Павлюк І. З. Чорний льон: книга лірики. – Харків: Майдан. 2019.- 300 с.
- Нові зустрічі з собою
Так уже сталося, що одного дня «Укрпошта» доставила до Шумська «Чорний льон» і «Українську літературну газету» з розмислом письменника про поетичні твори Йосипа Струцюка – дядька по материній лінії. Так і дізналися, що він походить з родини вимушених переселенців із Польщі.
Факт, у світлі якого зрозумілішими стають рядки про ріднизну: «Високодонно поліському серцю моєму», «Поліські боги мені», «Самотній, як поет старий поліський вовк», «Бог Бугом із крилатими говорить». А ще ж маємо вдалі рядки про Київ та український степ. «І кров моя між крильми і корінням ще піниться, коли цвіте полин» (з вірша «Київське»), «Чудотворна ікона степу» (з вірша «Подорож у степ»).
Два друки – нові зустрічі письменника з собою і з читачами теж. І одночасно – очікування майбутніх стріч зі звітами душі про подорожі почувань у стихію ріднизни – наймилішого для серця.
- Поет постійно молиться зорі
Коли вчитатись у поетичні рядки з попереднього розділу, то побачимо метафору, порівняння, епітети. А ще більше таких художньо довершених рядків знайдемо у згадках про «населення» віршів: «Чорнобривці коренем кричали», «Грає цвіт на скрипочці калини», «Пригубити тепла із гнізда молодого лелеки», «Пада з неба вода», «Уб’ю печаль, як вовка», «Зорі мені в душу накричали», «Місяць – скорбний профіль сатани». (Відразу зауважимо, що спеціально не дошукувалися цих вдатностей, бо їх вистачало у книзі. «Нас вовки і дерева навчили ставати собою». «Доки п’є брехливиця-зозуля час, що настоявся на траві»).
Та що вже говорити про відмітини рослин і дерев, птахів і звірів, зір і небесних світил у ліриці поета, коли один з цих символів він обрав для наймення книги? Почорнілий льон волинського Полісся віршар вважає архетипом часу.
Є також підстави казати, що нерідко маємо взірці поєднання складових «населення» в одному рядку. «Сонне сонце – вовча шкура лиса», «Поле, вітер, хустка полинова, річка, зорі, коні, журавлі», «Мій кіт старий на повний місяць м’явка», «І мекає чорнобильська коза на чорну зірку, зіткану із терну». І найперш, напевно, зауважимо органічність переплетень.
Тут варто наголосити на двох моментах. По-перше, бодай побіжно згадаємо про темарійність, скажімо, Станіслав Бондаренко та Олександр Гордон є яскравими представниками урбаністичної поезії. Роман Вархол припадає словом до княжої доби і козаччини. По-своєму цікавими є «карпатольвівськість» Олеся Дяка і «гуцульськість» Василя Кухти. Тематична звуженість? Можливо, дехто й гадає так. Але в центрі уваги має бути не це, а рівень висвітлення теми. Це – між іншим. Мовимо про цих поетів, аби наголосити, що творчість Ігоря Павлюка темарійно ширша. «І про те, як ще обри до обрію синього бігли», «В місті ніби й осені немає», «Пустий човен – останній лист діброви – колише нерви зранені мої».
Варто, либонь, акцентувати увагу на формотворчості та лексиці. Приміром, Василь Рябий тяжіє до сонетів, Микола Боровко – до ронделів, а Микола Воробйов – до верлібрів. Василь Шкурган пише гуцульською говіркою, а Василь Кузан – русинською. Ігор Павлюк – оригінальний на цьому тлі. Якоїсь прихильності до однієї форми немає, силабо-тоніка у його виконанні переважно промовляє багатострофовиками, хоч є катрени і восьмивірші. Та й лексичний ряд можна вважати цікавим. Неологізми, рідковживаності природно доповнюють буквосполуки з нашого щоденного розмовного лексикону.
…Тематичність, формовираженість і лексикотворчість в даному випадку, напевно, не були б такими доречними, якби не мали пов’язаності з «населенням» книги. «І слізьми припадає зоряний пил на грозою убитій груші».
- «Живе в мені метафора Дніпра»
Заголовок цього розділу узято з роману у віршах «Паломник» Ігоря Павлюка. І це- закономірно. Наприклад, незабутній Петро Сорока в одному із своїх денників підкреслював, що метафори є серцем віршів письменника.
Книгою «Чорний льон» він ще раз підтверджує це. Перегорнімо вірші з кількох циклів. Чимало їх є у «Сторожі останнього вогню», який відкриває видання «Конала сива легенда»: «А сумні козаки будуть в яворі жить», «Кров ще пам’ятає погляд вовка», «Поржавілі шаблі шварготіли в музеї про волю»…
Перелік чарівностей з цього розділу книги, мабуть, можна продовжити. Але давайте поставимо трикрап’я і помандруємо до «Поліського»: «Горить мені важкий вогонь печалі», «Зорею плаче космічна відьма», «Вірш мій венами гуля», «Космічну втому душ лікуємо коханням». Цікаві взірці цього тропу прикрашають і цикл «Пори року», «Квіти пахнуть голосом коріння», «Я пливу в моє осіннє небо», «Сльозою риби малюю вічність». «Із душі витісняв ті фіорди глибокого неба, де розп’ятий між зорями птах»…
Ви очевидно, помітили, що метафори підсилюють епітети. Правда ділимо їх на дві частини. До першої відносяться звичні для версифікаторства словосполуки: «музика доріг», «дим Вітчизни», «космос душі», «полум’я калини». У них відчувається подих банальності? Але чи треба дивитися однобоко? Адже корінь проблеми – у контексті. Саме через його призму поглянемо на неординарні епітети: «око зорі», «стежини вен», «коні генів», «поранений вогонь»…
Метафори й епітети, про які йшлося, допомагають книзі зазвучати.
- Стежиною порівнянь йде душа
Підкреслимо важливість метафори в творчому арсеналі поета. Але на належну висоту слід підносити й порівняння, кілька видів яких культивує поет.
Спершу мовимо про цей троп, де автор використовує сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби». «У ній чорнобривці цвітуть, наче зорі підльодні». «Бог- Сонце мовчить, як риба», «Світ мій хитнувся, як штори сині», «Капають зорі, мов кров з молоком». Можливо, створений порівнянням образ не завжди можна уявити, а тим паче уздріти. Але хіба в цьому не полягає таїна поетичної справжності?
Про це мислиться і тоді, коли натрапляємо на порівняння без сполучників: «Зоря-моя печатка гербова». Вірші мої – написи наскельні, «слово – останній листок»,
«Тонкі ясени – тонкошкірі музики троїсті..» Знову, мабуть є підстави говорити про більше наповнення книги взірцями цього підвиду тропу: «Мов діти в масках, квіти підростуть», «Чорний, як совість чорта, час мій пищить у венах» ).
І на цьому фоні позитивніше сприймаються порівняння, в яких поет сполучає обидва підвиди тропу: «Обличчя – як серце», «І скрипнуть вози – мов шкіра лиса», «світ красивий мені наче атомний вибух здалека». Ефект позитивного поезосприймання створюють приклади на зразок: «кровинка-солинка», «баклажани-вороння», «дівчинка-скрипка», «дорога-трембіта». Помічаємо, що буквотвори носять у собі елементи порівняльності.
- Велика сила поетичних слів
Якщо метафори епітети, порівняння однозначно «працюють» на виражальність , то це стосується і слововиявів. (На цьому наголошуємо невипадково. Бо переконані, що яскравого висловлення поезодумки не може бути без лексичної чарівності.)
І тут на передній план виходять неологізми. До речі, у «Чорному льоні» їх вистачає: «татаромонголість», «зорянозливо», «поезописання», «льодоскло». Та причаровують не тільки ці рядки. Пригадується використане Ігорем Павлюком в одному вірші слівце «снігодощ». Літеросплетення з неологічним присмаком? Та щось таке!
Незважаючи на те, що цей новотвір вже був у книзі Володимира Лучука. Повторення класичного варіанта: понад 100 років тому чи не всі з недовірою ставилися до неологізмів Олени Пчілки і Лесі Українки, а нині нашого щодення вже не можемо уявити без «мрії» і «променя».
Ще один бік «неологічної» проблеми, якщо брати такі, зокрема, слівця, як «осінньоокі», «доброокий», «рибооке», то вони добре сприймаються у контексті окремого твору. Але разом узяті вони деколи викликають іронічну посмішку.
Йдемо далі. Подобається, що автор вдало експлуатує такі рідковживані слова, як “тужінь”, “кров’яніє”, “шматисько”. Частіше у художніх текстах побутують “спиртяка”, “ножака”. Але тут вони виступають як рідковживані авторські новотвори. Та водночас маємо словотворчість, яка викликає несприйняття. Чому? Гадаємо, що заважає поквапність. Зрештою, негативу можна було б уникнути при ретельнішому редагуванні. І тоді, напевно, не довелося б говорити про такі росіянізми, як “тоска”, “скука” тощо. Не подобається й те, що окремі рядки звучать вельми пародійно. «Вже хочеться снігу, неначе… цицьки». (Цілком припускаємо, що останнє може бути лише його вибадом, але… Якщо поет має праву на особливу думку, то хіба цього «привілею» позбавлений літературний критик).
- Пекучий біль гуде у жилах часу
Коли метафори, епітети, порівняння то слововияви однозначно агітують за виражальність та існують словосполуки, які перебувають на помежів’ї між нею і темарійністю. Тут думаємо про поетику болю, богошукальницькі мотиви, культурологічні, акценти, наголоси, на крилатослів’я… Щодо першого, то, безперечно, має рацію Віктор Палинський, кажучи, що біль поета озивається в енергії вірша. Відчуймо болящість поета! «За біль купуєм кров». «Ми родимо пісню під музику болю». «Крилами махаємо після бою, Бога обманувши, а не біль», «Бог – то забутий біль». Чи не тому й народжується органічна мелодія рядків?, «Душа в Дніпрі свою дзеркалить вроду».
Цікавими є й богошукання. «Мені хотілося коханим іменем Бога назвати». «Де сокирою, де пером волю малюю Божу». «Щось у ньому від Бога, щось у ньому від крука». «Живу і жду у Бога під дверима». «Християнськість поезій? Безсумнівно! Але вона, либонь, не була б такою доречною без вказування поетом витоків. «Згадали отця – Перуна». В оцих краях, де обра крик лунає». Сміється бог – старенький Ра», «Енергія предків тремтить, як дитя у мені. (Зрештою, можна наводити й інші поетичні натяки, але й вище наведених досить для констатації теми).
Тепер – про культурологічні аспекти, хіба можна забути про них, коли вони є такими яскравими? І справа не тільки у тому, що виникають асоціації з творами Сергія Єсеніна, про що вже йшлося. Скажімо, пастернаківська ритмомелодика «звучить» у «Скляній корчмі». Є вірші, епіграфами до яких стали рядки з Ніколая Рубцова і Віктора Цоя. Існує також масив присвят Лесі Степовичці, Олександрові, Сопронюку, Віктору Вербичу, Ігорю Ольшевському, Олександрові Вертілю. Вже не кажемо про згадки Шекспіра, Лорку….
А розмисли про помежів’я завершимо думками про афоризми і про використання стійких ідіом. Про крилатослів’я зокрема згадуємо, коли читаємо окремі вдатності. «Та для мене честь вмерти разом зі своїм народом», «Мене цікавить більш війна мене зі мною», «Воскресає лиш той, хто помре», «У час пінопласту ніхто не віщий і не герой ніхто». Крилаті думки народжуються як спадок прожитого і пережитого. Здається, що з цього ж грунту проростає тяжіння поета до чужих влучностей «око за око, зуб за зуб». «Я мов Харон, ваші душі возив», «Тому я не кум королю». «Ще вию на місяць останнім вовком».
- Поглядає рима через барви
Написали абзаци про помежів’я і з жахом для себе помітили, що наші роздумування про вражальність не зачепили такого важливого питання як кольорові екстраполяції. А це – несправедливо. Адже барвозвуки спроможні так багато сказати.
Таке міркування поділяє й Ігор Павлюк. І підтверджує це своїми віршами. «А що ми зловили на чорні гачки якорів?», «Від вогню золотого ростуть груденята свічі», «А великі хрести роздоріжжя затуманені синьо», «І зірочка, наче білочка, руда», «Що мостять гнізда на соборах сивих», «Вже предка череп блиснув білим зубом».
Самотність тієї чи іншої барви по-своєму увиразнює поєднання кольорів. «Вже сива зоря в кінці золотого тунелю», «Чорна слава білої води», « І аж синя чорна земля», «Літо – зелено-червоне».
…Фіксація кольорової барви робить вірш образнішим; напруженішим: «Імперська сива кров у наших жилах плаче», «Нервами бродить синенький струм»…
- Щоденні теми не дають заснути.
Можна говорити про громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірики. Й кожного разу їх супроводжує цікавина. Та правильність слів була б напівправдою. Радше слід говорити про темарійну сув`язь. «Про заховане в церкві мазепинське золото біле». Відсвіт проминулого крізь призму громадянськості? «Усе більш самота душу і степом і морем манила». Натяк на філософічність? «Як горіли степи й розмовляли про вічність ялини.» Цікава пейзажна замальовка через уяву? І все це є у вірші «Історія». Символіка поєднання є характерною також для творів «Замість молитов», «Пружина стиснулась», «Безсмертя води» та деяких інших.
… «Сивим небом до серця засіяні чорні дороги». Бо поет думає про майбутній шлях через темарійність та виражальність, чітко розуміючи його складність. І дуже хоче, щоб ми бачили цю ходу. Підемо?
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина, письменник
смт. Шумськ – м. Кременець