У Львові кумедна ситуація: першого дня, за вечерею, я несподівано звинуватив своїх супутників, що вони не розуміються на цьому місті, що сприймають його так, як будь-яке інше місце Європи, Ліверпуль чи Бохум, що нічого не відчувають, зупиняючи свої об’єктивні погляди на вулицях та площах, як фотоапарати. А це, все-таки, місто незвичайне, тут існують дивовижні речі, хоча і приховані…

Вони, до певної міри, заховані під завісою радянського пилу, що ще там спочиває. Звісно. Та тут необхідна якась сила уяви, щоб до них добратися. Це не легка Флоренція, зі своєю очевидною, абсолютною, підтвердженою сотнею екскурсоводів вродою, це не Рим, красу якого побачить кожний ідіот, ні, тут – цілком інакше, місто ховається під верствою вульгарності – тим паче воно заслуговує на дослідження, тим паче людям вразливим слід почати працювати, а не тільки пасивно очікувати дива… Тут, у цьому скаліченому місті, треба послуговуватися не лише поглядом і слухом, але й уявою. Ця уява, щоправда, як казав Марсель Пруст, стосується місць відсутніх, віддалених. Не можна уявляти собі вулицю, на якій знаходимося, кімнату, у якій перебуваємо, особу, з якою розмовляємо. Але ж Пруст жив у епоху класичну, до катастрофи, і не міг знати, що колись будуть напів існуючі міста, міста ніпів покинуті, прикриті шлейфом гидоти, міста втрачені і напів віднайдені. Він не міг передбачити, що в них уява стає, – мусить зостати – ще одним чуттям, напів уявою і наполовину органом чуття. Бо тих звичайних, медично та емпірично підтверджених апаратів сприйняття, тут замало. Вони мають бути підсилені примруженим оком, інтуїцією… Не міг він передбачити і нашу мандрівку до Львова, у місто, котре нікому не належить, ані тим, хто з нього виїхав, ані тим, хто тут живе постійно і тому вимагає іншого виду уяви. Я говорив, звісно, коротко. Тоді я ще не умів розвивати свій аргумент, я був дуже лаконічним та емоційним, якимсь, навіть, незґрабним. То аж тепер, перебуваючи сам у своїй кімнаті, слухаючи музику і будучи в змозі розписати усе те, що насправді хотів тоді сказати, аж тепер, долаючи свій постійний esprit d`escalier, виправляю недосконалість того вечора, коли ми сиділи у пивниці якогось ресторану на вулиці Академічній (це довоєнна назва) у Львові. Зрештою, пишу ж ще й для того, щоб підкоригувати свої незґрабності та лаконічності, аби з навальної хвилі думок виокремити міркування вичерпні, більш вмотивовані.

Вони дивилися на мене, не розуміючи мого вибуху, але за мить, певне, дійшли висновку, що мають справу з кимсь трохи ненормальним, з кимсь, хто здійснює свою мандрівку у місце незвичайне. Вони осягнули це, а наступного дня – так мені здалося – відчули щось з величі того міста, щось з його випромінювань…

Автор перекладу на українську  Роксолана Задорожна