“Та святий Миколай татів і мам у подарунок не приносить, — зітхнув Миколка, і великі горошинки сліз викотилися з його очей. Він намагався не схлипувати, щоб не засмутити бабусю, яка ще не спала. Вона сиділа за столом і про щось думала.”

Лист до святого Миколая
Задзеленчав дзвінок, і урок у другому класі закінчився.
Діти підходили до столу і опускали в скриньку, яка біля нього стояла, свої листи до святого Миколая. Вони жваво переповідали один одному, якого гостинця хотіли б отримати. Миколка до скриньки не підійшов. Він поквапно вдягнувся і швиденько вискочив за двері, щоб ніхто його ні про що не розпитував.
Надворі було холодно. Вітер шарпав поли кожушка, забирався в рукави, сипав снігом за комір. Додому Миколці неблизько. Треба було йти швидко, бо там чекала бабуся. Миколка її дуже любив. Вони разом розпалювали піч, готували їсти, прибирали домівку.
Але бабуся була стара і хвора і часто журилася, що може зовсім занедужати. А як же тоді Миколка?
Хлопчикові зробилося ще сумніше. Він відкрив ранець, вийняв аркушик паперу. «Хочу, щоб тато і мама повернулися додому. Скажи їм про це, святий Миколаю. Будь ласка»
Це був лист, який Миколка писав на уроці, але передумав кидати в скриньку. Хіба це щось допоможе, думалося йому.
Як святий Миколай може заставити маму і тата повернутися додому з тієї Італії? Мабуть, їм там добре, коли вже три роки не їдуть…
Миколка зітхнув. Вітер вихопив у нього з рук білий аркушик і закружляв ним у повітрі.
Миколка хотів було його зловити, але передумав: хай летить.
Він іще хвильку постояв, а потім витер долонькою сльози і зачимчикував засніженою дорогою до своєї хати, що стояла аж під лісом.
Удома він швиденько приніс дров, розпалив піч, промів доріжку від ґанку до воріт, розповів бабусі уроки на завтра, повечеряв і уклався у своє ліжко. Над ліжком висіла ікона Миколая. Миколка з головою накрився ковдрою і почав думати про святого.
Звичайно, принести цукерки, машинки, а чи навіть цілу залізницю, як це просив його друг Василько, — зовсім неважко. Але він цього не хоче.
От коли б тато з мамою повернулися…
— Та святий Миколай татів і мам у подарунок не приносить, — зітхнув Миколка, і великі горошинки сліз викотилися з його очей.
Він намагався не схлипувати, щоб не засмутити бабусю, яка ще не спала. Вона сиділа за столом і про щось думала.
Нарешті світло погасло. Миколка лежав із широко розплющеними очима і дивився у темряву.
Скрипнула підлога. Миколка підвів голову, прислухався.
І тут — звідки не візьмись — перед ним став святий Миколай.
— Ти спиш, хлопчику?
— Ні, святий Миколаю.
— Ти писав мені лист?
— Так.
— А чому не вкинув у скриньку?
Миколка не знав, що відповісти.
— Ти думав, що я не зможу виконати твого бажання? Так?
— Так.
— А може, ти хочеш лижі або санчата? Чи тобі подарувати комп’ютер? Усе це є у моїй торбі.
— Дякую, святий Миколаю. Але хай це отримають інші діти, ті, що просили таких подарунків.
— А що ж хочеш ти? Невже нічого?
— Ні, я також хотів би і м’яч, і комп’ютер, і ще багато чого, але…
— Але?
— … якби мама і тато були зі мною. Їх немає уже три роки, і я почав їх забувати.
Миколка схлипнув і додав:
— Усі діти мають мам і тат, а я й не знаю, чи у мене вони є. — І він розплакався.
Святий Миколай погладив лагідною рукою Миколчину голівку:
— Ну чого ж ти плачеш? Вставай! Чуєш, вставай! Ось твої мама і тато!..
Миколка притьмом схопився, увімкнув світло і побачив, як до хати заходять … мама і тато.
Бабуся скрикнула від подиву. Тато підхопив Миколку і підкинув до стелі:
— Який великий виріс!
Мама обнімала і цілувала то Миколку, то бабусю.
У хаті зчинився неймовірний галас. Всі то сміялися, то плакали, то знову сміялися.
… А з ікони над Миколчиним ліжком добрими очима дивився на всіх святий Миколай.

Мороз і Річка
(Груднева казочка)

Початок грудня видався таким холодним, аж душу вистуджувало.
Потім пішов перший сніг. Він упав на мерзлу землю і покрив її білою-пребілою габою*. Враз довкола стало дуже святково й урочисто…
Дерева і кущі закуталися в пухнасті м’які шалі, замислилися й притихли. І лише гірська Річка вперто не піддавалася. Вона стрімко бігла вперед, рвійно квапилася обігнати все на своєму шляху й раз за разом розбивала на друзки крижані дзеркальця обіч берегів, що їх кожної ночі залишав тріскучий Мороз.
Із кожним днем двобій між ними ставав усе запеклішим. Річка не корилася, але й Мороз не відступав. Він таки заповзявся вчинити по-своєму і був певний власних сил.
Пізньої години, коли все замовкало, він нечутно підкрадався до Річки, яка в цей час наче дрімала, притримуючи гомінку хвилю, і намагався вві сні скувати її кригою.
Та марно.
Так тривало десь із тиждень. Проте Мороз не втрачав терпцю.
Однієї зоряної опівнічної пори, він рішуче, але безшелесно, затамувавши студений подих, навшпиньки підібрався до самісінької води.
Тихо темнів ліс на березі, немов сторожа, вслухаючись в нечутні згуки. Серповидний місяць щедро дарував землі тремтливе голубувато-сріблясте сяйво. Гори, як це буває в таку ніч, здавалися вищими й майже чорними. Рвучка Річка примовкла й занурилася в глибокий сон.
І саме в цю мить Мороз ухопив її чіпкими руками й стиснув так, що непокірна красуня не встигла не те що запручатися, а навіть скинутись**.
Він почав сковувати її все дужче й дужче і при цьому тихенько нашіптував щось лагідно-колискове. Річка затихла, спинила свій біг.
… На ранок уся її поверхня вкрилася іскристим прозорим льодом, на якому радісною зграйкою ковзалися руденькі сонячні зайчики. Вони весело сміялися до грудневого сонця, що неквапно піднімалося з-за низького обрію, і крихітними лапками посилали йому вітальні поцілунки.

* Габа — застаріле, тут покров, покривало.
** Скинутися — тут прокинутися, збудитися.

Новорічна казка

Жила-була собі Сніжинка. Разом з іншими своїми сестричками і мамою-хмарою вона пливла високо в небі. Тут жили також сонце, місяць і зорі.
Сніжинка була дуже допитливою, їй хотілося знати, куди вони пливуть, чому довкола лише голубий простір і що там унизу…
Вона безугавно задавала всім запитання, але сестрички на них відповідей не знали, а мама була вічно заклопотана і лише повторювала:
— Прийде час — про все довідаєшся.
Одного разу мама чомусь дуже занепокоїлася і почала збирати всіх сніжинок докупи.
— Тримайтеся міцно за руки і не відпускайте одна одну, — строго наказала вона.
Тут налетів шалений вітер, підхопив хмару разом зі сніжинками і несамовито кинув униз.
— Діти, де ви?.. — загукала хмара.
— Ми тут, мамо-о-о!..
За свистом вітру Сніжинка більше не чула нічого. Лише бачила, що всі її сестрички і вона з ними летять кудись не спиняючись.
Вітер не давав їм спокою: то кружляв у плавному хороводі, то стрімко закручував у сніговому вихорі, то із силою жбурляв додолу.
Нарешті Сніжинка помітила, що сірий морок розсіюється і внизу біжить кудись дорога, стоять будинки, видніються дерева і кущі. Вони були покриті білим снігом, що, напевно, падав уже декілька днів — так його було багато.
Сніжинка дуже втомилася і хотіла відпочити. І тут перед нею постало високе дерево з крислатим зеленим гіллям.
Сніжинка ухопилася за найміцнішу вітку і полегшено зітхнула: нарешті вона заховається від цього колючого вітру.
Трохи перевівши подих, Сніжинка почала роздивлятися довкола.
Сестричок не було ні однієї — мабуть, розгубилися по дорозі.
Мами також не було.
Сніжинка тихенько схлипнула.
— Ти чого? — почула вона тоненький голосочок.
Сніжинка повернулася і побачила таку ж біленьку сніжинку, як і сама.
— Мами немає, і сестричок також, — схлипнула вона, ледве стримуючи сльози.
— І мої кудись полетіли, а я — тут. Давай будемо дружити. Мене звати Пушинка.
— А я Сніжинка!
Пушинка перелетіла зі своєї гілочки до Сніжинки і вмостилася поруч. Вона прожила тут уже два дні і розповіла Сніжинці, що цей ліс хвойний і тому він такий зелений. Ялинка, яка їх прихистила, найкраща на цій галявині. Вона має багато друзів. Це пташки, білочки.
— Бачиш, які гарні на ялинці шишки? В них — смачне насіння. Його дуже люблять білочки, — оповідала Пушинка. Вона ще сказала, що тут багато різних звірів і всіх їх Сніжинка неодмінно побачить.
І справді, невдовзі у лісі зазвучали голоси.
На галявину вийшла руда красуня з довгим пухнастим хвостом.
— Це лисичка, — сказала Пушинка.
За нею з’явилися звірята в сірих кожушках.
— А це вовчики-братики.
А потім прибігли кабанчики в темно-бурих жупанцях. За ними — довговухі зайці в новеньких білих шубках. Тут і білочки веселим гуртом пострибали із дерев на землю.
Звірята весело гомоніли, віталися з тими, хто щойно прийшов на галявину.
— Дивись, дивись! — захоплено вигукнула Сніжинка. — А це хто?
На галявину ступив олень. Він був прекрасний. Всі звірі затихли і повернулися до нього.
— Друзі! — піднесено мовив олень, — сьогодні ми всі зібралися, щоб провести старий рік і зустріти новий!
Сніжинка і Пушинка дуже зраділи, адже вони, виявляється, потрапили на свято!
А звірі стали довкола ялинки і почали веселий танок. Вони кружляли в парах, танцювали в колі, забавлялися в різні ігри.
Сніжинкам все надзвичайно подобалося. Вони й самі стрибали з гілки на гілку, гойдалися і веселилися.
На небо виплив ясний місяць, а за ним — яскраві зорі.
— Дивіться, дивіться, — захоплено вигукнули зайченята. — Наша ялинка засвітилася блакитними вогнями!
Сніжинка і Пушинка засоромилися від такої уваги, а потім обидві заусміхалися і помахали звірятам своїми біленькими рученятами.
Забава навколо ялинки тривала. Всім було радісно.
І тут звідкись почувся срібний передзвін. Він кожної миті наближався, і раптом прямо із неба на галявину опустилися білі сани, запряжені білими баскими кіньми.
У санях — дідуган Морозенко з пишною бородою і Новий рік, іще зовсім юний. Морозенко підвівся на увесь зріст і загукав:
— З Новим роком, любі браття! Підходьте, не соромтесь, у нас для кожного є дарунок!
І вони разом з Новим роком почали роздавати гостинці.
Білочкам — золоті горішки, лисичці — теплі панчішки, вовчикам — санчата, кабанчикам — штанцята, зайчикам — новенькі ковзани, щоб перемогли у змаганнях цієї зими.
Нікого не забув Морозенко.
Для оленя вийняв із торби оксамитову попону.
Стрункій ялинці подарував легкий білий серпанок, який зробив її іще кращою.
— А це вам, сніжинки!
Новий рік подав сніжинкам два дивовижні ліхтарики, які горіли мерехтливим світлом, запаленим від новорічної зірки.
Сніжинки були щасливі.
Морозенко і Новий рік подалися в дорогу.
На галявині ще довго не вщухав захоплений гамір. На вкритій серпанком ялинці таємничо блищали зоряним світлом новорічні ліхтарики.
А Сніжинка і Пушинка міцно трималися за руки і тихенько наспівували новорічну пісеньку:
Новий рік — казковий час,
Хай прийде він і до вас
Й подарунків повний міх
Покладе на ваш поріг!
І вони вірили, що так неодмінно й буде.

Аделя Григорук,

членкиня НСПУ та НСЖУ

Leave a Reply

Your email address will not be published.