Коли у 2004 році я приїхав зі Львова до Києва працювати в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України на запрошення академіка Миколи Жулинського, то почувався по-справжньому щасливим. Літературний Київ прийняв мене щиросердно-великодушно. Живі класики – Борис Олійник, Дмитро Павличко, Володимир Базилевський – написали про мої книжки добрі статті. В’ячеслав Медвідь запросив мене до Приймальної комісії Національної спілки письменників України, а Володимир Яворівський, тодішній голова Спілки, – до її Президії.
Поселився я в легендарному Ірпінському будинку творчості письменників. І жив тоді ніби в особливому літературному квадраті: Львів – Ірпінь – Інститут літератури – Спілка письменників. Іноді цей квадрат розширювався до Туреччини, Грузії, Ірландії, Польщі чи Білорусі, куди мене заносили фестивалі, конференції та поетичні зустрічі.
Але справжнім серцем тогочасного письменницького Києва для мене стало кафе «Еней», що містилося у підвалі Будинку письменників на Банковій.
Сьогодні вже важко пояснити молодшим поколінням, що означало це місце. Воно було не просто кафе. Воно було своєрідним підземним парламентом української літератури, її клубом, університетом, театром і сповідальнею водночас.
У затишному дворику, в тіні старих каштанів, «Еней» багато років був магічним місцем для кількох поколінь українських письменників, столичних і провінційних, молодих і сивочолих класиків. Мабуть, не було українського літератора другої половини ХХ століття, який бодай раз не сидів би за його столиками, не читав тут своїх віршів чи не сперечався про долю літератури, держави, світу…
Стіни «Енея» були оздоблені знаменитими роботами Народного художника України Анатолія Базилевича до безсмертної «Енеїди» Івана Котляревського. Великі дерев’яні панелі з веселими й мудрими персонажами українського бароко створювали особливий настрій. Здавалося, що сам Еней із козацькою ватагом щойно вийшов за двері перекурити люльку.
Особливою принадою були стилізовані картини «раю» і «пекла». Уважне око могло впізнати в них знайомі риси літераторів, редакторів, критиків, функціонерів. Легенди про ці фрески передавалися усно десятиліттями. Хтось сміявся, хтось ображався, хтось довго шукав себе серед райських чи пекельних персонажів. Достеменного переліку тих образів ніколи не існувало, але саме це й додавало містики.
Навіть столики тут були іменними. Старші письменники згадували столи Максима Рильського, Павла Загребельного, Євгена Гуцала. Вони стали частиною усної історії української літератури.
Тут панувала атмосфера доброї богеми. Не тієї, штучної, яку іноді вигадують для телекамер, а справжньої – з безконечними відвертими дискусіями про літературу, політику, кохання, Бога, славу, зраду, вічність.
Саме тут я познайомився з багатьма людьми, які стали частиною моєї столичної долі.
Пам’ятаю Аттилу Могильного – одного з найталановитіших поетів свого покоління, який написав про мене надзвичайно теплу статтю (Могильний А. Пасовиська міфів Ігоря Павлюка // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 143. – С. 210 – 211). Маю спільне фото із легендарною Бабою Параскою саме в «Енеї». Пам’ятаю й Юлію Тимошенко навпроти мене за столом, яку одного разу запросили на обід із нашою Президією Спілки письменників. І ще десятки людей – від академіків до авторів-початківців, від міністрів до мандрівних філософів.
Особливо доленосною стала для мене зустріч в «Енеї» з Миколою Архиповичем Шудрею.
Він підійшов до мене після мого читання моїх віршів на радіо «Культура» на Хрещатику, 26. Сказав кілька теплих слів про мої вірші, що давно, мовляв, стежить за мною і займається вивченням спадщини поета Антона Павлюка. Виявилося, що він чекав своєї черги на запис, де і сказав про мене та мого однофамільця…
Невдовзі ми вже сиділи за столиком у «Енеї».
Через кілька хвилин мені здалося, що знаю цю шляхетну, добру, надзвичайно ерудовану людину все життя.
– А Ви зараз над якою науковою темою працюєте? – поцікавився він.
– Над трьома монографіями одночасно.
– Докторську захищати не збираєтесь?
– Та я ж поет…
– От і будете поетом-доктором. У нас таких не вистачає…
Я згадав професорку Наталю Сидоренко, яка переконувала мене братися за докторську дисертацію.
Після довгої паузи Микола Архипович засміявся:
– Наталя Сидоренко? Так це ж моя донька!
Тепер уже довгу паузу тримав я.
Ця майже детективна історія стала однією з тих випадковостей, які згодом виявляються доленосними.
І без «Енею», очевидно, не став би я професором…
* * *
Окремою легендою «Енея» була його кухня.
Світлої пам’яті Раїса Миколаївна Гальченко керувала цим гастрономічним царством так, ніби сама Дідона доручила їй приймати гостей, а деяким старшим бідним письменникам дарувала пакуночки із їжею додому. Інколи здавалося, що меню тут складається за рецептами самого Івана Котляревського.
Мимоволі згадувалися знамениті рядки з його «Енеїди»:
Тут їли різнії потрави,
І все з полив’яних мисок…
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підливою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
А далі:
І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку…
Звичайно, на початку ХХІ століття меню було модернізоване, але дух української гостинності залишався тим самим.
До речі, ще у 2004 році саме в «Енеї» відбулася друга частина мого літературного вечора. Серед гостей були Валерій Шевчук, Микола Жулинський, Дмитро Білоус, народні артисти України Святослав Максимчук і Григорій Шумейко. Вони читали мої твори. Збереглися фотографії того вечора, але навіть вони, кольорові, не можуть передати його атмосфери.
У «Енеї» жили міріади історій.
Тут переповідали літературні анекдоти, народжувалися дружби й конфлікти, святкувалися ювілеї, згадувалися померлі друзі. З часом багато з тих оповідей стали легендами. Хтось приходив сюди лише у білосніжній сорочці, хтось у запалі дискусії виливав на опонента склянку води тощо, хтось читав новий роман просто за обідом. Правда й вигадка давно переплелися між собою.
У 2008 році «Еней» перестав існувати. На його місці відкрили арт-ресторан «Кобальт» у складі нового мистецького комплексу.
Для когось це був знак часу.
Для письменників – кінець цілої епохи.
Письменники сюди майже перестали ходити.
Новий заклад був розрахований на іншу публіку, інші ціни, інший спосіб життя. Але справа була навіть не в грошах.
Зникло місце, де жила неписана історія української літератури, місце, де можна було врятуватися від самотності, творчої невдачі, життєвої втоми, де література виходила зі сторінок книжок і сідала поруч за історичний столик.
Сьогодні «Енея» вже немає в тому вигляді, в якому ми його знали.
Проте для багатьох українських письменників він залишився своєрідною літературною Атлантидою – затонулим материком лірично-драматичних мрійливих спогадів.
А міг би бути Музеєм…
Іноді мені здається, що варто лише спуститися сходами у той (на жаль, не існуючий) підвал на розбомбленій Банковій – і знову почуєш знайомі голоси.
Хтось сперечається про нову книжку, хтось читає щойно написаний вірш, хтось розповідає політичний анекдот, а хтось мовчки дивиться на базилевичівського Енея, який, як і всі ми, шукає свою Трою і свою Україну…
Ігор Павлюк
Leave a Reply