З восьми до десяти років ми з мамою вже жили в Чехії, біля кордону з Німеччиною. Містечко було зовсім маленьким, і мало назву Ірково. Але ті часи я смутно пам’ятаю.
Ті два роки мама була щаслива з Фредом — своїм другим чоловіком, а потім щось знову пішло не так, і ми повернулися в рідну Україну, на Закарпаття, в один з найтуристичніших регіонів.
Жили як всі в маленькому містечку серед гір — Мукачеві. Мама працювала продавцем у крамниці одягу. Вихідними ми гуляли, або сиділи вдома.
Нас було двоє і нам було добре. Але рік тому, вона познайомилася з Олександром, він тоді допоміг їй у не дуже приємній ситуації: мама повертаючись з роботи втратила гаманець. Але чоловік знайшовши його не присвоїв, а повернув володарці. Яке було її щастя, та навіть здивування, бо втрачала гаманці та інші речі, не вперше, і ніхто ніколи нічого не повертав. А тут так пощастило!
Якось закрутилося у них і згодом він переїхав у нашу квартиру.
Але зараз, рік потому, ми тут в Чехії, але тепер не в якомусь передмісті, а в туристичному мальовничому місті, що зветься Карлові Вари. Це саме серце цілющої мінеральної води. Не знаю, що відчуваю зараз, але точно впевнена:все доведеться починати знову, уже втретє.
***
Звичайнісінький собі день у цій залитій дощем країні. Автобусна зупинка, стою чекаю транспорт, у вухах навушники, а там грає гурт «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» — «Най би вже весна».
Шкода, що тут до весни далеко: початок осені, хоча душа так і волає в такт музиці.
Настрій кепський як і погода, а ще жахливо хочеться спати, бо лише на світанку повернулася додому. Вчора була вечірка в честь початку навчання, а сьогодні намагаюся потрапити до школи, але автобус ніяк не приїздить. Не вистачало запізнитися у перший навчальний день.
У бік штовхає Яніна — новоспечена подруга тире сусідка, вчора саме вона потягнула мене на ту кляту вечірку.
— Ось приїхав наш автобус, і витягни банани з вух, нарешті. Ти ж зовсім не слухала, що я тобі про Марка розповідала, того з рудим волоссям. Пам’ятаєш симпотний такий? Я вас вчора познайомила, ти приглянулась йому Ірен.
— Ага, а як, сьогодні побачить, то в річку з мосту кинеться від моєї небесної краси.
— З якого ще мосту?
— Яка різниця з якого, тут що мостів мало? Довкола одні мости та річки куди не глянь.
— Ей ти, не розкисай, я розумію хандра через переїзд, я такий стан теж пережила три місяці тому, але ти не сама, у тебе є я. А до Марка все ж придивись, він красунчик, та ще й з Карою розійшлися ще літом.
Ми зайшли в автобус, Яніна продовжувала теревенити без упину, я непомітно заткнула друге вухо бездротовим навушником, та дивилася всю дорогу у вікно, за яким тільки посилювався дощ. У вухах кричало «Зачекай, зима. Зачекай невідома».
Вікторія Прохоренко
Дякую, всім!