Такі люди як Дмитро Кремінь народжуються раз у сто років. Він рідкісний талант. Обдарований юнак із гірського закарпатського села постійно працював над собою, самовдосконалювався, самотужки прокладав свою літературну стежину на вершину поетичного Олімпу, упевнено долав труднощі, які траплялися на його стрімкому життєвому шляху, повсякчас насолоджувався філософським бальзамом з криниці істинної мудрості. Він не тільки віртуозно володів пером, а й майстерно виражав стан своєї душі, випромінював як алмаз. Усе, чого він добився, насамперед завдяки Божому дару, наполегливості і настирливості. А ще – йому сприяло щастя, помножене на успіх.
Життя так склалося, що я спочатку познайомився із братом лауреата Шевченківської премії Дмитра Креміня, Іваном, із яким ми у 80-х роках минулого століття навчалися на факультеті журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Тоді я ще майже нічого не знав про його рідне село Суха, яке загубилося в горах. А з братом Дмитром лише через кілька років потому познайомився у стінах редакції іршавської районної газети «Нове життя», яка об’єднувала не тільки творчих людей Боржавської долини, а й далеко за її межами. Тут діяла славнозвісна літстудія «Промінь», підвалини якої свого часу заклали відомі українські письменники Федір Потушняк, Юрій Станинець, Юрій Мейгеш та Степан Жупанин. Проводив засідання на громадських засадах брат відомого письменника Ф. Потушняка вчитель української мови та літератури Осійської загальноосвітньої школи Петро Потушняк. Уроки віршотворення давав поет-аматор, лікар фельдшерсько-акушерського пункту с. Суха Іван Сухан.
У ті часи ази літстудії пройшли відомі творці художнього слова лауреати всеукраїнських і міжнародних літературних премій Іван Петровцій, Василь Кузан, поети, прозаїки і майстри пензля багаторічний редактор районної новинки Михайло Ціцак, відома телеведуча Марина Михтонюк (Кухар) із гірського Лисичова, вчитель малювання з Приборжавського Іван Шмулига, художник Василь Ловска і поет Василь Феннич з Ільниці, прозаїк Юлія Зейкан з Білок. Засобами мистецтва вони прагнули не тільки відобразити перетворення, які відбувалися на Срібній Землі, а й своїм життям, своїми творами були причетними до важливих соціально-політичних явищ.
Так склалося, що районка чи не першою надрукувала вірші автора-початківця із віддаленого гірського села. Сприяв цьому колишній редактор газети Василь Звонар, який добре знався із батьками хлопця. Василь Юрійович повсякчас сприяв молодим талантам, всіляко підтримував їх, надавав допомогу. І він цим гордився.
«Де ще як не в районці вони опублікують свою творчість, – із задоволенням казав він. – І якщо хтось, колись, чогось (успіху, звичайно, – В. Ш.) доб’ється, то я тільки порадію за нього. Аякже: ми повинні всіляко підтримувати обдарованих дітей, допомагати їм».
Досвідчений редактор одразу помітив у Дмитра Креміня «Божу іскру». Хлопець із гірського села упевнено йшов до своєї мети, нікого не наслідуючи, він писав так, як підказували серце і розум. У нього було своє світосприйняття, бажання і розуміння реальних подій. Він вважав, що не треба когось «копіювати», а бути самим собою, бо кожен справжній поет – індивідуальність, і якщо він не буде підлаштовуватись під когось, то його твори обов’язково відрізнятимуться від інших, викликатимуть живий інтерес, звучатимуть по-новому. Адже кожен митець сприймає навколишній світ по-своєму. Майже на очах незмінно і потужно розвивався талант і Дмитра Креміня, від твору до твору мужнів його голос, все виваженішою ставала його поезія, наповнюючись невмирущою силою духу.
Якось по радіо Дмитро Кремінь почув, що у Виноградові на засіданні районної літстудії «Пролісок», яку вів поет Степан Жупанин з Іршави, виступатимуть уже відомі поети з Ужгорода Петро Скунць та Василь Вовчок, і навідався туди, щоб почути їх слово, поспілкуватися з ними, почерпнути щось нове, вагоме і корисне для себе. Уже відомі на той час поети розповіли про теорію і практику віршування, читали свої поезії, відповідали на численні запитання літстудійців. Свої перші літературні проби прочитав і худорлявий школяр із Сухої. Гості з обласного центру підтримали Дмитра і пообіцяли надати всебічну підтримку. А це, звісно, дало йому ще більший поштовх до творчості. Тут же, на засіданні творчо обдарованої молоді познайомився із молодим поетом Василем Густі. Із тих пір вони були у добрих стосунках усе своє життя.
Коли працював над книжкою «Стежина» про життя і творчість С. Жупанина, чимало цікавого почув із вуст Степана Ілліча про його улюбленого вихованця Дмитра Креміня. Вчитель не просто гордився своїм учнем, а й всіляко підтримував його. І з болем у серці дізнався, коли його, як і поета Василя Густі, було звинувачено в націоналізмі.
Ось що про той період у житті Д. Креміня згадував відомий український письменник Василь Басараб: «…Саме на Закарпатті, ще у студентських зошитах, почав писати вірші. Заабстраговуючи дивне поетичне мислення і творячи не завжди зрозумілий художній світ, він водночас чимось зачаровував і викликав у читачів великий резонанс. Відчувалося – це рідкісний талант. Та саме цим молодий поет не вписувався в сіре, застояне на звичному, оточення і пильних органів викликав підозру…
«Інородне тіло інородно сіло…», – міг би поримувати про себе Дмитро – хай і невибагливо, зате вже цілком зрозуміло для тих можновладців, які поспішали спровадити випускника вузу далі від Закарпаття, і інше середовище – Казанку, що у Миколаївській області. Чого гріха таїти: і це Україна, та ж рідна земля, але для поета таки не той грунт. Напевне, гадали, що там, у Таврії, тонкий гірський паросток знидіє, засохне, якщо не всох у своїй Сухій».
Наразі Дмитро Кремінь два роки працював вчителем української мови та літератури в російськомовній середній школі № 2, пізніше – у районній газеті «Червоний прапор». Після переїзду до Миколаєва викладав на кафедрі української літератури в педінституті імені В. Бєлінського, був керівником молодіжної літстудії «Джерела», брав активну участь у становленні незалежної преси, створював Товариство української мови імені Т. Шевченка. Був делегатом Установчого з’їзду Народного Руху України.Та на посаді заввідділу молодіжної газети, заввідділом, заступником і в.о. головного редактора газети Миколаївської обласної ради «Радянське Прибужжя». Автор багатьох газетних і журнальних статей. У районній, обласній молодіжній, у газеті Миколаївської облради загалом пропрацював близько тридцяти років.
Дмитро Кремінь завжди був на плаву, постійно тримав руку на пульсі часу. Його матеріали були затребуваними. Друкувався в обласних та республіканських газетах, журналах «Дніпро», «Ранок», «Україна», «Дукля», «Київ», «Вітчизна», колективних збірниках «Віщий вогонь», «Суцвіття», альманасі «Вітрила».
Відтак і визнання не забарилося. За поетичні твори і публікації про митців став лауреатом республіканської премії ім. В. Чумака та обласної культурологічної премії імені М. Аркаса. У 1999 році за книгу поезії «Пектораль» став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. За поетичну добірку «Сльози Сухого Фонтану, оприлюднену в «Літературній Україні» № 26 від 11 липня 2013 року, відзначений всеукраїнською премією імені Володимира Сосюри.
Дмитро Кремінь – автор збірників поезій «Травнева арка», «Південне сяйво», «Танок вогню», «Бурштиновий журавель», «Шлях по зорях», «Елегія троянського вина», «Літопис», «Синопсис», «Полювання на дикого вепра». Його творчість високо оцінили І. Дзюба, Ю. Мушкетик, О. Сизоненко, В. Дончик, В. Яворівський, М. Слабошпицький.
Твори Д. Креміня виходили в перекладі російською, білоруською, грузинською, осетинською, молдавською, чеченською, балкарською мовами.
Ось що розповів із цього приводу про батька, Дмитра Креміня, син Тарас на сторінках іршавської районної газети «Нове життя»: «За кордоном його лірику широко відкрили завдяки перекладам англійською, виконаних нашою Світланою Іщенко-Торнтон Книга-трилінгва з поетом і головредом «Вечірнього Миколаєва» В. Пучковим – унікальне в сучасній поезії явище. «Скрипка з того берега» в перекладах Світлани Лавочкіної щойно вийшла у Вашингтоні у видавництві « lost Horse». Це вже друга посмертна книга тата, – першу «З днів шалених», до якої увійшов «закарпатський цикл» віршів, вдалося видати 2021-року у миколаївському «Іліоні». Блискучий аналіз лірики зі «Скрипки» до англомовного видання здійснила професорка Наталії Костенко, а осмислення ранньої творчості, частково відсутньої в сучасному літературознавчому просторі, отже, менш знаної, проте надзвичайно інтенсивної, – професор, автор 10-томної «Історії української літератури» Юрій Ковалів. На вшанування пам’яті поета ми встигли написати з професоркою Людмилою Старовойт історико-біографічне дослідження «Українська Атлантида Дмитра Кременя: дискурс життя і творчості», яку можна знайти в багатьох бібліотеках України»
Письменник Василь Басараб сказав про свого побратима по перу, що істинний поет, звичайно, належить усьому народові, а зрештою, й культурному світові. Але усі ці роки до щему відчувалося, що його, Дмитра Креміня, у нашому краї таки не вистачало. Як йому, напевне, не вистачало нас. Про це красно мовно свідчать поетичні рядки:
Хай землячки погрузли у зраді.
Є холуї, вони при кожній владі,
Та не тому моє лице смутне…
Край едельвейсів, мій далекий краю.
Хо чти не винний, я тобі прощаю,
Як дівчині, що зрадила мене.
Ми всі під єрихонською трубою,
Січе на вітер лютої зими.
Та всенькі «на планеті під вербою»
(Із Мейгеша) – любилися і ми.
У одному із інтерв’ю Дмитро Кремінь зізнався, що він дуже любив, шанував і поважав Івана Чендея та Петра Скунця, Василя Басараба і Фелікса Кривіна, Юрія Шкробинця, Івана Долгоша, Людмилу Кудрявську. Так само собою його унівнрситетське братство літстудії Ужгородського державного університету імені Юрія Гойди – Василя Густі й Дионизія Миколу Матолу, Дмитра Кешелю та Івана Петровція, нині відомих письменників, хоч із різними векторами літературного буття.
Із великою повагою ставився до поета й критика Володимира Фединишинця. На жаль, доля склалася так, що Д. Кременю доволося покинути рідне Закарпаття і продовжити працювати над словом в степовому краї – на Миколаївщині.
Василь Кузан на одній із творчих зустрічей сказав: «Гірський дух волі та близькості до Бога, що панував у текстах поета, підсилювався гарячими степовими вітрами Миколаївщини і перетворювався на міцний і неповторний коктейль, який зачаровував і закохував у себе. Саме така сила і пристрасть вирували у його словах, коли ми спілкувалися з ним».
2023 рік було оголошено роком Дмитра Кременя в Україні. Загальноосвітній школі в с. Суха, у якій навчався Шевченківський лавреат, присвоєно ім’я поета та встановлено меморіальну дошку.
70-річчя Дмитра Креміня відзначили на державному рівні. А в рідному краї, у якому довелося жити письменнику всього 22 роки, проведено ряд заходів. Його іменем названо вулиці. А це вже неабияке визнання.
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава, Закарпатська область
Leave a Reply