча останнє у даному випадку може бути не таким помітним, як того декому хотілося б. Не втримаємося, аби не провести певні паралелі. Скажімо, Іван Корсак та Петро Кралюк віддані історичній тематиці, хоча останнім часом нерідко поєднують її з психологізмом сучасності чи гострою політичною сатирою. А Володимир Лис та Василь Слапчук є далекими від цього, цураючись поєднань. Вони не належать до тих, які віддають перевагу тій чи іншій тематиці. Кожного разу постають перед читачами у різних іпостасях. Але щоразу цікавими… Як бачимо, є різність. Але переконаний, що картина не буде такою цілісною, якщо бодай коротко не згадати про доробок Володимира Даниленка, який уже знаємо.
Наголос на історизмі творів автора не є випадковим. Він кожного разу є іншим. Спробуємо пояснити це на основі книг, які з’явилися за останні роки. Приміром, «Газелі бідного Ремзі» радше нагадують своєрідну іронічну казку, ніж щось інше. Маємо тут любов нетутешню й історію, густо замішані східною атрибутикою. Навіть не віриться, що за усім може стояти непохитна віра в українську душу. Та, на щастя, саме так воно і є.
«Кохання в стилі бароко» на перший погляд належить до творів з іншою настроєвістю. Бо дуже часто зустрічаємо описи (якщо можна так про них сказати) київських архітектурних шедеврів. Та вони не були б такими достатніми, якби не розповіді про почування людини, котра не уявляє себе без кохання. Ще глибше це зображено у «Капелюсі Сікорського». Є дуже втішним, що автор історію про романтичне кохання логічно і виважено піднімає до верховин духу. Ні, це – не роман про втрати, яких чимало справді є у нашому житті, а прозорий натяк на шукання тих ідеалів, котрі вивільняють душу із шкаралущ зашкарублої байдужості і роблять її незбагненно вищою. В голові читальника не може вкластися те, що все це можна так вдатно викласти через еволюцію почуттів людини, котра лютими вітрищами долі силоміць відторгнута від рідної землі. Незбагненного шарму цьому творові додають гелікоптер, капелюх і сукня таємничої незнайомки. Починає (майже підсвідомо!) складатися враження, що вони неспроможні існувати одне без одного. Містика якась тай годі!
Ще більше це враження посилюється, коли читаєш «Тіні в маєтку Тарнавських». Повісті з цієї книги – також на історичну тематику. Тут загадковість переплітається з тінями минулого. І вже не помічаєш нарочитої ощадливості у мовленні автора. І мимоволі повертаєшся до книг повістей та оповідань «Місто Тровиван» та «Сон у дзьобі стрижа», з яких Володимир Даниленко почався як прозаїк. Бо тут теж маємо справу з метафоризмом вираження й нахлинанням історизму у різних подобизнах.
Чи виправданий цей побіжний міні-огляд проминулих видань? Так! Хоча б тому, що побіжно робить натяки на стиль автора. Та ще більше і зриміше постає він перед нами, коли читаєш «Грози над Туровцем». Між іншим, саме це видання натякає і на традиційність пошуків у творчості Володимира Даниленка, й на неординарність у жанровому вимірі. Під однією обкладинкою зібрані роман, повість і вісім оповідань. Володимир Даниленко і раніше виступав у цих жанрах (про це вже йшлося), але уперше маємо справу з такою творчою сугестією. І ще про один момент, напевне, варто сказати. Ці твори схожі на сімейні (родинні) хронічки у різних часових вимірах. Коли аналізувати прочитане, то повз увагу не може пройти, що події відбуваються у проміжку між кінцем XVІІ – 50-70-ими роками ХХ століть. Здавалося б, що розриви у часі є величезними, але, продершись крізь уяву письменника, все більше розуміємо, що так, напевне, й потрібно у наш непростий час, коди вочевидь виїскрюється доля маленької людини.
Дуже тонко каже про це повість «Сповідь джури Самойловича». В центрі уваги – доля головного героя Юрія Великоборця, якому випало жити у час Руїни. Можна, звісно, впасти у відчай, спостерігаючи моторошні картини реальності, де владарють спустілі фортеці й поселення і, омиті дощами, людські черепи на полях. Але він не йде цим шляхом, а вибирає інший путівець. Одружився з Олесею, яка народила йому трьох дітей, і починає вести звичайне хліборобське життя. Погодьмося, що це може бути схожим на подвиг, який виглядає більш правдиво, ніж розмахування шаблюкою.
Повість (хочемо того чи ні) дає можливість замислитися ще над одним моментом. На схилі віку Юрій Великоборець все більше міркує над тим, чи правильно зробив віддавши життя хліборобській праці, а не воїнській звитязі. І доходить висновку, що ті літа не можна назвати згайнованими, бо така ж доля судилася і багатьом людям, серед яких жив.
Це є особливо актуальним саме сьогодні, коли окремі персонажі із сучасного українського політикуму за старою звичкою намагаються вивести із затіння свою неіснуючу доблесть чи нав’язати громаді псевдогероїв. Особливо прикро, що ці «піклувальники» про майбутнє нації, спекулюють на майданній тематиці, нахабно забуваючи про дві прописні істини. По-перше, справжні герої ніколи велемовно не просторікують про свої доблесні вчинки. Вони – мовчазні. І не мають ніякого бажання виводити на перший план свій героїзм, хоча їх тодішні дії були саме такими. Й мовчазно здвигують плечима: мовляв, у той час робили те, що належить людям, котрі пам’ятають про власну гідність. По-друге, хіба не належать до справжніх героїв ті, хто в ту непросту пору поза Майданом чесно робив свою справу, не зважаючи на люті завивання жорстоких вітрищ часу?
Вибачте за такі осучаснені думки. Але що вдієш, коли саме вони чомусь просяться до мене, коли читаємо «Сповідь джури Самойловича»? Чимало аналогій із сучасністю з’являється і після знайомства з романом «Клітка для вивільги». Це – якась дивовижа! Події, зображені у повісті та у романі, віддалені декількома століттями, а, здається, що читальники настільки занурені в епохи, що не хочуть розлучатися з ними.
Про що ж розповідає «Клітка для вивільги»? Ніхто, безсумнівно, не буде заперечувати, що твір про нелегку долю Аліни Іванюк, яка могла бути геніальною співачкою, але не стала нею через тупість тоталітарної системи. Прикметно, що в даному випадку письменник веде мову про наболіле через призму сприйняття Владика – сина головної героїні. Захоплюєшся вмінням письменника ненав’язливо розставляти акценти, що є вкрай важливим для зображення спадкоємності поколінь. Зрозуміло, що на цьому шляху ще підчікують несподіванки. І про це говорить Володимир Даниленко. Нехай ці промовляння не є такими прямими, як того декому хотілося б. Бо натяк – у підтексті. Але хто сказав, що свогочасна література має відмовитися від них, як від чогось непотрібного?
Принагідно потрібно поговорити ще про один момент. У романі «Клітка для вивільги» виринають постаті письменників Бориса Тена (Миколи Хомичевського) і Євгена Концевича, котрих переслідував тоталітарний режим. Здається, це вперше, коли ці люди зображені у художньому творі. Це, безперечно, не може не тішити. Але є й зворотня сторона медалі. Чи потрібно було це робити? Згодімося, що реальним особам якось незатишно сусідувати з видуманими персонажами. Ніхто, зрозуміло, не буде заперечувати, що ситуації, зображені у романі, могли бути у реальному житті. Але чи не ліпше реалізм вкласти в уста видуманих персонажів, що нітрішки не применшило б звучання творів?
Водночас розуміємо, що це питання не є таким однозначним. Мовляв, в історії літератури є чимало прикладів, коли, образно мовлячи, під дахом одного твору діють реальні і видумані особи. І як приклад наводять романи Івана Корсака «Мисливці за маревом» чи Петра Кралюка «Сильні та одинокі». Не сперечатимуся! Вся справа – в особистісному сприйнятті. Якщо прозаїк використовує ті чи інші художні прийоми, виходячи з власного смаку, то чому літературний критик має неодмінно бути позбавленим права висловити свою думку про явище, коли в природі не існує єдиного рецепту його оцінки?
Чи таке. В «Клітці для вивільги» чимало уваги приділено такому персонажеві як Максим Корсаков. Це – людина, в яку закохалася Аліна. Знаходимо і відповідь на тривіальне запитання: чому подібне стало можливим? Як здається, це правильно підмітив відомий письменник Володимир Лис, коли сказав, що Максим Корсаков – людина, котра живе так, як дихає. Кидається у вічі, що письменникові вдалося зобразити неповторність цього персонажа твору.
Варто звернути увагу і на те, як Володимир Даниленко зображення тих чи інших ситуацій доносить до нас через деталізацію, котра під його пером зовсім не здається зайвиною. А, може, таке враження з’являється через те, що письменник вміло користується багатствами рідної мови? Принаймні, таке враження не покидає, коли читаєш книгу «Грози над Туровцем».
Такі роздуми навіюють й оповідання, які приваблюють своєю оригінальністю. Кожен з них є достойним розлогого розгляду. Безперечним є той факт, що з часом літературознавці, можливо, так і зроблять, бо мала проза Володимира Даниленка достойна цього. Але поки що поговоримо про інше – зображення долі маленької людини в звичних ситуаціях, котре висвічує несподіваними гранями.
Перш за все поговоримо про оповідання «Ноги поліського злодія». Без будь-яких натяжок можна ствердити, що твір – справжня анатомія тоталітарної системи. Звісно, тут знову доводиться балакати про підтексти, котрі без перебільшення стали ознакою стилю письменника. Дехто навіть проводить аналогії з романом «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі. А чому б і ні, коли при порівнянні можна зробити висновок, що аналогій вистачає? І знову бачимо, що автор уникає у даному творі наївного епігонства. І це дуже приваблює, коли читаєш розповідь діда-поліщука про пригоди велетня Миколи Нарая, котрий вкрав рейку й проніс її дванадцять верст. Цікавинкою є і те, що за задумом автора для пов’язала головного героя з отаманом Поліської Січі Тарасом Бульбою-Боровцем, охоронцем якого він був. До цього моменту увага не є випадковою. Чи не тому, що маємо ще обмаль творів, які на такому високо-художньому рівні вели мову про повстанську тематику?
А оповідання «Футбол по-туровецьки» більш наближене до нас у часі. Й уже з самої назви робимо висновок про тему твору. Як, зрештою, і тоді, коли читаємо оповідання «Заєць», «Крик гриба». Як читача, приваблює те, що письменник не тільки уміло передає тонкощі характерів своїх героїв. Неподібності особистостям додає і мова, якою вони послуговуються. Водночас не виникає потреби гостро ставити питання про говірковий аспект, бо немає підстав. І все через те, що авторові вдалося знайти баланс у вирішенні цієї проблеми.
Коли вже зайшла мова про мову (вибачте за тавтологію!), то мусимо звернути увагу на таке. Маємо прозу, у якій яскраво проступає колорит місцевості, з якою кревно пов’язані автори (Мирослав Дочинець, Василь Портяк). Існують також автори, котрі більше покладаються на здобутки літературної мови в її офіційному варіанті (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський). А Володимир Даниленко є чимось середнім між ними. І над усім цим тяжіє філологічність письма, яка ніколи не може бути гріхом письменника.
Є ще одна тема, котру потрібно зачепити, перегортаючи «Грози над Туровцем». Автор стверджує, що у книзі зібрані так звані родинні хроніки. Не беруся заперечувати цього значення. Тимпаче, що воно мені надзвичайно подобається. Більше того, автор цих рядків переконаний, що кожен художній твір в тій чи іншій мірі має бути сімейною сагою, бо інакше він немає права претендувати на читацьку увагу. Мова – про інше. А саме: про географію подій на тлі родинних хроні. Якщо говорити про нову книгу Володимира Даниленка, то видно, що дія творів обмежена Східною Волинню. Не здрю у цьому нічого поганого! Відчувається з книги, що уява автора озивається на генному рівні. Адже автор народився на Житомирщині, що і є часткою Східної Волині. І тут на гадку чомусь приходять імена Василя Портяна та Мирослава Дочинця, дія творів яких здебільше означена географічно. Зрештою, хіба це може бути недоліком, якщо через конкретику ведеться вдала розмова про загальнолюдські цінності? Тимпаче, що Володимир Даниленко не належить до палких прибічників географічних обмежень у творчості. Згадаємо хоча б «На землі бідного Ремзі» чи «Кохання в стилі бароко» .
Не можна також обминути питання про кінематографічність цієї прози. Родинні хроніки переконливо свідчать, що кожна з них може стати непоганим художнім фільмом. Тільки клюнули на це виробники кінопродукції! Тимпаче, що письменник талановито торкається дуже дражливих тем. Тут чомусь хочеться провести паралелі з повістями та оповіданнями Олександра Жовни і Василя Трубая, елементи кінематографічності у яких є зримими. Отже, є над чим замислитися. Саме тепер, коли в повен ріст постає питання про необхідність відродження національного кіно. Впевнений, що творчість Володимира Даниленка є сприятливою для цього. Принагідно зауважу, що цей роздум зявився після того, як в ЗМі поінформували про екранізацію оповідання «Солдат» Володимира Винниченка. Це, звісно, добре! Але молодий глядач хоче бачити фільми за сценаріями сучасних авторів. І це мусимо враховувати !
…Нова книга Володимира Даниленка. Вона ставить перед нами багато питань. Чи знайдемо відповіді на них? Залежить від кожного із нас. Але це зовсім не означає, що з появою нового видання цього автора не означає появи нових проблем. І мені здається, що письменник це розуміє, бо це значить, що ми неодмінно зустрінемося з ними. Я чекатиму цього! І гадаю, що письменник не розчарує, як і книга «Грози над Туровцем».
Ігор Фарина.