Осердям кожного добротного роману є людина. Людина – людині, Людина – Бог, Бог – людина – людині. У Дочинця – дві ключові постаті: людина і природа: Горянин і Ріка. Уся повість про самого Горянина – це взаємини з Рікою, живою сутністю, що неустанно і сильно протікає його долею, омиваючи свідомість, серце, діяльність представників його роду. Сила Ріки – з гір. А дослівно – «Ріка висмоктує з цицьок гір кришталеве молоко, всі їх живильні соки». Вичерпно і гарно. Як завжди у Дочинця.
На прив’язі
«…таку все проникливу
книжку не напишу ніколи.»
Мирослав Дочинець
Мирослав Дочинець, «Горянин», Мукачево, «Карпатська вежа», 2013р, К – С – 311.
Легко просторікати про злободенне. Тяжко сказати щось путнє так, щоб навіки. Є такі книги у світі, що століттями не втрачають своєї глибокості, вартісності і крізь епохи є вірним дороговказом для багатьох. Тому складно додати ще щось суттєве до такого твору. І вторячи Дочинцевому «навіщо?», виникає «чи варто «про», якщо можна самому побувати у трапезній.
Та все ж.
Спочатку я спила «Горянин». Пила, наче втамовуючи спрагу чистим, проникливим словом. А за якийсь час захотілося той трунок збагнути на смак. Гурман, скажу, оп’яніє від його палітри…
Є у Дочинця усе. Етнограф може поповнити свою працю неоціненною інформацією. Шукач пригод натрапить тут на нечисленні, але гостренькі ситуації, хто залюбки вчитується в долі людські, знайде в «Горянині» безліч планид, що дивовижним чином поєдналися в одному нащадку. Ці розповіді – глибинна психоаналітика кожного представника роду Горянина крізь призму повсякденного. А описи! Гірську природу споглядаєш не просто зором, а вникаєш в ці краєвиди, що проходять крізь серце персонажів, для котрих нема нічого неживого, і кожен порух, навіть ритм шуму шашелі щось означає, про щось сповіщає, щось передрікає.
У романі присутні чи не усі аспекти життя людини. Усе те, що є сокровенним, святим для кожного: рід, Бог, батько-син, кохання і взаємини, вірність і зрада, виховання дітей, праця, знову ж таки природа і ти в ній.
«Горянин» – це декілька окремих барвистих буклетів, наприклад «Вбрання людини гір», «Народні ремесла», це довідники грибника, травника, метеоролога. Чільне місце у творі виділено темі хліба. Тут ціла азбука, чи то пак, енциклопедія хліба. Того, що крізь розум, серце та руки людини потрапляє до нашого столу. «Хліба нашого насущного…» прохаємо ми. Прохаємо рукотворного і духовного і отримуємо з Долонь Отця… До сліз діймає висвітлення автором цієї теми.
Можна перелічувати ще безліч чого, що вражає, закарбовується. Можна коментувати, обмірковувати, сперечатися і на основі роману проводити психологічне дослідження.
Перекази, легенди, повір’я… Згадаю ще оду трембіті, легкість і чистоту у Дочинцевому слові тілесних любощів, та практикум виживання в умовах концтаборів, карцерів, каторг.
Осердям кожного добротного роману є людина. Людина – людині, Людина – Бог, Бог – людина – людині. У Дочинця – дві ключові постаті: людина і природа: Горянин і Ріка. Уся повість про самого Горянина – це взаємини з Рікою, живою сутністю, що неустанно і сильно протікає його долею, омиваючи свідомість, серце, діяльність представників його роду. Сила Ріки – з гір. А дослівно – «Ріка висмоктує з цицьок гір кришталеве молоко, всі їх живильні соки». Вичерпно і гарно. Як завжди у Дочинця.
Складно збагнути сучасній урбанізованій людині важливість, а точніше міру участі природи у житті людини гір. Дочинець уміє це так подати, що ловиш себе на присутності ріки, лісу, гір, тварин у своєму єстві.
Через взаємини ключової постаті, діалоги старого з цими живими учасниками його долі, (так-так, не монологи, старий усім чуттям розумів, що вони йому відповідають), мимоволі природа привідкриває дещо зі своїх таємниць і заохочує до відкриттів. Та чи тільки це є тим, заради чого читається ця книга? Впевнена, кожен побачить у романі стовп. Той, до котрого умів прив’язати себе старий. Як і навіщо – деталізує автор. Нам, читачам, важливо у цьому побачити обриси свого, бодай стовпчика. Підучитися у Горянина, у його легендарного діда Микули вибудовувати свою твердиню, прив’язувати себе до неї короткою линвою. Чи не на такому камені, приборкуючи плоть, зводився дух багатьох святих? Їх з часом стали називати стовпниками.
«…і вузька та дорога, що веде до життя…» (Матвія 7:14).
Чи ця коротка линва при стовпі не є Євангельською вузькою дорогою? Не треба боятися цього шляху. На такій линві при стовпі ти, твій дух – на прив’язі Духу високого, глобального. А через Нього, в Ньому, як відомо, повнота життя.
Тож Дочинцевому Горянину можна лише позаздрити. Його вмінню жити на цій прив’язі. Його шаленим цілям та непоборній упертості. Тільки от нетривкими виявлялися його досягнення…
Непомітно, нізвідки, виринає непоказна постать. Через неї Господь подає старому ключик до замка його проблем. І він знову закидає свого невода…
Як же часто ми не вміємо приймати блага з Рук Христа, нехтуючи непримітними, ущербними з нашої точки зору людьми? Пропускаємо чи не найголовніше. Варто уміти бачити серцем і не боятися цього.
Багато чого практичного можна навчитися зі сторінок від блаженного Тимка. Як по житті не накопичувати матеріальне, будучи завжди в достатку, як через глибінь серця і височінь Духу – в немочі – сила. І ще багатенько чого безцінного, містичного.
«Де зоря росою капнула…»
Як не згадати художність слова Дочинця? Воно, як завжди, живе, лаконічне, багатюще. Розкішні описи, метафори, порівняння. Мирослав Іванович словом поєднує непоєднуване, те несумісне, що суміщається і освячується у глибині сердечній його героя. Воістину накапали зорі росами по його сторінках. Ці роси – пожива для розуму, еліксир серцю і радість душі читача. Звісно, мова тут притаманна повсякденній мові горян. Вербальні засоби Дочинця – це копальні, цілі поклади скарбів для філолога і духом, і чином: «на гребені заласся», «насонцене каміння», «доточувати час до роботи» і ще безліч дивовиж.
Співзвучні із загальновживаними: придибенція , перевесники, смаковидки, доброжиток, навісьма, рукомесник, живосилом, ціковбанила є веселими і зрозумілими.
А ось ряд перлинок, значення яких можна ледве впізнати навіть у контексті: закушпелило, коврій, зворина, вутлий, немза, дучка, хупава, ухаби, невдобини, чопотіти. Спробуй без словника здогадатися про що це.
І ще. Про загальний фон. Чи це моє суб’єктивне? Чи й справді проглядається тінь іронії, через легку самоіронію горянина?
Без відповіді зосталися ще два запитання: Як значиться на мапах Ріка і як нарекли перед Богом Горянина?
Січень 2015 р.