Юлія Рудіч уродженка Донецькій області. В 2011 році із золотою медаллю закінчила загальноосвітню гімназію інформатико-математичного профілю м. Селидового Донецької обл. Сьогодні є студенткою третього курсу факультету іноземних мов Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Вивчає англійську та китайську мови. Відмінниця. Має перемоги у конкурсах художнього перекладу. В майбутньому сподівається стати перекладачем. Живе в Харкові, хоча родина залишилась у Донецькій обл. Захоплюється літературою (читає та пише), подорожує, займається спортом (пауерліфтинг).
«Що або хто справді загрожує українській мові?» (за нарисом Андрія Горняткевича)
Мовне питання – проблемна точка нашої держави. Історична роз’єднаність, розчленованість України дається в знаки, бо правий бік Дніпра спілкується діалектичною українською, а лівий – російською, навіть без натяку на українську. І чи не кожен рік ведуться запеклі дебати щодо використання державної мови і взагалі справедливості статусу«державна». Проте, якщо раніше ці питання обговорювали лише «зверху», коли кожний новий уряд намагався додати щось своє до існуючого положення української мови, то зараз на арену битви за мову виходять громадяни, оживлюючи диспут. Але чи замислювалися вони, що єдина загроза використанню і загалом існуванню мови – вони самі, як громадяни і носії культури?
Андрій Горняткевич у своєму нарисі на брошуру академіка П.П.Толочко «Що або хто справді загрожує українській мові?» безжально критикує автора за однобічність міркувань і висновків, сам дає широкий розвиток цьому питанню, звертаючись до наукових та науково-популярних видань різних періодів. У нарисі не лише дана вичерпна характеристика деяким тезам з книги академіка, а й є поштовх замислитись над сьогоденними проблемами.
Перша тема, яку обмовляє Горняткевич «Без мови немає і народу». Слава Богу, це не про нас! Українці мають багатющу мову, деякі навіть нею користуються. Інше питання – це повага до неї. Роками, століттями українські митці, науковці, публіцисти, чи навіть меценати намагалися хоча б втримати національну мову, зберегти для нащадків, уповаючи на світле майбутнє неньки-держави. Нарівні з прагненням збереження, розвивали мову, складаючи словники, формуючи граматику, правила вимови, систематизуючи все «мовне», щоб перетворити на «літературне». І це в часи, коли існування українського взагалі стиралось: Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв використання української мови в літературі, а Емський указ від 1876 року – навіть у побутовому вжитку, ще й додавав, що української мови ніколи не було і бути не могло, що існувало лише «малоросійське наречіє». Потім 1930-і роки були тяжким випробуванням для самобутньої української культури загалом і мови, як її частини. Нові правила мови створювались і заперечувались, як і умови використання їх у діловодстві. І здавалося б зараз, коли живемо в незалежній державі, коли немає обмежень у використанні мови (хоч англійською на вулиці спілкуйся!), залишається тільки плекати, шанувати та пишатися рідною мовою, зберігати її високу мораль як мови в загальному розумінні. Навіть якщо ти не українець, але живеш тут, ніхто не змушує кожен день спілкуватись виключно українською. Потрібно принаймні її знати, володіти на певному рівні. Але ж на практиці виходить зовсім інше: «вільні, сильні, власні люди Донбасу» відмовляються навіть читати українські не те що книги, а й оголошення, статті, львів’яни роблять вигляд, що зовсім не розуміють російську мову. Я не раз чула, якого презирства зазнають східні українці, коли говорять до західників, і навпаки. Хоча скільки разів я була у Львові, жодного разу не була навіть свідком такого. Можливо, це умовно створений бар’єр, поділ на Захід і Схід, але ж, як би це сумно не було, він часто зустрічається у повсякденному житті. Такі сутички активно підкріплюються нашим правлінням, як то, наприклад, спроба зробити російську мову другою державною і таке інше. А народ хватається за це і перетворює на психологічну агресію, натиск і боротьбу на єдиній території України, самостійно до того ж ділячи її на східну і західну не лише за географією, а й за культурою.
Російська мова дійсно стала невід’ємною частиною спілкування, культури, освіти. Так вже склалось історично і боротися з цим досить важко. Та й чи потрібно? Можна лише пристосовуватись до існуючих умов – вільно володіти двома мовами і використовувати будь-яку з них за необхідністю. Я роблю саме так з років, напевно, шести. Рідною вважаю українську, бо нею спілкуюсь у родині, нею розмовляю змалечку. Російською довелось навчитись володіти ще у дитячому садочку, бо в Донецькій області, де я живу, моє «україномовство» сприймають дикувато. Але це не є проблемою для мене бо мовного бар’єру не існує. Це не має бути проблемою ні для кого.
Важче тим дітям, які в родині спілкуються російською, на вулиці теж, а освіту отримують українською. З нещодавньою реформою освіти на початку першого десятиліття цього сторіччя почали перехід на україномовну загальну середню освіту. Це, звісно, добре, але російськомовним малятам важко: вони не мають практичного вжитку української мови, бо все оточення говорить виключно російською. В початковій школі вони ще мають хоча б пару уроків на тиждень російської мови, а починаючи з п’ятого класу не всі школи виокремлюють хоча б одну годину. І тому виходить, що діти розмовляють російською мовою, деякі вважають її рідною, але грамотно писати не можуть, бо не мали достатньої бази в школі. Вони б мали чудово володіти українською, але ж ні: не було практичної бази. Ось так трапляється, що люди не володіють жодною мовою в повному (відносно, звичайно) обсязі.
Горняткевич наголошує: «Толочко пише, що “не можна змусити старшу людину, яка все життя говорила російською мовою, негайно перейти на українську”. Це дійсно правда. Якщо малих дітей у школі можна привчити, то літніх сформованих радянською і пострадянською системами людей важко і марно. Але потрібно лише створити вигідні умови і люди самостійно почнуть користуватися українською. Це не має бути гостре нав’язування, як от прокат фільмів у кінотеатрах лише державною мовою, хоча український переклад часто цікавіший і кумедніший (С. Притули і О. Педана особливо). Це може бути поступовий перехід до української мови в державних установах при зверненні, сервісі (в магазинах, райвідділах, ЖЕКу), обов’язкове маркування вітчизняних товарів українською, повноцінне ведення діловодства державою мовою, а не часткове, як зараз. Можливо, це дало б деякі бажані результати. Необхідна лише спроба створити умови. Тоді люди мимоволі не «потягнуться до мови простішої і легшої, якою є російська», як Горняткевич цитує Толочко, бо навкруги буде все українське.
Причиною недоліків українства чи то в освіті, чи то в повсякденні так чи інакше є держава і ті, хто нею керують. Ми женемося за чимось високим (ЄВРО-2012, Європейський союз, міжнародна політика і репутація), але не бачимо, що відбувається під власним носом – що відбувається з першоджерелом культури – мовою. Я не говорю зараз про чистоту літературної мови, а про важливість розмовної. Якщо існує Українська держава з власними сталими кордонами, то потрібно поважати її мову. Поважати – значить володіти. В нас не заборонене законом використання інших мов, але громадянин має знати державну на рівні. Тому на питання «хто загрожує українській мові» я б відповіла, що сам народ. Загроза в нас самих. Доки ми не вимуштруємо в собі повагу до мови, доти будуть суперечки не тільки державомовні, але й громадянсько-національні.