Плисти вздовж небесних хребтів

Вірші Віталія Квітки у вільних переспівах Олександра Клименка

Мирослав Герасимович загинув під Авдіївкою

1.
ти прийшов у цей світ
аби не зашкодили тобі
ні люди ні кулі
але плаче небо
спить лев у труні

2.
сотні разів
утікав ти від смерті
але не зумів —
опинився
посеред вічності
розпластався у полі
на планеті Земля
світлий як ніч

3.
ти прийшов
щоб плисти
вздовж небесних хребтів
і не чути як ридають за тобою
зоряні флейти

Люди і проліски

невидимими голубими пасмами
наче язиком торкнувся
залишитись запечатаним у кадрі
хтось нас кличе куди?
ми ж нікуди не йдемо
нас ніщо не тримає
ще думаємо: як?
а життя щезає
поплавцем у дзеркалі озера
кіл на воді не залишаючи
застиглі на полотні
чиїмись збляклими фарбами
вмальовані у життя
як насіння якому не прорости
навіть під сонцем реальних світлин

черевики скрипіли над ними
в снігах ховалися й у посадках
одягнені в картате лахміття
граблями шкребли
над ними й по тілу землі
згодом над мовчазною планетою
таємницею кольорів
на мене війнуло
озеро сколихнулось
наче жінка від небажаного доторку
у повітрі вигнувся батутом
невидимий килим
переслав небесний сигнал

гаком
збирався я дістати з криниці
відро що туди впало
бриніли голоси
вічних згрібальників листя
Мавчині сльози
були як перші проліски

Верба

повітря було густішим
й інакше пахло
йшов сільською вулицею
наче нічого не мало статися
але в повітрі висіла сокира
придивився а це верба
гілкою ковзнувши по скроні
зірвала кашкет
подумав: повітря
колись зміниться

у селі завмирало світло
десь завтра пектимуть хліб
йтимуть до школи
живі прокидатимуться у казармі
звичка не є звичаєм
смерть не є обов’язком
християни скажуть
ми-бо не мусульмани —
слава Богу
мусульмани скажуть —
ми-бо не християни
слава Аллаху

молодиця котра ще вчора
була десятикласницею
сьогодні росте
не до сонця а до землі
її не побачиш тепер
на вулиці й у крамниці
її погляд як вічне нагадування
наче це ти придумав
землю і старість
її погляд наче ще одна сокира
у ньому тінь померлого сина

жовте листя і хата сумує
за молодим господарем
як сумує вірний пес
дерева входять у глину
розчиняються в чавуні
і в гумі повітря
що раніше інакше пахло

йшов сільською вулицею
наче нічого не мало статися
але в повітрі висіла сокира
придивився а це верба
гілкою ковзнула по скроні
нагнувся за кашкетом

Жоржини

1.
жоржини рожеві в руках
золоті монети закопано під грушею
такі кладуть на очі покійникам
аби не дивилися зі зневагою
батько розповів
про монети перед смертю
поклав їх батькові на очі
баба ж Катерина не плакала
виплакала сльози

2.
немає людини й немає сліз
загусли від вдивляння в людське зло
у гнів і помсту
людина померла
лежала в труні рідна й горизонтальна
людей було довкола як курей у курнику
а дітей на підводі з лугу
всіх повезли додому

3.
обережно торкаюсь
пальцями
аби не зрушити
металевих кружалець
на батькових повіках
торкаюсь як золотих уламків
баба Катерина сидить
бачить царство небесне
жоржини рожеві у неї в руках
замість пелюсток
людського тіла

Життя за Борхесом

портрет клоуна без гриму
чи провінційного проповідника
чи людини котрій соромно за планету
вона пише Historia universal de la infamia
розумом спокутуючи гріхи
а для нас це божественні одкровення
віднайдені 1989 року в журналі
під обкладинкою кольору вишні
Борхес помер 14 червня 1986 року
невдовзі після Чорнобиля
пробачив вишневий пробачив бордовий колір
пробачив колір бичачої крові
і не пробачив крові людини
після Борхеса ціпенієш
після Борхеса не можеш вийти з кімнати
можеш хіба що слухати Шнітке
Концерт для альта з оркестром
слухати у півтемряві четвертого гуртожитку
лежачи під ковдрою
1990 року у вічний вечір своєї юності
і Наталка Ципко
з того ліжка що вгорі
намагатиметься заглянути в очі
наче в них можна побачити
щось окрім Аргентини
і знову брати до рук книжку Борхеса
щоб опір сакральності зашкалював
щоб знову не могти її читати
Кафка дозволяє засумніватися
Сартр як мулла своїм співом ущільнює простір
а Борхес мовчальник
хіба слова він записував
а не загадкові знаки?
оповідання яке щойно прочитав
відлунює допоки із Тетяною Кошмою
кудись їдемо
або з тією дівчиною
котра теж кайфувала від Шнітке
від учорашніх альтів і баритонів
від вишневого томика Хорхе Луїса Борхеса
із відсутнім оповіданням «Південь»
що його так хочеться
прочитати прокричати Дніпру
єдиному ідолові що залишається
більшим за Борхеса
й над тим Дніпром
розхлюпуєш себе
як Борхес чи як наш Сковорода
тікаєш світ за очі
з виставки тельбухів Глазунова
бо хіба ж так вчили малювати
великі Гоген Ван Гог Сезанн і Матісс?
ми жили як заповідалося
в Historia universal de la infamia
проте не залишилося й світлини
тієї вишневої «біблії» Борхеса
обгорнутої целофаном —
завдяки Тетяниній любові
й Наталчиній вірності