Чоловік і жінка одночасно підвелися й вийшли з-за довгого бенкетного столу, хоча про це не домовлялися, навіть поглядами не зустрічалися, бо займали такі місця, що це було непросто зробити. А в той час уважні музики, немов за велінням долі, заграли перші акорди вальсу, заглушивши ще не надто розкутий гомін застілля. Ті двоє зупинилися, здивовано округлили очі та рушили назустріч одне одному.
– Юліане, невже ти? Як сюди потрапив? – струнка блондинка в легенькій блакитній сукні першою не витримала напруги.
– Гостюю на ювілейних уродинах сусідки, Світланко. – Ніжно, як у парубоцькі часи, вимовив її ім’я худорлявий шатен, мабуть, від хвилювання тереблячи комірець рожевої сорочки. Проте запитав: – Може, потанцюємо, адже музика, наче для нас?..
– Я не заперечую, – кивнувши головою, не забула по-дівочому опустити звабливі вії.
І чоловік та жінка доладно закружляли у вальсі. Юліан уміло вів, незважаючи на те, що йому впродовж багатьох років не часто траплялося потанцювати. Світлана всім єством корилася, відчуваючи, як колись, його міцність рук і пластичність статури…
Музика втихла, пара завмерла посеред танцювального майданчика, оповитого романтичними сутінками.
– Дивно, Юліане, але саме сьогодні минає двадцять п’ять років, як ми востаннє танцювали з тобою… – виглядало, просто поділилася випадково згаданим.
– Так розумію, що в нас з’явилася нагода і в тебе є, певно, причина, щоб розставити крапки над “і”… – чоловік відпустив Світланину правицю й забрав свою з її талії. Однак, не витримавши зашарілої жінчиної мовчанки, додав: – Тоді нам варто прогулятися надворі.
Не полишені почуттями несподіваної зустрічі, вони пліч-о-пліч попрямували до виходу з затишного кафе.
Старовинна брукована вуличка зустріла замлілим, парким надвечір’ям. Між двоповерхових камениць гуляло безлюддя. Лише ліворуч, за метрів п’ятдесят, з літньої тераси пивного бару долинав характерний чоловічий гамір. Ведучи Світлану за руку з широких сходів, Юліан запропонував пройтися в протилежному напрямку. Жінка вдруге за останніх декілька хвилин згідно кивнула й промовила:
– Зовсім не знаю Іванчиного рідного міста, хоча колись тут бувала нераз. Ми з нею разом мешкали в кімнаті гуртожитку, дружили з першого курсу. Іванка на чотири роки старша, вступила в університет, попрацювавши на будівництві. Була доброю порадницею й опорою, при тім не прагнучи домінувати.
– Я також тут іще не освоївся. Квартиру купив у грудні, а перебрався тільки перед Великоднем.
– У молодості, пригадую, все шукав романтику по сибірських просторах… – у жіночому голосі промайнула ледь вловима нотка кепкування, чи то докору.
– Не варто мене бештати, хоча, безперечно, поквапився зі своїм тюменським одруженням… Але ж у ту Купальську ніч ти теж зникла, не попрощавшись зі мною. А мені за два дні на вахту треба було летіти…
Юліан і Світлана дійшли до кінця вулиці. Вона вливалася в іншу, ширшу. На тій за кільканадцять метрів праворуч був перехід, саме напроти входу до парку. Тож чоловік і жінка, не вагаючись, направилися туди.
– І розминулись ми, як у морі кораблі. Наче й ніколи не було наших ніжних вечорниць та палких танців, – уже на алеї продовжила жартівливо-сумовито.
Юліанові гонор нашіптував, що Світлана, щоб не мучило сумління, вирішила звалити на нього вину за їхні раптово обірвані стосунки, які могли привести й до одруження. Та він іще мав добру вдачу, яка не позволила загострювати ситуацію, шукати в ній для себе позитивну, вигідну роль… Тож почав щиро:
– Відчував, ти неспроста зникла опівночі із того першого за перебудови велелюдного святкування Івана Купала в нашім селі. З’ясувати ж причину чомусь не взявся. Мої постарілі батьки вже не мали сил перейматися долею четвертого сина – вишкребка, але якось довідалися й повідомили, що ти ніби за татарина заміж вийшла. Напевно, тому наприкінці вахти я вв’язався в блискавичний роман з білявкою Лізою, молоденькою куховаркою нашої робітничої їдальні. Родина не радо зустріла моє захоплення. Втім згодом змирилася, зрідка бачачи лише миловиді світлини Лізи, бо ж у рідне село я свою дружиноньку не привозив. Прожив близько двадцять років у Тюмені, та в рідне село навідувався. Потім, відчувши, що несила далі терпіти “руську душу” судженої, полишив її. Важку сибірську роботу поміняв на легшу – охоронцем у Києві. Але за навчання доньки платив і заміж видав у нашій столиці. І там житлом забезпечив. Правда, вона, не порадившись зі мною, незадовго матусю до себе забрала. Коли ж розпочався Майдан, мої показали ріжки. Я, недовго церемонячись, дав їм спокій. У цьому затишному містечку купив собі добротну сучасну квартиру та знайшов роботу. І треба ж, став сусідом твоєї подруги…
З озера поміж дерев перелетів вітерець, трохи розігнавши задуху. Відразу захотілося ще поблукати стежками-доріжками.
– А тепер вислухай, Юліане, мою історію. – Світлана, мовби підбирала інтонацію. – Вона може здатися неймовірною, але вийшла такою – тільки згодом зрозуміла – винятково через мою легковажність. Отож тієї Купальської ночі, коли ти зі своїм братом пішов кудись у справах, мене недалеко від багаття непомітно викрали троє мускулистих хлопців у чудернацьких масках. Навіть не пручалася й не кликала на допомогу, бо гадала, що то твій черговий хвацький задум. Коли ж довго везли машиною зі зав’язаними очима й спутаними руками – ногами, закралися перші тривожні сумніви. Відтак, молодики, не грубо зі мною поводячись, завели, напевно, в підвальне приміщення, бо йшли сходами вниз. Невдовзі з поміж них я впізнала голос свого однокурсника Асафа, кримського татарина, й знову трохи заспокоїлася, бо вважала його за доброго хлопця. Мабуть, він від самого початку був серед тих трьох викрадачів, лише мовчав. Тепер же, знаходячись напроти мене, закурив. Дим незвичайного запаху лоскотав мені ніздрі. Незадовго я відчула розслабленість, чомусь хотілося сміятися… Тоді котрийсь з молодиків уклав у мою руку тепле горнятко, промовивши: “Пий чай, бо тут нічого їстівного немає”. Потім металево ляснули двері. Зрозуміла, нас залишили вдвох. І, безперечно від того, що підсипали в напій, відчула незнайоме шалене бажання бути з чоловіком. Отож Асаф без проблем оволодів мною… Прокинулася я на м’якому ложе, але, мов помолочена й скисла. Очі були вільні та бачила тільки суцільну темінь. Поволі збираючись докупи, обережно обмацала рукою побіля себе. І тієї миті тихо обізвався мій татарин. Просив вибачення, казав, що кохає й готовий чимшвидше зі мною одружитися. Я була не тільки приголомшена… Навіть без примусу поклялася, не заявляти на нього в міліцію, якщо надумаю відмовити в одруженні. Мене знову із зав’язаними очима десь у полудень привезли на околицю нашого села. А вдома ніхто й не гадав хвилюватися, тим паче, шукати доньку, бо одна сусідська дівчина, ніби за моїм проханням, іще звечора повідомила матусю, що я просто від річки з однокурсницею поїхала в її село святкувати Івана Купала. Тож рідні, не вимагаючи пояснень, тільки запитали, як святкують у сусідньому районі. Я, все зрозумівши, нафантазувала декілька фраз…
– Як у “Кавказькій полонянці”… Ні, тобі випало щастя повторити долю Роксолани! – настав час трішки покепкувати Юліану, хоча вірив жінці й хотів її вислухати.
– Авжеж, невдовзі стало не до фантазувань, бо зустрівшись і порадившись зі своїми досвідченішими університетськими подругами, зрозуміла, що вагітна. На щастя, мій Асаф на канікули не поїхав додому, залишився у Львові трохи підзаробити. Тож я змогла негайно нагадати йому його ж обіцянки. За місяць ми юридично оформили шлюб. Скажу коротко, родина від мого вчинку була ошелешена. Аякже, в час національного й релігійного піднесення непутня доня таке втяла! Але з напрочуд уважним чоловіком удавалось поборювати сімейні клопоти.
Навесні народила сина та за трохи закінчила останній курс. Після захисту з вільними дипломами ми виїхали до Криму. У нелегкі роки перемін жили там, як усі. Добре, весь час мала роботу в школі за професією. Син зростав. Щоправда, чоловік, незабаром потрапивши наче в незначну аварію, часто хворів. Зате не стала багатодітною татарською матроною. В рідні краї навідалася аж за десять років. Родина пробачила мені. Потім брат і сестра декілька разів у гостях були. Минулої ж зими, як і в тебе, виникли проблеми з сімейкою, адже обидва мої татари виявилися проросійськими. Може, тому, що останнім часом працювали в організації, яка обслуговувала флот окупантів. Я такої зради терпіти не змогла. Замилила очі, буцім їду відвідати родину. Сама ж тихенько звільнилась з роботи, спакувала в ємкі торби усі особисті речі, крадькома надібрала добру половину сімейних заощаджень, і за тиждень до референдуму подалася в рідні краї. Відразу ж за Перекопом змінила номер телефону… Зупинилась наразі в старшої сестри – вдови, котра живе в нашому районному центрі. Добрі люди допомогли влаштуватися на роботу в школі, хоча, як біженка, ніде не реєструвалась. Приблизно місяць тому випадково зустріла Іванку. Вона приїздила провідати свого старенького хрещеного…
Розповідь перервав дзвінок Світланиного мобільного:
– Подруго, куди ти зникла, ще й прихопивши мого сусіда? – бідкалася іменинниця.
– Не хвилюйся, Іванно, ми з Юліаном спацеруємо парком. Заодно згадуємо бурхливу молодість. Не мала нагоди тобі сказати, що він – мій односельчанин. Й не тільки…
– Не розумію.
– Незабаром повернемось і все розповім. А ти тим часом, будь ласка, подбай, щоб ми з твоїм сусідом сиділи поруч за столом.
– Гаразд, постараюсь, бо, бачу, ти не втратила вміння дивувати…
Юліан і Світлана продовжували застілля, яке затягнулося аж до купання сонця, сидячи по ліву руку від іменинниці. Також відтанцювали разом не один танець. Ніжно піклувалися одне про одного. Ще тричі прогулювались нічною вуличкою…
Іванна, зрештою, нишком приревнувала, коли вранці подруга пішла відсипатися не до неї, а до її сусіда. Авжеж, уже декілька років була розлученою, тож мала свої плани стосовно доладного чоловіка. Тепер же виходило, що Світлана може їх перекреслити…
Зіновій Федорук