Не зважаючи на прогрес медицини, в сьогоднішній день на людство де й взялося, звідки й впало захворювання короновірус. Звідки беруться ті віруси? Хтось говорить, що прилітають вони з космосу. Назва вірус з перекладу – отрута. І цей демон надзвичай малий є не клітинна форма життя, але його життя може існувати лише у живій клітині організму.
Пропонуємо поглянути на цю проблему з погляду Українського філософа поета Григорія Савича Сковороди, тобто з часу другої половини XVIII ст.. З народного переказу, легенд з його листів ми довідаємося, що Григорій сковорода практикував лікування людей. І ліки у нього малися надзвичай прості, це – ВОДА, СЛОВО, ЧАС.
У його філософії зазначено, що демона різних хвороб, закладає, будує сама людина, не відшукавши свого щастя, не запалив Божий огонь у своїй душі.
З листів Сковороди до свого учня Михайла Ковалинського ми довідаємося про настанову в обиранні друзів. Перший друг для людини має бути її внутрішня особа. Учитель закликав учня жити із собою в мирі, але бути у непокорі до спокус гріха, які так в’їдливо і вадливо кличуть людину до себе. У листах філософ нагадує учню, – що нещирі, брехливі, псевдо друзі, як мавпи, підлесники спрямовують усе своє зле духовне зусилля сподобатися людині з метою подальшої для себе користі, привівши свою жертву до різних бід і навіть до гибелі.
У листі до Ковалинського Сковорода пише: «Ти, ж повинен не навидіти їх більше, ніж отруйної змії й скаженої собаки…». Свої настанови лікування учитель обґрунтовує на посилання лікаря Клавдія Галена (129-199 рр.) – «…молодим слід вживати холоднішу, а старшим теплішу їжу…- … Лікування ж полягає в тому, щоб бути веселим і бадьорим. Але матір’ю цього є – тверезість, яка означає не тільки помірне й холодне пиття, але й таку саму їжу. Не буде тверезий той, хто перевантажує себе їжею, хоч би він і не пив вина…».
Здорове життя з філософії піїта Григорія Савовича випливає з природної гармонії, яка увесь час оновлюється, зберігаючи свою чистоту, свою красоту. Це постійне оновлення породжує у людині сили які теж приймають у цьому участь.
І у творі Григорія Сковороди є вирази «дух породжує дух», «пісня перемагає пісню». Філософ твердить у своєму вчені: «Ми маємо померти, а потім відродитися. – Та він питає – А хто дасть мені ції крила…» І власне у всій свої творчості Сковорода розмірковує, намагаючись відповісти про зворотність до життя людини після її смерті.
Тобто філософ трактує антивірусом нашу тернову вічність, яка закодована у пам’яті людини, є каменем, замком тим хворобам. Ось переклад Гната Хоткевича частки 23 пісні Г. Сковороди – «О, найдорожчий життя час»
«…хочеться жити у світі / Літ хоч би й з вісімсот…/
/…/…Краще годину чесно пожити / Ніж погано цілий день»
Загадково, але невипадково Г. Сковорода так шанувався з бідняками, які сприймали життя у чемній простоті, злагоді, не соромлячись своєї убогості, про те весь час тримаючи іронію, усмішку, радість над собою як сонце, як іскорку божу. І про такий зв’язок філософа з простим людом, як чумаки і піде далі мова оповідки.
Народні легенди свідчать про проживання Григорія Сковороди у містечку Барвінкове з 1782 по 1786 рр. Біля містечка Барвінкове пролягає Муравський Шлях. Ці легенди дослідив учитель історії, краєзнавець – Микола Зелений. І ось 5 липня 2019 року на презентації «Переяславські сковородинівські студії. Спецвипуск: посібника – антологія «Поетичний славень Сковороді» випуск 5 2018 р., учитель ошелешив нас показом портрета Г. Сковороди, який буцімто виконаний за життя філософа. А ще раніше, на «Слобожанських читаннях», а саме у 2007 році Микола Володимирович Зелений дивував наші голови випискою із церковних документів, у яких вказувалося за перебування Григорія Савовича у місті Барвінково. У документах вказувалося про відвідування Сковородою церкви, у якій він навіть співав.
До згаданого портрета Г. Сковороди згадаю легенду, яку мені переповів вчений з педагогічного університету Замнивус Василь Кирилович. Зміст цієї легенди (2004 рік) такий, що Григорій Сковорода впродовж свого життя, щорічно замовляє знайомим художникам із себе портрети. Вчений В. К. Замнивус цікаво переповідав про значущість цього явища у намаганні дослідження за зміною лиця, в залежності від віку, стану душі. «Лице наше крильце». Він розповідав про посмертні портрети, маски і ба – навіть фотографії. У цих розповідях фігурувало багато відомих прізвищ, але у пам’яті автопортери Тараса Шевченка, які поет-художник виконав продовж свого життя біля тридцяти. І що на цих портретах Тарас Шевченко часто поставав зовсім іншою людиною – особистістю, яку навіть не завжди впізнавали. Тож, доля портретів Григорія Сковороди теж перегукується з долею автопортретів Шевченка саме у виражені різного Григорія Сковороди. Та у цих портретах і у Сковороди, і у Шевченка була одна спільна червона нитка, яка їх єднала у Святості. І тому ці портрети були серед образів святих та висіли майже в кожній селянській хаті.
У цих спогадах вченого В.К. Замнивуса (1925-2008 рр.) варто навести декілька добрих світлих спогадів. Довідавшись, що я збираю, записуючи різні народні легенди, перекази, він перший завітав до моєї хати на гостини, десь на початку 90-х років. З цієї зустрічі я дізнався, що його трудовий шлях розпочався з вчителювання у нашій Сковородинівській школі. Він розповідав цікаві легенди, події, випадки з людьми, які сяйнули у його молодості в нашому краю. Першої зустрічі Василь Замнивус запросив мене до себе – в гості до міста Харкова. І кожного разу, коли я приїздив до нього, він влаштовував мені надзвичайні, пізнавальні екскурсії по місту. Показував у центрі Харкова прадавні дуби, Сковородинівські криниці, будинки, і місця, де бував філософ. Цікаво відзначити, що ці дива знаходяться на поверхні нашого життя, але за звичай ми їх не бачимо.
Цікаві для мене були його розповідки за Смілі Хутори. Які простягалися від нашої Володарівки по Смілянському Урочищі. Василь Кирилович розповідав за своїх родичів Єрмошів, які були ініціаторами встановлення портретів Григорія Сковороди і Тараса Шевченка у червоній хатці читальні. Ці портрети десятки років служили хуторянам за джерело духа. Василь Замнивус відвідуючи зі мною зниклі Смілі Хутори, розповідав про пам’ять вічності цих портретів. Він говорив, що не випадково під кінець 19-го ст.. з’явилося так багато портретів Г. Сковороди і Т. Шевченка. І з’явилися не лише у бідних селян, але ці портрети замовляли для освітніх культурних закладів і замовляли навіть успішні багаті люди, яким так не вистачало праведності у житті. Цікава народна назва Смілих Хуторів – Шевченки. А ще цікавіше цю назву супроводять народні легенди, які, на жаль, не збереглися до цього часу, забуті віками. Говорять у народі, щоб згадати давно забуте, простіше створити щось нове.
Проте зміст «Забута легенда» має свій словесний початок: «Це було тоді, коли ми з дідом чумакували, а батька ще й на світі не було».
Посилаючись на Степана Руданського (1834-1873 рр.), Василь Кирилович Замнивус, цю нісенітницю розкодував так: «Дід – Григорій Сковорода, а батько – Тарас Шевченко». Тобто, тут факт про чумакування Григорія Сковороди. Хтось зауважить, що це нісенітниця про Замнивуса. Відповідь проста: «Прославляючи давнину нашого краю, вчений Василь Кирилович підтверджує нашу міць, наше здоров’я, саме у СЛАВІ».
На барвінківському портреті Григорій Савич зображений, хоч явно хворобливим, немічним, проте дух поета виражений художником у перемозі духа Сковороди над хворобою. Сам Микола Зелений зрівнює барвінківський портрет з портретом Сковороди, виконаний художником Степаном Лук’яненком в останній рік його життя.
Відома мета Г.С. Сковороди відвідати брата Михайла Ковалинського Григорія, який мешкав у Тагангрозі. І доїхавши, з чумаками до містечка Барвінково, Григорій Савович раптом занедужав. Не дивлячись на силу його духу, вже опісля віку 60-ти років його стали переслідувати, відвідувати, турбувати різні хвороби. У своїх листах, не одноразово згадує за свій хворобливий стан, про гарячку. Чумакам нічого не полишалося, як віддати філософа на постій до козака Григорія Зеленого, який мешкав поряд з Муравським Шляхом, коло Зеленої криниці. Криниця була відомою своєю цілющістю, люди звідусіль намагалися потрапити до життєдайного струмка оздоровитися водицею. І отже, віруючи легенді, господар привів сюди і Григорія Сковороду, чекаючи із осторогою, що той скаже за воду. Напившись води з криниці до схочу, Григорій Савович, на радість козаку Зеленому, став на коліна перед криницею – хвалячи її та Божу милість. Господар шанобливо це замітив… А ось назва самої криниці «Зелена», у нас чомусь у таїні. Вода витікала з криниці із під каменя, жовтогарячого кольору, ніби з вогню жарина. Сковорода, дивлячись на стрімке збігання води, встаючи з колін промовив:
– Таємниця назви криниці вочевидь криється у її силі для простого люду. Тож видимо честь багатства, достатку, що дає всім криниця, косарі її так і назвали. Вода у цій криниці не гірша, ніж у Куряжському монастирі. Там знаєте, Отче, аж три криниці з болота б’ють – чистою, Святою водою. Води однієї криниці від сліпоти, як очей, так і від сліпоти розуму. Друга криниця – для жінок. Третя – найголовніша, криниця Святого Духу.
Микола Зелений повідав, що у 1767 році Григорій Сковорода, цілий місяць перебував у Куряжському монастирі. Його перебування відбувалося не просто так, там він лікував свою душу.
– І перебування Григорієм Сковородою у місті Барвінкове – продовжував учитель Зелений – теж прийнято повір’ям знаходження надзвичайних ліків для душі філософа, яка страждала від самотності. Знаєте, навіть серед гамірного натовпу, такого, як валка чумаків, теж декого не спорідненого вкидає у відчай нудьги, сприйнятої від самотності.
Розповідається у церковних документах, що Григорій Сковорода співав у церкві і від цього можна зробити судження, що священик, який зробив про це запис благовісно ставився до філософа, і звичайно запросив до себе на гостини.
Коли філософ після співу зайшов на гостину до священика, той підмітив:
– Бачу, Григорію, Ви хворієте, може чогось м’ясного поїсте?
Нащо Сковорода здивовано відповів:
– А я думав нині піст! І Ви, отче, як захисник святості маєте застерігати нас прихожан утримуватися їсти м’ясо.
– Не ївши хорошо, а поївши лучше! – і краплини не образившись, весело відповів піп – а чи чули, Григоріє, що індик думав та в борщ попав – тай постала на столі перед гостем, повна черепяна миска, борща, з якої виглядав добрий кусень індичого м’яса. – їжа пахкотіла пряними запахом, заворожуючи до себе.
Григорій не став комизитися, а з апетитом приступив до їди. Коли миска спорожніла, то попадя поставила перед Сковородою терновий відвар з питним медом. Припиваючи питво, Григорій, весело сказав:
– Не вперше, мене лікують терновим медом, я в котре чую відважне слово на користь їді. І справді кожне серце, у свій час, потребує тепло, співчутливого слова.
Хоча Г.С.Сковорода скоро одужав, але не поспішав з Барвінково. Бо саме в цьому місці відчув дієвість простих ліків від самотності. Як уникнути цієї заразної хвороби, нудьги, і вели розмови вечорами Григорій Сковорода зі священиком. І доходили вони у бесідах згоди, що людина не тільки сама мандрує по світу, а що її добрі, радісні думки не сидять у дома, а йдуть, як сонячні промені, розлітаються по усьому світу, мандрують собі самостійно. Тож розмірковувати про добрі справи, про щастя людини, і є самі дієві ліки від хвороб.
І я хоч ще не був у Барвінково, але усе це написано для вас так, щоб Ви думали, що я там був, з індика борщ їв, з криниці воду, та терновий мед пив. Усе то мені до рота не попадало, але по вусам стікало, і для Вас цим словом стало.
Хай сонце радує Вас!
Добрих думок!
Микола Субота, с.Володарівка
14.04.2020 р.