Богдан Томенчук. Жінка з одного вірша: поезії. – Брустрів: Дискурс, 2018. – 284 с.
Якщо вірші рятують від депресії, то вони є дуже необхідними для особистості. Про це не раз думалося останнім часом, коли читав поезії таких різних віршників як Володимир Базилевський і Василь Рябий, Анатолій Мойсієнко і Сергій Татчин, Віктор Палинський і Роман Вархол, Олена Пашук і Наталія Пасічник. Переконаний що на цьому тлі не загубиться версифікації Богдана Томенчука. (Вперше його вірші кілька років тому у журналі «Перевал» і вони причипилися до душі образністю мислення. Потім була ще одна зустріч з поезіями прикарпатця в альманасі «Франкова нива». А порівняльні висловлювання з’явилося у мене після перечитування «Жінки з одного вірша».)
Чому так гадаю? За це агітують темарійність та виражальність. (Розумію, безперечно, що в даному випадкові, промовляє загальниковість, тому спробую розпросторити розмірковування, почавши з викладу деяких думок про тематичні пласти.)
Тут (принаймі, так мені здається) варто наголосити на двох моментах. По-перше, втішно, що автор у своїх поезіях замислюється над проблемою ріднизни у житті людини. На гадку ідуть імена Василя Гарасим’юка з його рефлексіями про рідні Карпати чи Олеся Дяка з упірнанням у карпатольвівськість. Існує шарм у тому, що прикарпатець Василь Шкурган пише гуцульським діалектом, а закарпатець Василь Кузан – русинським. За великим рахунком певні елементи говірковості можна знайти і у віршах Богдана Томенчука. Але не вони говорять про припадання до джерел вітцівщини. Точніше діалектичність є лише складовою цього процесу, «Досвіткам сниться ватра, ніби прийдешній день», «Свічусь тобою дарованим світлом від поцілунку на рідних устах», «А Коломия не що-будь, бо нам вона столичне місто», «Українонько, горем втомлена і наложнице торгашів, між грудей тобі паля встромлена, то не з горла крик, а з душі». (Дехто скаже, що процитовано безхитрісну силабо-тоніку. Згоден! Але сумніваюся, що до подібного впадуть доморощені літературні космополіти).
По-друге, не бачу потреби ділити вірші на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Заважає цьому сув’язь тем. Скажімо у вірші «Коли в генералів було полювання» перш за все зачеплено тему війни на східних рубежах нашої держави. Але рими не впливали б позитивно на свідомість поціновувачів красного письменства, якби автор не поєднав свої розмисли з іронією. А поряд з ними – зболена пейзажність. «Свічки каганцями калинових китиць». Вимушене заробітчанство пронизує твір «А жінка та дивилася чаїно» помітно програвав би без доторків до пейзажності та афористичності. «До істин тих, де сутність батьківщини ми пізнаємо лиш на чужині?» (Коли вже згадано про тематичні переплетення, то передусім варто казати про індивідуалізм бачення теми крізь інтимність власної душі. Чи не цим продиктована щемливість: «Давайте писати лишень про любов?»)
Як на мене, то у цьому закликові логіка життя . Адже усі людські діяння – відзвук любові. І поет покликаний закарбовувати їх у слові. Але поціновувачеві поетичного таланту, напевно, не слід бачити той чи інший момент біографії особистості, забуваючи про узагальнення явища. «У тебе на віях гойдається присмерк», «Я цілую тебе, я вбираю тебе по краплинах, «Я торкаюсь тебе. Вирізняю з обридлого гамору». «Вистраждай. Мене ти знову вистраждай» (Не бачу доречності у коментуванні коли все і так є зрозумілим, якщо вдуматися у процитовані рядки.)
Та не хотів би на цьому ставити крапку над «і» у розмові про темарійність, бо є ще кілька аспектів, які потребують хоча б побіжних згадок. Приміром, часто говоримо про наявність богошукальних мотивів. Є вони і у Богдана Томенчука, «Сліпим дощем заплакав Божий суд.» «І небо в них таке, як в Бога на душі», «Я домальовую Господу Богу Музику повені», «І це плесо, як Божа длань?», Зрозуміло, що обожнення – одне із відгалужень філософічності. Але водномить маємо першу нагоду поговорити про виражальність. Адже не секрет, що не рідко тут маємо чарівні взірці метафорики та образності. «Чистим спомином Бог заступився за тебе.» «На Господом відхуканій вербі» «Й постане Бог священний-як перелюд». «То вогонь приходив з Вифлеємських небес».
Перелік таких вдатностей можна множити. Та не менше їх є і тоді, коли торкаємося культурологічного аспекта. «А від неба летить очманіла зоря, як іржа». Це – рядок з вірша з епіграфом Євгена Маланюка. Та вдатності у віршах з епіграфами Ірини Жиленко, Василя Гарисим’юка, асоціації з творчістю Василя Стефаника виникають після углиблення у текст «Коли пожовклий цар торкнеться мертвих вилиць». А твір «А я теж розкажу про свій серпень» – доторк до фольклорних джерел. «Ще не час соляніти стовпом», «Сотворила світи із сивин та провин», «Ніч – як ворота навстіж в зорях, як у снопах»,” На небесах читали кожен вірш, то з пам’яті , то з «Кобзаря» читали». Знову опісля цих цитувань змушений нагадати, що культурологія поєднала громадянськість, філософічність та виражальність.
Двоєдиність темарійності і висловлюваності є і у прикладах афростичності думання. «Чому в людину залітає ангел, а виповзає скурвлена змія?», «Ми прекрасні бо різні і в цім наше багатство», «І нас не втопити, Бо ми – не Му му», «Я – лиш твій завойовник. Ти – царство моє» (З одного боку цитування, либонь, слід продовжити. А з другого? Жалкуєш, що таких цікавинок ще недостатньо.)
А з помежів’я темарійності і виражальності ступимо у бентежний світ висловлювання думки, позначений метафоричністю, порівняльністю та образністю. Серед метафор виділив би наступні. ”Небо задивилося на тебе”. «Зело навшпиньки в роси забрело», «Малює відблиском вогонь», «Коли від них закашляє камін». А ще маємо неординарність типу: «Ніч метеором стрельнула з рогатки», «Плачуть джерелами мертві очиці», «Я дотиком долонь цей спогад зупиню», «І такий сивий час уже плакав зі стріх». (Упіймав себе на одній думці: пишучи рецензію на ту чи іншу поетичну книгу, доскіпливо шукаю цитат для підтвердження своїх думок. А у випадку з книгою Богдана Томенчука такої натуги не було. Чи не в кожному вірші знаходив цікаві метафори, що є рідкістю для сучасного літературного процесу.)
Нерідко «примагнічують» до себе порівняння. Правда, їх поділив би на три частини. До першої зарахував би взірці цього тропу з використанням часток «ніби», «мов», «як», «неначе», «Я в спогади ніби в замети забрів», «личить місяць тобі, мов корона», «а ти опалий лист береш, як засмальцьовану банкноту», «І звисали покари неначе з церков хоругви». Надибую і порівняння без різних часток. «Очі – дощі в півнеба». «Ще світи – царина спокою», «Бо це нашестя його початок», «тут кожен другий – Гамлет», Та чи не найчастіше зустрічаю порівняння, в яких вдало поєднується присутність і відсутність часток «смугастий перехід – мов клавіші рояля», «небеса – як сніги, що від сонця потахли», «Цей туман – неначе подих на склі», «смичок, як стилос, бо душа – скрижаль».
З процитованих рядків, либонь, можна вловити образну систематику версифікатора. А тим паче тоді, коли натрапляєш ще на такі неординарності, як «лекало передпліч», «неба іконостас», «узбереження терпінь», «шабля століть». Після цього уже не дивуєшся «монітору вікна», «крижмі снігів», «глечика днів», «колбі болю і вини». Зрештою, автор цих рядків згадував лише про окремі вдатності, бо у книзі їх значно більше.
А після цього уже сприймаю як належне звернення віршаря до різних тропів у згадках про небесні світила і зірки, про звірів і птахів, про дерева і рослини, які є «населенням книги». «То кидався місяцем, то томагавком», «В небі зорі такі, як софіти», «Місяць, як ведмежа визирав із барлогу», «Й приніс той голуб пучечок суші», «Такі єдині котики вербові», «Співати колискові першим проліскам…» (Трикрап’я у кінці попереднього речення – своєрідний натяк на неповторний перехід вдатностей, які виграють через застосування різних трогів поетичного мовлення).
Чіткішому вираженню думки допомагає сталітераційність. «Співпадінь, співзлітань і співкар». Мені, читальникові та літературному критикові, така буквотворчість заімпонувала. Звісно, це ще не алітераційність у виконанні Володимира Вознюва, чи Анатолія Мойсеєнка, котрі мають у своїх доробках поезії, в котрих від початку до кінця застосовано цей принцип. Але хто сказав що в майбутньому чогось такого не буде у прикарпатця? Словогра з домішкою природності. Як кажуть, віршник ще сам не знає, куди його заведе розмисловість.
Та не тільки це літеросплетіння говорить про наполегливу роботу над словом. Наприклад, із задоволенням для себе констатую той факт, що автор іноді не цурається слівець з неологічною барвою. Тут згадую про небосхильні «позанебна», «позавиди». Якщо ці та інші подібності кидаються у вічі через свою рідкість, то водночас маємо словоплист з говірковим ухилом, котрий говорить про рідковживаність: «верітка», «блят», «найгудзавіше», «перешиванці». Звернув увагу і на те, що автор вдало використовує й говірковості, які поширені не лише в одному регіоні. «І ябкополовиніє, його очима їсть». Подумалось про «ябко» з вірша незабутнього Ярослава Павуляка з Тернополя. Поет порушує ще одну проблему. Твердість закінчень слів «помрут»і «жмени» вкриває загальновживану норму кольором діалектичності. І тут питання переходить у політичну площину. Ми усі тільки виграємо від того, що стануть явою синтаксичні стандарти сучасних мовознавців. Гадаю, що це питання вкрай актуальним і для теперішнього поетичного мовлення.
Та словосполучення у віршах Богдана Томенчука порушує не тільки ці проблеми. Скажімо, в одному з творів угледжую таку цікавинку, як «жаль-весна» Стрепенулося серце. Та воно враз опинилося пташиною у сільці, коли через кілька сторінок прочитав про «жаль – птицю». Згодімося, що її крило дещо понижує звучання першої вдатності. Або таке. В українській поезомові використовується слово «кострище». Хоча (на мою думку) може виражатися росіянізмом. Чи не ліпше говорити про «вогнище» або «багаття»? Мені здається також, що не все гаразд і з наголошуванням окремих слів. В українській поезомові допускається збій у наголосах окремих слів. Та чи варто самому добиватися того, щоб це стало постійною практикою, доводячи одиничність до постійності? Адже маємо вірші з кількома «неправильними» наголосами. Докір авторові? Очевидно, є підстави для такого висновку. Але водномить не беруся стверджувати це категорично. Особистіснісне сприймання, в особливості якого віршник не зобов’язаний враховувати.
…І насамкінець, До якого поетичного напрямку відносимо вірші прикарпатця? Непросте питання, коли враховувати, що перед нами постає традиційна слабо-тоніка із сучасними неординарностями? Спробуймо трішечки потеоретизувати, посилаючись на місцевий контекст. Івана Війтенка та Ярослава Савчина, приміром, зарахуємо до сповідувачів традиційності. Роман Киселюк і Василь Рябий більше прихиляються до постмодернізму. Перший – відсутністю пунктуації, яскравістю метафор, а другий – тяжінням до неологічності. Богдан Томенчук творчо блукає межи ними. Мабуть, ще сам не підозрює, куди заведуть його словоходіння. Якщо саме про це він мислив, творячи «Жінку з одного вірша», то задум йому вдався. А удача впевнює майбутні кроки.
Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі