Цікаво, що за понад два десятки літ вони дуже рідко заводили розмову про бурхливу молодість, тим паче, про незабутню страшну зиму сорок п’ятого. Та й то котрийсь завше квапливо її переривав: наче боялися рану ятрити… Хоча від подій Різдва того року боліла душа кожного по – своєму. Котрого нестерпніше – мусіло б показати майбуття.
Зізнання (новела)
Середнього зросту, жилавий чоловік розміреним кроком йшов вузькою стежкою попри жердяну загороду, яка відділяла людські пастівні від колгоспного вигону. І хоча його посивілі скроні та потилиця, а найвиразніше, пооране зморшками лице – свідчили про непросту долю, в жвавих блакитних очах плила ще відчутна життєва снага. Акуратно ж напрасовані світло – сірі штани і біла сорочка вказували на доглянутість, підсилювали враження про людину поважну та інтелігентну, хоча був робітничої професії. Рівна, вільна постава додавала впевненого, вдоволеного вигляду. Справді, Лука тішився погожим, але не спекотним червневим пополуднем і тим, що нарешті при неділі вдалося вирватися з суєти турбот, щоб відвідати сестру Пелагію та тяжкохворого Юхима, котрий тиждень тому повернувся з лікарні.
З шваґром Лука дуже добре ладив. Радше, мав його наче за брата, бо трьох рідних війна відібрала. Відтоді, як повернувся зі Сибіру й, незадовго одружившись, пішов у зяті в селище, він багато років, особливо, восени та взимку, чи не щонеділі після Служби Божої, яка відправлялась в старенькій селищній церковці, здибався з Юхимом. Здебільшого, той ішов у гості з незмінними сто грамами карамельок у паперовій трубочці для Романка, звичайно, поки син Луки був малим. Господар же завше гостинно ставив на стіл “чвертку”, а його доладна красуня Килина – велику миску вареників з сиром, щедро помащених й пересипаних шкварками. А для смакоти – тарілку, акуратно нарізаних, хрумких квашених огірочків. У рідній хаті Лука гостював рідше і, здебільшого, без чаркування. Влітку ж шурини після відправи просто випивали по бокалу пива в буфеті та й розходились…
Але в житті все минається. Так і обидва родаки, постарівши, непомітно почали зраджувати недільній звичці, хоча до церкви надалі приходили справно. А відторік, коли Юхим відчув страшну недугу, Лука декілька разів навідувався до нього. Цікаво, що за понад два десятки літ вони дуже рідко заводили розмову про бурхливу молодість, тим паче, про незабутню страшну зиму сорок п’ятого. Та й то котрийсь завше квапливо її переривав: наче боялися рану ятрити… Хоча від подій Різдва того року боліла душа кожного по – своєму. Котрого нестерпніше – мусіло б показати майбуття.
Спочатку, попри гарний настрій, Луку вели невтішні думки про недугу бідаки Юхима. Навіть не помітив, як проминув околицю селища і вже крокував безлюдною, чомусь сумною дорогою до рідного села. “ Певно той сум з’явився від того, що тоді дорога також була ген – ген порожньою, тільки ранковою й по – зимовому холодною, – промайнуло мимовільно, – лиш четверо енкаведистів в кузові полуторки і між ними я – найбільше нещаслива людина в світі… “ І навіть не зауважив, що зо три кілометри, позаторік заасфальтованого шляху, нині, як ніколи, мусів вже долати із гіркими, нав’язливими спогадами перед очима…
… Обшальована і перекрита бляхою батьківська хата скраю гурту старих груш здаля, як і щораз, видавалася чужою, поки Лука, зійшовши з дороги, ще декілька сотень кроків прошкував недавно викошеною сіножаттю. Лишень коло хвіртки щупла постать Пелагії наче кликала чимось до щему рідним. Непокрита голова з акуратно зібраним у невеличкий вузлик темно – русявим посрібленим волоссям уподібнювала її зі стривоженою пташкою. Прискоривши крок, брат, немов орел – захисник поквапився до неї. І звичне : “Слава Ісусу Христу!” продовжив нетерплячим запитанням погляду.
Тихо відповівши, сестра на мить пригорнулась до брата і зблиснула сльозою:
– Щойно корову до череди гонила. Йшла назад і плакала, що восени її прийдеться продати, бо вже чекаю від Юхима найгіршого… Ще кілька днів тому відправила телеграму Василькові, щоб був готовий поквапитись додому. Вчора ж в телефонній розмові Олеся обіцяла завтра бути, а сина наразі робота не відпускає… – Щемливим голосом виливаючи біль, Пелагія ввела брата в просторий перебудований ганок, а звідти – в сутінки вузьких сіней. І тут через відхилені двері з ванькира він почув, здалося, незнайомий кволий голос:
– Пелажко, то ти?..
– Так. Ще й Лука є… – З тими словами жінка ширше відчинила двері і дозволила братові переступити поріг першим.
Зсохла голова, натуживши тонку сіру шию, повільно повернулась на великій білій подушці в їхній бік. З – під скуйовдженого мокрого, але ще чорнявого чуба, карі очі все ж зблиснули радістю, якої Лука не зауважив, тамуючи подих від неприємного повітря невеличкої кімнати, хоча в ній прогулювався протяг. До того ж йому Юхима просто несила було впізнати: маленький гострий ніс, вилиці та підборіддя – сам скелет, землисті зморщені вуста… Був же ж у тілі, круглолиций хлоп… Дуже вражений, гість нерішуче ступив до ліжка та простяг свою правицю до кістлявої, оголеної до плеча руки, яка нерухомо лежала вздовж тіла. І відразу відчув, як квола п’ятірня приязно обхопила його скарлючені пальці. А вуста, тремтячи, зашепотіли:
– Як добре, як добре, що ти нарешті прийшов…
Ту мить, поки хворий не відпускав пальців, Лука відчував мурашки по спині й не міг вимовити слова, хоч іще вдома подумки ліпив фрази, якими втішатиме шурина. Пелагія ж по хвилі мовила:
– То я піду, Юхиме, мо’ маєш які потреби?
– Ні, жінко, мені нічого не треба, бо кваплюся поговорити з гостем.
У голові прибулого промайнуло: “Має ще такий твердий голос…”І , підсунувши крісло ближче до ліжка, мовчки сів. А Пелагія, знову лише прихиливши двері, нечутно вийшла. Легкий протяг бавився ніжним мереживом фіранки в ледь відчиненому вікні. Лука ж блукав поглядом по образах і фотографіях на стінах. Він уже не пригадував, коли востаннє був у ванькирі і навіть захопився розгляданням довоєнних фотографій, на яких ще міг упізнати сестер та братів, що залишились навічно молодими…
– Боже, вас тільки двоє з сімох дітей помилувала війна. – безперечно, хворий просто нагадав про себе.
– Шкода, Серафимової світлини тут нема, а я вже його лице призабув… – З непідробленою щирістю відізвався Лука.
– Фотографії, фотографії… Мене ж твої пальці скалічені все життя болять…
Вловивши в надривистих словах нотки роздратування й перевівши погляд на лики Матері Божої та Ісуса, гість подумки констатував: “Бідака вже марить.” Та немічний, мабуть, беріг останні сили для тієї розмови, бо далі виразно продовжив:
– Болить, ой, болить, й не знаю, що нестерпніше: вони, чи з’їдена хворобою утроба?..
Лука опустив погляд на ліжко, вставивши в нього запитання, але все ж уникав зустрічі з аж надто зміненим від страждань обличчям. І лише слова “то я винен, родаку, що пальці твої такі…” завели його просто в темінь очей страждальця:
– Як ти?..
– Бо видав енкаведистам твою криївку в стодолі… Вони кілька разів приходили до заводу і лякали мене, що на фронт відправлять, якщо не буду з ними “сотруднічати “. А Пелагію з кількамісячною Олесею на руках та старенького батька я залишити б не зміг…
– Добре ти подбав про нашого батька, що аж немічний дорогою до Сибіру згинув… – Перше, що зопалу потрапив мовити приголомшений Лука.
– Тобі ж і так якось треба було виходити з того підпілля… – Спантеличений Юхим повів не те, що намірявся.
– Дякую за доброзичливість, але я міг сам вийти з повинною, бо не був заплямований кров’ю…
Поміж них, немов вічність, усього на хвильку запала тиша, яку не стривожило й дзижчання мухи в куті напроти. Попри те, що ситуація була більш несподіваною для гостя, він першим отямився, подумки картаючись за нестриманість біля помираючого і делікатно поклав свою ліву, теж з покаліченим сухожиллям, п’ятірню на стиснуту в кулак правицю Юхима, який ледь стогнав, гублячи погляд у стелі.
– Я тобі прощаю, – зрештою твердо вимовив Лука.
– Я тоді не сподівався, що все так обернеться… – Юхимові втомлені, але спокійні очі поволі закрилися.
Несподівано зарипіли котрісь двері. Натомість Лука зі словами: “Відпочинь, шваґре… “ , не скрипнувши кріслом, підвівся і так же нечутно вийшов з ванькира. Пелагія, немов німа, стояла на ганку. Брат опустив очі, зараз найдужче бажаючи прослизнути повз неї і поспішно податися геть. Одначе, спинили її слова :
– Я також уже знаю. Він усю ніч терзався на моїх руках… І вибач нам обом, Луко. А за тата я все життя ревно молюся… Мушу зізнатись – незадовго після тої страшної ночі відчула недобре в душі чоловіка, але тоді через силу прогнала страшний здогад…
Брат та сестра ще якийсь час притишено і мирно згадували болюче минуле на лавочці біля хвіртки, бо Юхим заснув. Потім, попрощавшись, Лука, також заспокоєний, вирушив додому. Щоправда, дорогою він декілька разів мало не вголос повторював: “ Ось чому по поверненню з Сибіру рідна домівка мені так очужіла. “ Також вирішив про зізнання близьких людей нікому наразі не розповідати.
А вже наступного дня Лука і Килина мусіли звільнитися з роботи, щоби поховати Юхима, який помер одразу ж у понеділок зранку. Потім ще понад тридцять літ Лука, поки здужав, кожного Великодня відвідував могилу шурина, врешті , своєму синові заповівши теж так чинити, хоча сумнів у правильності отих його дій, вкрадливо штрикав нераз.
Й Пелагією брат опікувався аж до її смерті.
Зіновій Федорук
За межею спокою
живе поет з Павлова, уродженець Вузлового Зіновій Федорук, порадувавши шанувальників поетичного слова вже четвертою за останніх три роки збіркою своїх творів
Із Зіновієм Федоруком знаємося ще з шкільної парти, за якою сиділи разом. У 1972/73 навчальному році влаштували негласне «соціалістичне змагання»: хто більше рядків опублікує в районній та обласних газетах. Замітки наші появлялися в районці чи не кожного тижня. «Змагання» проходило з перемінним успіхом: то на 3-4 газетні рядки більше «видасть на гора» Зіновій, то через два дні вийде свіжий номер «Зорі комунізму», і вже я – в «передовиках»…
Пригадую батьківську світлицю Зіновія на Малих Стариках у Вузловому, куди ми часом приходили після школи поділитися враженнями від прочитаних художніх книг, які не входили навіть у програму позакласного читання. Вже на той час в мого шкільного товариша була чималенька особиста бібліотека, і я часто позичав на день-два книгу, яку починав читати відразу ж по дорозі додому на Гряду (4 км від Вузлового), присідаючи на першому-ліпшому пеньку в шайногівському лісі.
Потім, після закінчення середньої школи, була дорога до Львова в пошуках храму науки про Слово: я поступив на факультет журналістики держуніверситету, а Зіновій подавав документи на редакторський факультет поліграфічного інституту, і не пройшов – не тому, що забракло знань, а завдяки «дядькам із сірого будинку», які наполегливо рекомендували це деканату: батько абітурієнта – репресований, а дітям таких тоді було зась вчитися на «бійців ідеологічного фронту».
У суєті життєвих стежин подовго ми не бачились, а якщо зустрічались, то це були лише миті на подальшому майже сорокарічному нашому шляху після школи.
І ось у 2010 році, після виходу у відставку, я мав нагоди бувати у рідних краях частіше. А відтак, відвідавши якось Павлів, де проживає нині З.Федорук, зустрівся з ним, подарував нову книгу, збірки поезій та аудіоальбоми пісень на мої вірші і … «насварив» друга-однокласника, що той закинув художнє слово, «закопав» свій талант від Бога у газетних замітках на спортивну тематику. Бо ще з шкільних років пам’ятав його захоплюючі і з кожною новою – витонченніші новели, які тоді публікувалися.
Коли через кілька місяців Зіновій показав мені у рукописі з два десятка своїх віршів, я здивувався, бо не знав, що мій однокласник творить ще й поезію…
Вже на початку наступного 2011 року у видавництві «Сполом» вийшла перша віршована збірка Зіновія Федорука «Не спів солов‘їв». І його Слово, заховане на десятки років десь у потаємних глибинах душі і серця, ожило, пішло в люди.
Тепер ми з Зіновієм вже сиділи поряд, як колись за шкільною партою, на літературних зібраннях Радехівського товариства ім. Осипа Турянського, чи не найактивнішим членом якого він став.
Того ж таки 2011 року у тому ж львівському видавництві появилася на світ його друга поетична книжечка – «Незгасле», а у 2012 році і третя – « У втому, думи, не кваптись».
І ось у моїх руках вже четверта збірка віршів Зіновія Федорука – «За межею спокою». Насправді: молодий за творчими виданнями, але поважний за досвідом і віком поет втратив спокій і, мабуть, вже ніколи не повернеться у його межі. Слово, як найперший витвір Всевишнього, не дає йому бути байдужим до всього, що твориться у нинішньому світі, стало сенсом життя.
Ще раз перечитуючи його надруковані творіння, зауважую, як з кожним новим віршем, з кожною збірочкою зріє поетичне слово З.Федорука, як він все виваженіше і впевненіше долає сходинки до Висот Парнасу.
Нова збірка поезій Зіновія Федорука включає в себе п‘ять логічно поєднаних між собою розділів: «Пробачте», «Суть», «Червнева сльота», «А що далі?», «Вибір». Не буду в деталях зупинятися на кожному з них, скажу лише, що це – об’єднані за тематикою групи поетичних творів, завдяки чому читач може краще зрозуміти глибинні світоглядні позиції автора, не загубитися в багатотемності його творчості.
Вже в пролозі поет щиро розкриває своє життєве кредо:
Не товчу я воду в ступі.
Молюся, Бога благаю,
Щоб не стати легкодухим
Й не триматись скраю…
Від дитячих літ він іде своєю стежиною неспокою впевнено, не роздвоюється. І навіть якщо на цьому шляху зустрічається колюча стерня, не боїться ступати по ній босими ногами; заливаючись потом, омивається ранковими росами рідної землі, які додають йому снаги йти далі в тім самім напрямку, не лукавлячи.
В автора є чимало запитань (вірш «Шість запитань») до заблудлих, які, розграбувавши державу, підло хитрують:
Що мені дала та Україна? –
Агонізувала совкова піна.
(вірш «Піна»)
Народною мудрістю, зодягнутою в образність, пронизані слова-застереження до простого українця:
На ґраблі свої прокляті
Ти готовий вкотре стати…
(вірш «Чи настане?»)
Тож не шукай куток п’ятий,
Ще й колесо найкругліше,
Та у своїй крайній хаті,
Вкраїнцю, будь меткішим!
(вірш «Будь меткішим!»)
Глибинними за своєю суттю є вірші на філософську тематику із розділу збірки, який так і називається – «Суть». Читач знайде в них і своє світосприйняття – те, про що він кожен день думає, намагаючись осмислити і зрозуміти; але, уважно вчитавшись в ці рядки Зіновія Федорука, він осягне в сконцентрованому вигляді та й ще в поетичній формі нинішній брудний світ:
Поли з гріхами підібгавши,
Із вогнем Іскаріота у очах,
В покорі заламуючи пальці,
Ще й офіру до серця притиска,
До Спасителя стражденного
Спішить за дзвоном у неділю.
…Щоб розпинати міг щоденно
Його Любов, Віру та Надію.
(вірш «Фарисей»)
У Зіновія Федорука – тонка поетична душа. Він може в оточуючому нас світі природи, здавалося б німому, побачити те, що не кожній людині вдається. У його віршах оживають, якщо хочете – набувають подібних до людських характеристик, і краплини дощу, і блискавиці, і чорниці, і гуси, і оси, і поле, і, навіть, торішні реп’яхи та намул у воді. Поринувши у ці поетичні рядки, що є змістом розділу «Червнева сльота», читач по-новому відкриє для себе природні явища, і вже ніколи не дивитиметься буденно на, скажімо, торішні реп’яхи (вірш «Торішні реп’яхи»).
Запитуючи себе: «А що далі?», автор робить свій вибір на спілкування з Богом, осмислює своє життєве і творче кредо (розділ « Вибір»).
Не буду, як і обіцяв, розлого роздумувати (не люблю слова – «рецензувати») над цією добіркою, щоб не нав’язувати читачеві свого бачення, бо кожний здатен по своєму неповторно сприймати поетичні твори і знаходити в них відбиток властивого тільки йому світосприйняття.
Нову збірку Зіновія Федорука наполегливо рекомендую прочитати. І не тільки – а перечитувати її щораз, коли задумуємося над тими чи іншими явищами в нашому повсякденному житті, коли нас «гризуть» сумління чи совість, коли виникає бажання удосконалити свій внутрішній світ, стати духовно багатшим, добрішим, а, значить, – мудрішим.
Як на мене, то найсильніше звучить його інтимна лірика (розділ «А що далі?»). І про це я відверто говорив Зіновію ще коли вийшли у світ його попередні поетичні збірки.
Як раніше наполягав і не перестаю його переконувати до нині, що по справжньому вроджений, від Бога, талант Зіновія Федорука розкриється тоді, коли він повернеться до жанру новели. Як колись, ще у наші шкільні роки.
Маю сподівання і твердо вірю, що вже невдовзі на українській літературній ниві появиться наш сучасний Василь Стефаник – новеліст з Павлова Зіновій Федорук, кожному новому досягнутому ним щаблю до вершин творчого Парнасу зовсім не заздрю, а щиро, від усього серця, по-товариськи радію.
P.S. Поетів, письменників дехто вважає дивакуватими людьми. І про мене поза очі казали ті, яким чимось не вгодив, – «той письменник», намагаючись вкласти у це слово негативний зміст, а фактично – десь там, в глибині свідомості, заздрячи, що їх Бог не обділив талантом творити СЛОВО.
Проте, саме у нинішній грішний час цей перший витвір Господа («Спочатку було слово…») не тільки серед простолюду (хай Всевишній простить їх), але й серед осіб з високими освітами (чи дипломами?), багатих і, навіть, дуже – не дуже, м’яко кажучи, в пошані.
Колись, ще за бабці-Австрії, наші безграмотні прадідусі із скупих доходів, відриваючи іноді останнє матеріальне від дітей, здавали до спілки таку-сяку копійчину аби в селі була своя бібліотека, будинок «Просвіти – заради духовних надбань нащадків. Бо хотіли, аби їхні діти були нічим не гіршою нацією, ніж австрійські чи польські пани.
Нині ж, знаю сам і про це з гіркотою в душі зі мною якось ділився Зіновій, випросити в меценатів або благодійників, як себе вони люблять називати, кошти на друк книжечки, треба стати чи не жебраком, над яким змилосердиться найчертвіше серце. Радше магнат прогуляє за вечір суму в десять разів більшу, ніж вділить (або зневажливо кине) копійки, як для нього, на випуск збірочки поезій, яку, коли її йому подарують, навіть не відкриє, а швирне десь у закуток.
Не куплять книжки з віршами і пересічні люди, в яких вдома «Шевченко на стіні». Навіть якщо ця збірочка коштує якихось 5-20 гривень: рука скоріше потягнеться до бокалу пива або упаковки сигарет.
Тож хто ми? Яке наше майбутнє і наших дітей, онуків?
Шановний Українцю! Якщо тобі попадеться на очі ця чи інша маленька симпатична збірочка творів нашого земляка Зіновія Федорука – не поскупися, протягни руку і душу до неї, пожертвуй прохолодою хмільного напою, а збагати свій національний Дух Словом, яке було першим на світі.
Степан Лепех,
член Національної Спілки журналістів України, поет-пісняр.
м.Львів.