Чортків завжди був для мене найкращим і найріднішим місцем на світі: тут я народилась, сюди завжди приїжджала на літні канікули під час навчання у школах, яких довелось поміняти багато через переїзди батька – військового офіцера.
Саме Чорткову, моїй матері та бабці-чортківчанкам я завдячую своєю українськістю, незважаючи на навчання в російських школах та пізніше тривале проживання за кордоном, під час якого саме через телефонні розмови українською із матір’ю я не забула української мови.
Приїжджаючи до Чорткова на канікули у вісімдесяті роки, завжди із захопленням блукала його вуличками та тицялась носом у заперті двері старих дерев’яних церков і костьолу, який на той час правив за торговельний склад: мені усе здавалось, що за запиленими дверима тих давно не відвідуваних дерев’яних церков криється якась велика таємниця, витаючий дух якої ми вже ніколи не осягнемо.
Саме через мою любов до Чорткова та до бабці з дідом я поїхала навчатись до Львова, до якого мене тягнуло як до центру української мови і культури, де я могла б вільно спілкуватись рідною мені мовою. Час навчання припав на роки перебудови, а потім настала незалежність і здавалось, що як Львів, так і мій маленький старий Чортків здобув нарешті те, про що ми з батьками мріяли: можливість оновитися, очиститись та, отримавши доступ до історичних надбань наших предків, зробити крок уперед і встати нарешті в один ряд з цивілізованими європейськими культурами.
Первинний народний запал, пієтет і багатолюдні жовто-блакитні демонстрації швидко минули або ж перетворились на пустопорожню демагогію нових партвождів, які, б’ючи себе в груди, кричали про власне українське походження та патріотизм – разюче подібно до того, як ще декілька років перед ними старі компартійні номенклатурники хизувалися своїм робітничо-селянським. Що ж сталось з моїм Чортковом за цей короткий час переходу до незалежності протягом дев’яностих років минулого та роки теперішнього століття?
Те, що за цей час сталось, можна побачити відразу при в’їзді на старі вулички центру міста, який перетворився у суцільний гамірний базар, де скупчилося мало не все доросле та більша частина дитячого населення Чорткова. Зникла міська книгарня в центрі міста, немає вже кінофільмів в кінотеатрі, куди я так часто бігала із моїми друзями у дитинстві, а в дитячій бібліотеці на Міцкевича (сучасна вулиця С.Бандери) тепер знаходиться банк. Практично вся промисловість, якою Чортків був відомий навіть у далеких куточках Союзу, в дев’яності роки була знищена і розграбована, а тому усе, що залишилось чортківчанам, звелось до торгівлі на базарі та в магазинах або ж до виїзду на чорні роботи у багатші країни, де їх ніхто особливо не чекав. Коли протискуєшся вдень через суцільні базарні ятки та через скупчення народу в центрі міста, шокує бруд, сморід і сміття. Коли ж заглиблюєшся у чортківські вулички, то вражає їх потворний чудернацький вигляд: поряд зі старими будинками, які пам’ятаєш ще з дитинства, поспинались жахливого вигляду новобудови висотою в три, чотири та більше поверхів. Багато таких карикатурних творінь вималювано в бридко-ядучий колір, який різко впадає в око на фоні старих будинків, роблячи загальну картину центру міста особливо відштовхуючою.
Зник центральний сквер біля будинку колишнього райкому компартії, у якому тепер знаходяться района рада і райдержадміністрація. У цьому сквері колись росли верби, стояли лавочки, по пішохідних доріжках проходжувались чортківчани, а ми ще дітьми тут грали в бадмінтон та катались на роверах. Пам’ятаю з дитинства, що за радянських часів цей сквер із розташованими у вигляді променів доріжками був повністю відкритий для людей, і багато перехожих перетинали його впоперек, скорочуючи собі тим самим шлях.
Перериті та роками не ремонтовані вулиці, базарний бруд і потворні новобудови свідчать про той новий дух, який заполонив містечко за роки незалежності, дух торгівлі та культу грошей, дух постійної купівлі, продажу та перепродажу. Усе міряється в грошах, усе можна купити: від одягу та харчів до оцінок в шкільному атестаті та вузівського диплому. В продаж пішло все: будинки, земля, а часто і совість та людськість…
Місто та часи змінились. Занадто багато стареньких подвір’їв вже зруйновано руками нових багатіїв, які нагло розпоряджаються на них, псують та руйнують місто. Вистачить руйнацій, вистачить спотворення наших вулиць, вистачить бруду і сміття, вистачить базарів. Майбутнє Чорткова, попри всі намагання багатьох локальних можновладців, зовсім не з базарах та в торгашестві. Буде тут ще побудовано багато прекрасних будинків, буде відкрито багато книгарень та бібліотек, будуть діяти кінотеатри.
І це майбутнє треба почати будувати вже зараз, на даючи нахабам незаконно будувати, розбазарювати набуте важкою працею наших дідів майно, сміливо апелюючи продажним суддям, які дозволяють собі грубо порушувати закони. Саме так, та ще й гуртуючись, зможемо ми викурити чужий дух торгашества з нашого міста, відродити нашу промисловість та привести в порядок наші вулиці і сквери. Для нас, наших дітей та внуків, для нашого майбутнього. То ж почнімо діяти та об’єднуватись, час на те давно настав.
Наталія ПАВЛЕНКО