(Павлюк Ігор. Стихія: любовна лірика. − Тернопіль: Джура, 2002.— 144 с.)
«Вітер, земля, вода, вогонь… кохання, любов – суть. Може, вони й не істина, але вони — правда. Це книга вибраної лірики відомого поета про любов. Стихія… Виразніше не скажеш.» ‒ анотація до вже відомої читацькому загалу поетичної книги Ігоря Павлюка дуже яскраво окреслює ту глибину емоцій, яку автор свідомо чи несвідомо закладає у власну інтимну лірику…
Сьогодні я хочу зробити спробу інтерпретації поетичних образів та підтекстів цього відомого автора з точки зору не просто пересічного читача, а саме крізь призму погляду філолога-літературознавця та молодої поетки.
Уже перший вірш збірки, відверто кажучи, затягнув мене в авторську стихію образотворення й атмосферу магічного реалізму:
Любов напала навесні —
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині,
Сумна і кара.
Здавалось — чесна, як вогонь,
Як вітер — гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.
Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик…
У контексті всієї поетичної книги виразно простежується метафоричне й поетикосемантичне навантаження автором образних лексем зі сфери усіх чотирьох природних стихій: Землі, Води, Повітря і Вогню.
На світ природи поет переносить своє поклоніння перед коханою. Вдаючись до уособлення понять природних стихій, письменник наділяє їх психологічним станом, властивим людині. Хоча, якщо бути точнішою, це навіть не персоніфікації, а метаморфози ліричних героїв і самого почуття кохання.
Метафоричний вираз в контексті лірики Ігоря Павлюка сприяє збудженню просторово-часових уявлень та чуттєвого сприйняття у читача. Ліричне письмо автора вдало пересипане антитезами та оксиморонами, містить ефект смислового парадоксу, внутрішню суперечність описуваного предмета, явища, почуття кохання як такого.
Окрім аналізу метафоризації Ігорем Павлюком почуття любові, хочу простежити деталі в авторському образотворенні ліричних героїв, зупиняючись на поетичній інтерпретації усіх чотирьох стихій.
Так, метафоризація поетом, здавалося б, астрактного почуття кохання найчастіше поєднує в собі використання конкретних зорових образів із семантичного поля усіх чотирьох стихій ‒ ВОГНЮ, ПОВІТРЯ, ЗЕМЛІ і ВОДИ. І саме вдалий синтез зорово-слухових образів цих стихій, органічне переплетіння світських, нерідко язичницьких, а також глибокорелігійних мотивів дає підстави говорити про неабиякий талант автора і його беззаперечний вплив на читача.
Мені буде тяжко говорити про кожну природну стихію окремо в інтимній ліриці досліджуваного автора. Тому що Ігор Павлюк дуже часто послуговується антитезами, поєднанням непоєднуваного. Оксиморон простежується уже в самому переплетінні стихій, наприклад: ЗЕМЛЯ – ПОВІТРЯ, ВОГОНЬ – ВОДА. І в образному окресленні поетом почуття кохання найчастіше бачимо саме ці високохудожні дилеми. А ще до цих антитезних рядів варто й необхідно додати філософські пари МИТЬ – ВІЧНІСТЬ, СВЯТІСТЬ – ГРІХ. Так, поезія Ігоря Павлюка, навіть інтимна, беззаперечно філософська. Це виразно ілюструють хоча би наступні його ліричні рядки:
Свята розпуста нашої душі…
Аж сніг вже пахне цвітом і виною.
Я вже без тебе вічність пережив,
А дня не можу бути не з тобою. (С.10)
У словесному змалюванні почуття кохання тут семантична пара протилежних понять СВЯТІСТЬ і РОЗПУСТА, а також оксиморон у поетичному використанні філософських лексем ДЕНЬ – ВІЧНІСТЬ. Як поетка, я також вбачаю тут оксиморонний синтез образів СНІГУ і ЦВІТУ, тобто дещо протилежних понять із двох природних стихій ‒ ПОВІТРЯ і ЗЕМЛІ.
У наступних ліричних рядках знову бачимо яскраву філософську антитезу і використання оксиморона, а також гіперболи, як провідних стилістичних прийомів Ігоря Павлюка:
Прожитий день — народження галактики.
Прожито ніч — немов прожито все.
Любов і смерть не діляться на клаптики.
Така глибінь над піснею пісень… (С.105)
У метафоротворенні образу кохання автор часто послуговується релігійними мотивами. Тут окремо варто виділити образні лексеми Бог, боги, святість, Чаша, Рай, розп̕ яття, епітети святий, терплячий, Всевишній. Наприклад:
Зранку приходить правда,
Гола, як в грудні вишня.
Осінь — розп’яте кохання.
Тому
Вона
Всевишня…
Я з іншою був.
І чаша була без дна.
Свята і солодка здавалась мені неволя.
(С.115)
Моя любов терпляча, як боги,
Як влада слова ніжного й простого…
(С.120)
Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою —
Таку як в степах кам’яна.
Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна…
Образ снігової баби – це і є один із метафоричних образів людського кохання. Образ новий у літературі. Сніг – одна із лексем семантичного поля стихії ПОВІТРЯ.
Підробний рай.
Сусальна далина.
Закон життя, як гільйотина,— строгий.
Нас двоє, двоє —
А вона одна.
Вона стара.
На те вона й дорога… (С.103)
Ліричний герой стверджує: Кохання – Рай, але «підробний». Саме тому у наступних поетичних текстах Ігоря Павлюка уже звучать іронічні мотиви, оксиморонний синтез образів СВЯТОСТІ і ГРІХА:
Душеспасіння в церкві не знайти:
Любов любов’ю б’ється — як у картах.
Твій хід, здається.
Козирем ходи.
Мені програти гру чортівську варто. (С.10)
І — гра в чотири чокнуті руки,
І — яблука загубленого раю
Рахують діти, як чужі зірки,
Що опадають. (С.11)
Як бачимо, в авторській інтерпретації почуття КОХАННЯ біблійні образи Раю, райського яблука, а також сама ідея душеспасіння неймовірним чином тісно переплітаються із образом гріховної людської азартної гри в карти.
Ми потрібні будем одне одному
В цій дитячій, вічній грі жаги…
У наступних ліричних рядках в образній метафоризації КОХАННЯ
простежується стихія ВОГНЮ, БІБЛІЙНІ та АСТРАЛЬНІ мотиви:
Серця і очі — все вогонь
Нежданно-ніжний,
Що воском капав із долонь
Шість днів на тиждень. (С.124)
…Сонце сповзає у тишу,
Ніби то Місяць сходить…
В хаті немодній
Біля коханих грудей.
(С.126)
Стихію вогню для позначення почуття кохання в інтимній ліриці Ігоря Павлюка репрезентовано найменшою кількістю персоніфікацій – образами сонця, місяця і свічки, яка горить.
Натомість всеохопно у поетичній книжці «Стихія» представлена саме стихія ЗЕМЛІ. До цієї групи можна зарахувати образи власне землі; лісу, саду, дерев, трави, квітів, поля; образи конкретних рослин – так звані фітоніми. Земля як частинка Космосу наділена семантикою вічності та краси, такої знайомої і незбагненної водночас:
Зрозуміла слізьми.
Надлюбила — й лишила травням:
Коли з яблунь долонь зграї білих ворон — як біль.
Ця любов, як вино, — легша тим, що гірка і давня.
Ти й мою половину навіки візьми собі. (С.111)
У попередніх рядках бачимо образи ДЕРЕВА і ПТАХА, їх синтез репрезентується автором як поняття земного КОХАННЯ – багатофункціонального й антитезного у своїй основі…
Кохання приносить ліричним героям страждання. Тому, хоча і зрідка, але інколи читач фіксує навколо цього образу метафори, забарвлені песимістично. Іноді кохання, на перший погляд, навіть піддається вимірюванню… Але так видається тільки неуважному читачу. Адже використання письменником абстрактних зорових образів не дозволяє цього зробити:
Кохання має радіус сльози. (С.29)
Чи то провалля таке глибоке,
Чи то я падаю так повільно?..
Прийшла.
Печальна, зеленоока,
Гнучка і вільна. (С.4)
Чи то провалля так грішно світить?
Чи то назавжди?
Кому то треба так вміти жити,
Щоб знати правду? (С.4)
«Кохання має радіус сльози», «…провалля таке глибоке…» ‒ ось так іронічно і водночас трішки песимістично стверджує ліричний герой.
Так, оскільки земля є місцем життя і діяльності людей, тут завжди знайдеться місце людським стражданням.
Земля має здатність притягати до себе тіла – земне тяжіння. Однак єднання двох закоханих робить їх невагомими, а отже, відстороненими від будь-яких клопотів і зануреними в насолоду. І саме тут є місце СТИХІЇ ПОВІТРЯ.
Із риштувань порожнечі,
Високих, мов сльози грому,
Падаєм вільно-вільно,
Занадто вільно, бува… (С.9)
Тут ліричні герої ‒ птахи, що витають у стихії повітря поміж небесною невагомістю щастя і земним тяжінням реальності.
Стихію ПОВІТРЯ репрезентовано образами неба як видимого над поверхнею землі повітряного простору та образами атмосферних явищ – вітру, дощу, снігу, хмар, грози і грому.
Я твоїй печалі радий.
Що придумаєш іще?
Ходим-бродим райським садом,
Наче вітер із дощем. (С.49)
Досить часто автор використовує метонімію для характеристики рук та очей коханої, переплітає-поєднує зорові та слухові образи, астральні та античні мотиви:
П’яне волосся твоє, руки, що плачуть вітром,
Погляд у травах заплутаний, як змія.
(С.125)
В очі твої містичні упало
Нічне і ранкове небо,
Щоби я вибирав.
У очах колисала індійське небо —
Ти — з обличчям дитини і тілом жриці. (С.54)
Життя жовтіє, за собою кличе.
Іду із церкви, п’яний від причасть.
Вгорі співають сльози чоловічі.
І чути скрипку у твоїх очах. (С.41)
Тут персоніфікації зазнає лексема небо, яка, на мій погляд, суміщає два загальновживані значення: «повітряний простір, видимий над землею» і менш поширене «за релігійними уявленнями, місцеперебування Бога, ангелів, святих; потойбічний світ»…
Інколи професійний поет вдається до майже неможливого: в образі ліричної героїні лаконічно синтезує абстрактні і конкретні, дотикові, зорові, слухові і смакові образи:
Ніжна, легка й капризна,
Ніби зимовий грім.
Серця надривна пісня,
Тіла солодкий гріх. (С.61)
Цікавим є також образ ліричного героя, що проходить крізь певні метаморфози у художній природній стихії ПОВІТРЯ, перевтілюючись найчастіше в образи снігу та вітру.
Наділення вітру рисами людини часто відбувається завдяки зверненню поета до сфери музичного мистецтва. Невід’ємною рисою образного мислення Ігоря Павлюка є музикальність світосприймання. Музична стихія органічно сплітається з поетичністю і фонікою віршів автора:
Коли ж я був з тобою — я не був.
Точніше: був, як музика чи вітер.
Гей, доле, гей! Чого летиш в трубу?
О не хитруй з дитиною на світі! (С.75)
Цікавим, хоча дещо і традиційним в українській ліриці, є в поезії Павлюка образ закоханого вітру. Мовні засоби дають змогу зобразити його то ліричним і ніжним, то легковажним і навіть жорстоким. Часом вітер постає як злодій, пройдисвіт, розбишака. Саме лексему руху актуалізовано в таких метафорах і порівняннях:
Я думав теж: забуду все, як вітер,—
Оте усе, що люди болем звуть.
Над червоним озером
Срібний дим.
Хочу бути демоном
Молодим.
Хочу бути бурею
І листком,
В дебрях пити відьомське
Молоко. (С.52)
У попередніх рядках у сфері опоетизованої стихії повітря навіть виникає образ бурі і, як дотичний йому, темний образ демона, простежено язичницькі мотиви.
Атмосферне явище снігу у різних його виявах під впливом мистецької уяви письменника також набуває химерних художніх інтерпретацій. Цікавих метаморфоз зазнає закоханий ліричний герой у таких поетичних рядках:
Я від ніжності і печалі
Задихаюсь, як в косах сніг. (С.65)
СТИХІЯ ПОВІТРЯ тут окреслюється крізь призму образу снігу, в якому ліричний герой почуває себе некомфортно. Адже закоханий воліє бути гарячим, як вогонь, невловимим, як вітер і вода, або хоча би мати крила, як птах. І в наступних абзацах я проаналізую словесно-художні метаморфози ліричного героя у світі стихій ВОГНЮ, ВОДИ і ЗЕМЛІ.
Найчастіше закоханий автор асоціює себе із образом птаха як істотою, що належить обом природним стихіям: ЗЕМЛІ і ПОВІТРЮ. Саме у цьому образі найяскравіше розкриваються внутрішні суперечності автора, конфлікти між його певними моральними цінностями:
Ніжний шепіт прагне стати плоттю.
Губи шелестять, мов кораблі…
Я твій птах, підстрелений на зльоті,
Що крізь воду пада до землі. (С.20)
Він навіть не має сили
Любов мені повернуть…
І я простягаю крила
До слова пекельних пут.(С.21)
Зі струни злетить вечірній птах,
Та не сяде вишеньці на плечі.
Він не хоче затишку гнізда,
Лиш свободи вітряної солі.
А любов — то, як і висота,
Кров’ю п’яна плата за неволю. (С.108)
Як бачимо, в інтимній ліриці Ігоря Павлюка простежується саме образ вільного птаха. Мотиви волі і неволі лягають в основу багатьох метафор і порівнянь. Найчастіше ліричний герой – птах, а кохана – дерево. Тобто вона – земна, а він – трохи земний, а трохи небесний, в його душі боряться стихії ПОВІТРЯ І ЗЕМЛІ:
Плакати, вербу обнявши в березні.
Змах крила тут — легший за шовки…
Пам’ятаю: ми були замерзлими.
Вечір. Тінь від тихої руки.
А тепер, коли калиною
Ти займаєш голубінь,
Я ключами журавлиними
Замикаюсь у собі. (С.130)
Інколи ж лірична героїня теж асоціюється з пташкою. Коханий і кохана – обоє птахи з небесними душами, приречені на існування тут, на землі. Крім слова-образу птах, тут мають місце образні лексеми крило, крилата, гніздо, лебідь.
Ми — як пташки на різних проводах.
Цілунок наш лиш коло замикає. (С.17)
Вже світ чужий, а ти іще моя,
Хоча й крилата. (С.44)
Бродиш світом, наче чорний лебідь…
Завелике для польоту ж бо крило.
В чорно-синім, в земляному небі
Сонцем тобі душу замело. (С.8)
Ти крилата.
Ти материкова.
Сонцем тобі душу замело. (С.8)
…Ну й пливи. Шукай сліди в пісках.
Порятуй іронією відчай.
Птахові повік не заздрить птах.
А в очах летючі чоловічки. (С.107)
Діти ліричних героїв – теж малі пташенята у гніздах:
Живемо, як свічі незапалені,
Мов посмертні маски на лиці.
Гнізда на воді.
У нас Купала.
Чаєнята у твоїй руці.
На думку Н. Смірнової, «використана авторами метаморфоза вказує на те, що герої, які відчули на собі це перетворення, мають духовні рани». Оскільки тілесне перевтілення є переродження, або нове народження, то ці духовні рани можна трактувати, пов’язуючи з міфологією першогріха, вагу якого несе все людство.
Сосни, наврочені вовчим сміхом,
Мудро кудись біжать.
Ти — несподіваний райський гріх мій
З криком сумних лошат. (С.57)
Слухати, як б’ється наше серце…
Часто плеще веслами Харон.
Та береза — як тоненька церква.
Ми злились.
Ти знов моє ребро. (С.36)
Хоч бери жили ― і скалкою дзеркала ріж.
Як ми любили…
Як ми бездомно любили…
Наче не вірили в сад, що цвіте угорі. (С.42)
Ліричні герої тут, на Землі. І навіть якщо іноді вона їм і видається Раєм (втраченим Раєм), доречно буде крізь образи двох закоханих інтерпретувати СТИХІЮ ЗЕМЛІ в інтимній ліриці Ігоря Павлюка.
У книзі «Стихія» нерідко натрапляю на персоніфіковані зорові образи рослин, що мають, на мій погляд, не просто естетичне навантаження, а й символічну семантику.
Культурна цінність слова як символу полягає не тільки в його здатності зберігати й повідомляти історичну інформацію, а й сприяти творенню нових художніх образів, заснованих на метафоричному баченні світу. Природне мислення метафорами й метоніміями свідчить про неабиякий рівень професіоналізму поета.
Поезія Ігоря Павлюка є оригінальною в багатьох своїх аспектах – в образотворенні, використанні різних стилістичних фігур та тропів. Та чи не найголовнішою ознакою художньої вартості творів поета є лексичний зріз текстів. Словеснохудожня реалізація автора широко презентує багатство української мови, а також уміння письменника оперувати словами. Серед лексичних засобів вираження авторського естетичного погляду на довкілля і на двох закоханих особливе місце належить фітонімам.
Хочу виокремити символічне значення фітонімів, їх образно-визначальні особливості функціонування в поетичних текстах, а також деяку архетипну рослинну семантику.
Перенесення стереотипів рослинного світу на риси людської вдачі, дії, поведінку людини має метафоричну природу. Стереотипізація ознак рослин і закріплення їх за певним типом людей є подвійною, зворотною метафорою. Метафоричні фітоніми в поезії Ігоря Павлюка можна розподілити на дві групи: деревa (кущі) – верба, вишня, яблуня, тополя, клен, каштан, береза, калина; квіти та трави – мак, сандал, полин, ряст, м’ята та ін. Наприклад:
Діти сузір’я ми,
Вірні діти.
Різні й подібні теж:
Так — як у лузі
Вічного літа
М’ята й сандал цвіте. (С.90)
Прийде мій білий, безкрилий кінь,
З очима древніми-древніми.
Даватимеш хліб йому із тонкої руки.
Поволі ставатимемо деревами.
А потім вмиратимем, як усі,—
Ті, що любили, як вміли, як вміли…
І воскресатимем,
Доки калиновий сік
Знов не розірве жили. (С.99)
Нікому не признаюсь, що хотів
Похованим би бути із тобою —
Посеред лугу, в затінку калин,
Без каменя і золота на грудях.
Щоб росами заплакані були,
Коли про нас уже забудуть люди. (С. 37)
Ідеї метемпсихозу (перевтілення) в образи дерев і рослин тут ілюструють образні лексеми м̕ ята, сандал, дерева, роси, калиновий. І цей перелік можна продовжувати, стежачи за наступними метаморфозами ліричних героїв:
Мов клен, за серце ухопившись вітами,
Я згадую,
А значить —
Я живу.
Навесні не вчіть мене молитися.
В скло впадеш…
Кипить у вітах вік. (С.112)
Ти моя надія і тривога.
Образ твій — мрійлива далина.
Як ставок вербинка босонога,
Колихнула ти мене до дна.
Не жури лише отим невір’ям.
Чи ж причина в тебе є на це?
Мов каштан розцвілий в надвечір’я,
Заглядаю у твоє лице. (С.31.)
Бачиш, Мавко, молодість проходить.
Серце збайдужіло, мов листок.
На осінній синій прохолоді
Верби промерзають до кісток. (С.15)
Не раз я зраджував долю.
Вона є ще більш зрадлива.
Шевченковою тополею
Стоїш ти посеред зливи. (С.25)
Ви…
…А у мені —
Безталанна пелюстка макова.
Ви нікому не скажете…
Знаю я. (С.33)
Твої очі гіркі, мов кора молодих калин.
А весна! Повіситися хочеться…
Вилікуйте, яблуне, мене. (С.112)
А ти така хороша, трав’яна. (С.113)
Інколи в описі ліричної героїні автор метафорично вживає назви одягу:
Плаття, мов листя,
Сумно покине
Тіло березове.
Отже, лірична героїня – яблуня, берізка, калина, тополя, верба, пелюстка макова, травинка; а ліричний герой – клен, каштан.
Метафоризація назв рослин залежить не тільки від їх традиційної народної символіки, а й від значень граматичного роду. Отже, фітоніми жіночого роду асоціюються з особами жіночої статі, наприклад: береза, вишня, тополя, калина, верба, яблуня, м̕ ята. Фiтонiми каштан, клен, сандал асоцiюються з особою чоловiчої статi.
Як бачимо, метаморфоза зумовлює особливий хронотоп твору, що впливає на побудову ліричного сюжету. Створення Ігорем Павлюком часто фантастичних ситуацій моделює ірреальний світ, у якому розкривається реальна його картина. А використання автором метаморфози з метою створення образу-символу, наприклад, дівчини-тополі, верби, калини, пташки тощо, збагачує образотворчі можливості його лірики.
Так, одним із флористичних концептів української ментальності є калина. У народній свідомості символом України виступає саме калина, яка символізує пам’ять, стійкість і нескореність народу, адже ягоди калини довго не опадають, вони залишаються на кущах навіть у морози.
Верба – жіночий символ Світового Дерева, уособлення таємничої сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево пов’язане з водою, отже, символізує здоров’я і життя. Наші предки вербу вважали прадеревом життя.
Можу зробити висновки, що фітоніми в поезії Ігоря Павлюка яскраво експлікують українську етнокультуру. А найпродуктивніше автор послуговується персоніфікацією таких об’єктів рослинного світу, як верба, тополя та калина. Вбачаю перспективу у подальших наукових пошуках вербалізованої символіки текстів Ігоря Павлюка.
А я продовжую досліджувати СТИХІЮ ЗЕМЛІ в інтимній ліриці мого земляка.
А наше тіло — то земля
Пекельно тепла:
Моря, ліси, піски, поля…
Долоня стерпла. (С.124)
Ще не трави, та уже не люди.
Нам вже нас не треба від життя. (С.15)
Ну і ми —
Троянд
Солоних
Сон. (С.19)
Тільки, доки ми іще болючі,
Для безумства розум нам дано.
Обнялися, як луги і кручі.
Все одно — вигнанці…
Все одно.
Як бачимо, автор продовжує мотиви перевтілення своїх ліричних героїв у земні образи трав, троянд, лісів, пісків, полів, лугів і круч. І це художнє перетворення відбувається на фоні якоїсь часто гіперболізованої світової скорботи:
А ми йдемо удвох, як здогадались ви…
Ми йдемо по землі, невіщі і невічні,
Бо золоті нитки з трави і з голови
Спадають і горять, немов дешеві свічі.
П’яний простір, синя Атлантида…
Ця мандрівка довша за життя.
Вдома люди будуть нас судити
І прощально плакати дитя.
Потім ми повісимось на нитці
Власної єдиної душі. (С.85)
Іноді в ідею світової земної скорботи вплітаються античні мотиви:
І добре нам, і трохи смертно нам.
І ми самі для себе ворожбити.
Самотні ми.
Бо тут самотнє все.
Єдині ми, бо тут усе єдине.
Із наших рук сфінкс Лету змерзлу ссе
І топить погляд у крові калини.
У процесі метаморфоз ліричних героїв актуальним є образ рідної землі. Так, в інтимній ліриці Павлюка простежуються і певні патріотичні мотиви: мотиви любові, належності, обов’язку, відданості малій батьківщині:
Я Мамаєм з-під степу зверну до тебе. (С.54)
І проти стрілки, й проти поїздів,
І проти себе. Ти така летюча,
Мов кола на сосні чи на воді…
Чи чайка, чайка на Дніпрових кручах. (С.44)
До кісток пропахлі чебрецями,
Ми найодинокіші в світах,
Ми найодинокіші між нами,
Як між крильми одинокий птах. (С.30)
Ми — як оберемочок Полісся,
Кинутий на зоряну свічу. (С.31)
Дозволь мені приснитися тобі —
Останній раз, беззахисним, як усміх.
Щоб не злякати погляд голубий
І птахів брів княгині древньоруської.
Люблю тебе. І нічого додать.
Так часто приступ ніжності буває,
Що груди недоказаним болять…
О мила свічко втраченого краю! (С.32)
Люблю тебе, люблю тебе, люблю тебе.
Як землю, як легенду, як свічу!
В цих поетичних рядках спостерігаю гіперболізований образ коханої, пройнятий патріотичною семантикою: «давньоруська княгиня», «мила свічка втраченого краю», «чайка на Дніпрових кручах», «земля», «легенда».
Земний образ коханої жінки в Ігоря Павлюка часто парадоксальний і суперечливий:
Вона хотіла сина від Христа.
З красивим болем долю проклинала.
Була весела, чиста і проста
І, як життя, ледь-ледь недосконала.
…..
Вона хотіла сина від Христа.
Вона хотіла мудрості від злота.
Вона була небесна і проста.
Вона сміялась з мого анекдота. (С.118)
Ти моя надія і тривога.
Печаллю стала, світлою, як світ.
Ти — дівка купальська.
Ти з не цього століття.
І відьмочка юна —
Красива й ніжна зараза —
Даль пропонує
Сама ж її з горла мойого п’є. (С.45)
Це гаряча волосся твого пурга,
Твого погляду милий чорт!
А я тебе, як проскурку, несу
Туди, де доля бути лиш повинна. (С.117)
Твої слова мені ставали тілом,
Яке — цей світ,
Яке цей світ продасть. (С.41)
Такої більше не буде.
Я бачу, я знаю, я…
Русява така приблуда,
Уже тепер не моя. (С.21)
Всі говорять: ангел той
З русою косою
В небо забере мене
Ранньою весною. (С.23)
Ти богиня долі і недолі.
Але врешті — досить нам богинь. (С.28)
Ви — артистка
З манерами
А’ля ніч.
О вкрадена розбійнице степів!
Люблю тебе, розбійнице, такою. (С.37)
Ти стояла гола, як богиня. (С.94)
Трави моря в косі твоїй.
На фарфоровому обличчі
Промінь космосу сам не свій.
Малюй гріхи свяченою водою. (С.114)
Ти минала, дика, як історія. (С.122)
Лукава моя і рідна.
Меду нового і древньої трути міх…
На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
…Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі. (С.16)
І коли міняла доля перстень,
Як себе вербина золота,
Жінка впала, наче кров на серце,
Піднялася віями Христа.
Хто її у світі цім пригорне?
Коли ангел в’яже сатану,
Жінку, що хотіла бути морем,
В чорно-білий парус одягну.
В поетичній інтерпретації образу своєї ліричної героїні Ігор Павлюк майстерно поєднує, здавалося б, непоєднувані поняття. Вдаючись до використання гіперболи, парадоксів, антитез, оксиморона та ефектних порівнянь, автор вдало будує протилежні лексичні пари, які найточніше і найвиразніше здатні охарактеризувати земну жінку: артистка – богиня; розбійниця – ангел; земна – космічна, астральна; небесна – проста; лукава – рідна; кохана ‒ «надія» і водночас «тривога»; вона ‒ «красивий біль» і «печаль світла», «даль пропонує – даль п̕ є»; то цілком сучасна – то «не з цього сторіччя»; інколи «мов проскурка» – іноді виявляє «погляду милий чорт»; вона «з віями Христа», але водночас «відьма».
Як бачимо, у змалюванні образу ліричної героїні в книзі «Стихія» автор вдало поєднує мотиви біблійні і поганські, релігійні і язичницькі, сучасні й античні, екзистенційні та астральні. Використовує як конкретні зорові образи, так і абстрактні філософські поняття. «Жінку, що хотіла бути морем,/В чорно-білий парус одягну» − ці поетичні слова Ігоря Павлюка якнайкраще ілюструють суперечливий образ земної Жінки в його ліриці.
СТИХІЮ ЗЕМЛІ як стихію кохання у поезіях Ігоря Павлюка також презентують образи пір року, найчастіше весни та осені. Наведу тільки окремі цитати:
Волосся кольору тіні,
А очі — в тіні волошки.
Не зовсім я ще осінній,
А ти березнева трошки.
І будеш такою завжди,
Як ті на Говерлі весни…
Шукатиму, наче правду,
Вже зірвані едельвейси.
Жінко моя, пісне про кров і заморських птиць.
Щастя моє, бліде від любові
Й неборотьби із долею.
Ти чуєш, ми котимось разом
З твоїх весняних зіниць.(С.125)
В останніх рядках автор використовує літоту ‒ мікрообраз ліричних героїв у вигляді сліз, але знову ж таки для гіперболізації образу коханої
В авторській інтерпретації образу коханої, коханки, жінки, дівчини, дружини тощо дуже виразно прослідковуються, часто переплітаючись поміж собою, природні СТИХІЇ ВОДИ і ВОГНЮ. Розгляну детальніше аспекти саме цих стихій, в образи яких так часто зазнає метаморфоз лірична героїня.
Саме зі стихією ВОДИ найчастіше асоціюється в Ігоря Павлюка кохана. СТИХІЮ ВОДИ втілено в образах річки, озера, моря та океану. Ріка постає то як слабка й беззахисна істота, то як одна з наймогутніших стихій, що часто стає антиподом спокою, нерухомості:
Не назву тебе вже милою,
Та коли зійшли сніги,
Вдарила об серце хвилею
І розмила береги.(С.129)
У воді холодній і слизькій
Ти пливеш, немов летиш від себе.
І останнім помахом руки
Прихиляєш дно морське до неба.
Пронизлива вишня, як біла скрипка,
Над морем твойого тіла…
У вечір старий, наче тінь собору,
Я міг тебе пити й пити.
І сльози, і квіти лежали поруч.
Кому за них заплатити? (С.34)
На своїм волоссі темному й густому
Ти лежиш, як річка на ріллі.
Чи й для мене місце є іще на ньому,
Місце біля тебе на Землі?
……Ти уся прозора, бо глибоку
Важко скаламутити ріку.
Для характеристики СТИХІЇ ВОДИ вжито лексеми прозора, глибока, річка, пити, морський, пливти, хвиля та ін., які позначені семантикою кольору, руху, швидкості тощо.
Інколи ліричний герой теж зазнає метаморфоз у СТИХІЮ ВОДИ. Він стає берегом. Тоді бачимо семантичну пара: кохана – вода, коханий – берег. Наприклад:
Якщо обман, то хай вже без прикрас.
Коханням я розхитаний, мов берег…
Неправда, що кохають тільки раз!
Раз можна тільки від кохання вмерти. (С.55)
Наступне метафоричне авторське порівняння почуття любові вдало синтезує в собі дві природні стихії: ВОДИ І ВОГНЮ:
Живемо — наче ходим по воді
Через вогонь тілесний безпросвітній.
СТИХІЮ ВОГНЮ у поетичній книжці Ігоря Павлюка «Стихія» репрезентовано великою кількістю персоніфікацій, але тільки трьома художніми образами: сонця, місяця, свічки. Натомість семантичне поле ВОГНЮ виразно розширюють також інші лексеми: світання, освітити, погаснути, запалити, горіти, зоряний, полум̕ я, жар-птиця, свічечка, блискавиці, багаття.
Ми умиті вогнем світання, —
Чи випадок, чи задум чар? (С.110)
Як зірки, байдуже ми блукаємо. (С.20)
Ти — моя. А я, мов юний Місяць,
Щастя наше тихо освічу. (С.31)
Білий кінь, білий кінь понесе обох
До повінчаних медом ласк.
Юним Місяцем тихо всміхнеться Бог,
Притуливши до себе нас.
У лукавій усмішці його вогню,
Крім любові, — законів нема. (С.84)
І погаснем колись дітьми,
Хоч і сиві, й терпкі, й одружені. (С.88)
Ні-ні, та й стисне серце у мені.
Не оглядаюсь: ти ж бо не минуле.
Стоятимеш, як Місяць,— в стороні,
Спокуснице, спокутнице, Прокуло… (С.14)
Будь мені коханкою, кохана.
Ніч мою собою запали.
Я — далекий ворог Чингісхана,
Ти — близький мій зоряний калим. (С.78)
А волосся твоє — мов горить вино.
Чао-Прая веде до Лети.
Щоби знати життя, треба йти на дно —
Там, де грішники і поети.
Ти стояла гола, як богиня.
Як високе полум’я, гнучка.
Перший раз у ночі горобині
Я тримав жар-птицю на руках. (С.94)
Ти тепер мовчиш уже, як свічечка.
Я, мов пісня пращура,— в собі.
І не кличуть нас уже із вічності
Блискавиці — шрами голубі. (С.20)
Ти — моя.
А я, мов юний Місяць,
Щастя наше тихо освічу. (С.31)
Надихався вітрами із морів…
Набачився, надумав, наспівався.
Як на Купала, у тобі горів.
Скажи: горів же?
Був же — не здавався… (С.44)
Ви й від мене мене сховаєте.
Наче вогник на свічечці, я стояв.
Ріс, як час,
Що на вірші згаяний.
Дитина ця — багаття на ногах.
Життя уже заклала у ворожки…
Ще з давніх часів метою використання метаморфози письменниками було посилення емоційної та смислової виразності, розкриття ідейного змісту художнього твору. Використання цього прийому у творчості Ігоря Павлюка, безперечно, має свої особливості.
На мою думку, метаморфоза у його ліриці виконує потужну образотворчу функцію.
І насамкінець хочу розглянути суперечливий образ самого автора у своїй поезії. Звичайно, вестиму мову про його ліричного героя, крізь образ якого поет виражає себе.
Не можна не підкреслити парадоксальність і суперечливість постаті закоханого героя, поєднання в одній особі і духовності, і гріховності, і біблійних й анімістичних поглядів, релігійних та екзистенційних переконань.
Ліричний герой трансформує себе як у світлі, так і в темні образи. Але стихія зла, на перший погляд, перемагає:
Полісун я розхристаний, полісун —
Вовчий бог і озер диявол.
Я до тебе себе у зубах принесу
Під осінній пропитий явір.
Та я можу любити тебе, як звір,
В поволоках ночей зелених.
Виходжу, як біс, на останній раз.
Мій вірш — не житейська ноша.
Любов нам прощала і гріх, і нас.
А ми такі нехороші.
Інколи автор вдається до літературних образів, які також забарвлені неоднозначною семантикою:
Як був Даніель Дефо,
Коли придумував
П’ятницю. (С.34)
Моя жага — боротися за ціль.
І дуже скучно мати перемогу…
Коли обручка в мене на руці,
Я Дон Жуан, що ще боїться Бога.
Автор не заперечує поєднання в своїй особі рис обох життєвих стихій: ТЕМРЯВИ І СВІТЛА:
…Виходиш — охрещений і язичник,
Трохи грішний і світлий, як, врешті, життя саме,
Що для свічки душі лиш підсвічник, чудний підсвічник,
Білим воском залитий,
Що в тілі шукає меж…
Вражає художній образ підсвічника, і саме тим, що герой зазнає метаморфоз у неживий предмет. Авторський образ підсвічника новий у літературі. Він дозволяє окреслити те, як у свідомості ліричного героя відбувається вічна боротьба волі і неволі, душі і тіла, змагання усіх чотирьох стихій…
Інколи релігійні авторські мотиви несуть на собі антитезне навантаження:
Підеш вправо — втратиш першу молодість,
Вліво — честь, і голову, й коня.
Ну а просто — в металевім холоді
Серце облетить, як вороня.
Важко бути чесним і закоханим,
Коли ти безсмертя захотів,
Бо стоять між небом і епохою
Жінка, діти, очі образів. (С.81
Бо природи такий закон:
Хто обмане себе, той щасливий тут.
А хто чесний — щасливий там… (С.132)
Автор закоханий…
Саме це означення і є йому виправданням. Адже сама суть екзистенційного поняття кохання двозначна: любов є Бог і є Диявол, є СВІТЛО і ТЕМРЯВА водночас. Найяскравіше це людське виправдання описане у вірші «До моєї Мавки», в якому також знову звучить натяк на земні метаморфози:
ДО МОЄЇ МАВКИ
Не бувають грішними дерева,
Не бувають грішними пташки,
Ніжний вітер, голос дядька Лева,
Зірка, не спокушена ніким…
Бачиш, Мавко, молодість проходить.
Серце збайдужіло, мов листок.
На осінній синій прохолоді
Верби промерзають до кісток.
…Знаєш, Мавко, скоро нас не буде.
І дідусь Дніпро засне в гостях.
Ще не трави, та уже не люди.
Нам вже нас не треба від життя.(С.15)
А вражаючий філософський високохудожній синтез усіх ЧОТИРЬОХ СТИХІЙ знаходить свій вияв у пролозі книги:
Торішні гнізда цвітом замело ―
Легким ― терновим і важким ― вишневим.
Так голосно, так сумно зацвіло
Усе кругом ― і зорі , і дерева.
Багато буде яблук і спокус,
Багато меду на устах і вище.
Хтось у вогонь впаде, хтось у ріку,
У чесний бій, а хтось на торговище:
В терпке чекання з крові і сльози…
Важкого серця зграя не приймає,
Тому під скрипку відскриплять вози
Кудись туди, де нас іще немає.
Де ніжна свічка спалить самоту…
Свічки вночі також цвітуть, як вишні.
Співають пісню, пізню і просту,
Яку колись задумував Всевишній.
Як хрест отой, якого ти несеш ―
Куди ― не знаєш, а кому ― не бачиш.
Приймеш усе, полюбиш майже все.
І все й усім до вечора пробачиш.
Хоч був дзвінким і гострим був, як скло.
Легким, терновим і важким, вишневим.
Торішні гнізда цвітом замело.
Зозуля плаче.
Любляться дерева.
Саме тут, у цьому вірші, гармонійно і нерозривно поєднані анімістичні та біблійні образи. Це знову дає підстави стверджувати, що сам характер лірики Ігоря Павлюка багатозначний, метаморфозний, часто суперечливий уже в самій своїй суті. Автор тонко відчуває свою єдність із довкіллям, навіть якусь міфологічно-фольклорну розчиненість у ньому.
Вбачаю перспективу і в подальших науково-критичних пошуках вербалізованої символіки і метаморфозних образів у поетичних текстах Ігоря Павлюка.
Юлія Сільчук,
філолог, поетеса, літературний критик.