А шо я скажу батюшкі?

У селищі Микулинці на Тернопіллі гордо височить Троїцький собор, точніше, католицький костел ХУІІІ ст. Недалеко від нього міститься у графському палаці теж ХУІІІ ст. відома обласна фізіотераптевтична реабілітаційна лікарня, славна сірководневими ваннами.

Православні ж церкви від неї, лікарні, трохи, на жаль, далеченько. Тому християни час од часу відвідують католицьку святиню. Люди без жодної філософсько-конфесійної заангажованості звісно йдуть туди на розмову із Всевишнім. Я бачив, як у глибокій задумі вони моляться, роздумують над сенсом життя, очищаються від усякої скверни, насолоджуються вібраціями органної музики. Бо, направду, де є ліпший куток для духовних медитацій?
І от випадково став я свідком такої оказії. Дві внучки настирливо просять свою бабусю (вони тут у лікарні перебувають), аби вона з ними пішла до храму. Видно, для дівчаток це звично… У відповідь чую такі слова поважної пані: “Ні, туди ходить нельзя, бо шо я скажу батюшкі?”.
Мені стало ніяково від почутого. Хіба ж Христос, наш Отець Небесний, ділився колись і ділиться нині на якісь фарисейські віровидумки? Станьмо ж на Його заклик єдиними соборними християнами, коли визнаємо одну святу Церкву!
Хіба ж Всевишній образиться, якщо вірянин однієї конфесії відвідає храм інщої конфесії? Я йду до Господа, бо люблю Його. Мені однаково: чи я в костелі, чи у православних церквах бесідую з Богом, віддаю Йому свої почуття та надії.
А звітувати про свої вчинки треба, на мою думку, лише нашому Творцеві.

Зиновій Бичко,
член НСЖ України