(Павлюк Ігор. Спас: книга духовної лірики / Ігор Павлюк. – Львів : ЛА «Піраміда», 2021. – 288 с.)
Є у житті люди, з якими завжди хочеться спілкуватись. Є книги, які хочеться перечитувати. А є поезії, які хочеться цитувати. Адже є поети, для яких «життя… словом зосталось». І це слово — від Бога.
Такі поети олюднюють богів, обожнюють травинку. А їхня душа не знає берегів. Жадібно вбирає в себе минуле, сучасне. Тривожиться за майбутнє. Вірші тоді пишуться:
Кров’ю серця й кісткою руки
Під диктовку стомленого Бога
Пишуться, звичайно, на віки.
Це, звісно, Ігор Павлюк. Окремі його вірші стали піснями. За композиціями віршів Павлюка створено театральні постановки. Його п’єсу «Вертеп» ставить Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки. Творчість Ігоря Павлюка включена до шкільної програми. У 2015 році він здобув міжнародну перемогу у Великій Британії за книжку «Політ над Чорним морем». Вона стала найкращою з усіх у проекті «Сто найяскравіших підтриманих Пен-клубом книг за 10 років».
Ігор Павлюк пише добре. Пише мудро. Вивулканює своє внутрішнє «я» для читача, до читача. Його поезія ґрунтується на афористичному мисленні автора, котрому болить, щемить і … «самотіє». Його вірші − це не хатньо-кухонна побутовка. Це високий дух у царстві Слова.
Його вірую – це…
В душі не бути чорт зна ким…
ані убогим,
Носити в серці не міраж,
а свого Бога…
Свою любов, печаль свою, свою надію.
Як нас не буде – третій раз півні запіють.
Ці рядки із книги духовної лірики Ігоря Павлюка – «СПАС» (Львів, ЛА, «Піраміда», 2021). Провідні мотиви збірки (як і всіх попередніх)- Бог, Віра, Слово, Батьківщина, Мама, Молитва. І… Любов!
Простір його поетичного духу – безмежний. Це своєрідний космос із невигойним внутрішнім «Я»:
Зосталося тільки — повірити в себе і в Бога…
Як в юності бідний повірив Христос у хреста.
Бо є – вже торбина, є посох і є вже дорога
Із цвітом і снігом…
У його поезії – «клени зеленогубі», «постарілий вітер» і «приречений мудрець з дитячими очима», «кольорове минуле» і «окопна правда», «сонячна кров» і «останній язичеський Бог».
Дивуєшся не надивуєшся вмінню поета бачити, відчувати, глибинно розпізнавати світ – всесвіт. Чому ж так?
Бо…
Мене родила матінка Земля.
А потім ще раз – матінка Земля.
А потім ще раз – матінка Надія.
А потім ще – берези і поля,
На музику покладені месіями.
Адже у крові, у плоті поета – «калина міста і бетон села». Справжній поет – це завжди «Вічний Дзвонар», котрому «Ісус Христос — поет… назавше».
Вражає у збірці щире синівське зізнання в любові до своєї рідної вітчизни, котрій бажає: «Вкраїно, будь щаслива».
І не може бути байдужим серце поета, коли:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.
Поет виразно розуміє ті сторінки гіркої історії нашої, коли:
Пили вино із наших черепів
І печеніги, й половці, і готи…
Поет ні перед ким не лукавить:
Я ж Богові кохання лиш моливсь,
А інші хто гріхи повідпускає?
Приємно вражає велика майстерність автора, метафоричність його поезій, багатство епітетів, кринична глиб порівнянь. Для Ігоря Павлюка «земля — то жіноче серце у чоловічих сльозах», а «Чумацький Шлях — немов сопілка долі із вітром біля Божої руки». І Бог для нього — «трішечки людина». Завдяки Богу-людині поетова «душа не знала берегів ні навесні, ні восени, ні літом». Вона тонко відчуває красу, мелодію цього Всесвіту життя-буття. Особливо, коли…
Іду із церкви…
Богу дзвонив…
І тоді для поета, і для кожного його читача навіть «мак — маленький геній доброти», а небо «свої хлібинні руки ніжно притуляє до чола».
Правда, часто поет — «землі печальник». Рядки його віршів пронизані сповідальною тугою, бо в життя прийшов без ласки мами ще немовлям. І все життя «маму із дороги виглядав».
Печалиться поет, коли «зоряні душі маєм, але закони вовчі». Печалиться, коли, на жаль, «юрба не впізнає ні генія, ні Бога, ні кохання», коли «розбійники із двох сторін Христа».
Та минає час…
«Я все ж люблю життя!» — заявляє поет й… «багаттям духу» висвітлює дорогу. Для нас… своїм дивословом, тим «калиновим раєм», що виростив у своєму серці…
Жанна Юзва (Яськів)
смт Підволочиськ