Коли я ще був учнем середньої школи, то гаряче мріяв стати журналістом. Ця професія невідривно манила мене своєю романтикою, зустрічами з неординарними людьми, побаченням нових незвіданих країв. Своє перше хрещення пера випробовував у районній газеті, в якій був позаштатним кореспондентом. У душі тим вельми гордився.
Якось обласна газета «Ленінська молодь» оголосила конкурс на кращого юного журналіста. Я, безумовно, теж узяв участь і став одним із його переможців. Унаслідок мене запросили на другий тур конкурсу Київського університету імені Тараса Шевченка, напередодні вступних іспитів у ньому.
Приїхавши в столицю, поселився в студентський гуртожиток по вулиці Ломоносова. Уперше в Києві, стався перший крок до сповнення мрії… Якось у мою кімнату наступного дня ввійшов хлопець. Звали його Йосип, родом був із Рівненщини. Сказав, що він студент факультету журналістики та принагідно запитав, чи не хочу я вступити до лав ОУН. Радість і гордість переповнювала мої груди. Зрозуміло, що притьмом погодився. Тоді цей Йосип дає мені вказівку, щоб я завтра купив квіти й відніс їх до пам’ятника Великому Кобзареві. Я так і зробив…
А далі стаються зі мною прикрі речі. Другого туру, не знаю чому, на жаль, не було – відразу вступні іспити. На письмовому екзамені з української літератури отримую незадовільну оцінку. Мусив прощатися з Києвом і вертатися додому.
Однак не порвав і сьогодні своїх зв’язків із журналістикою. Де б не бував, насамперед шукаю редакції газет і залишаю там свої матеріали. Так, були мої дописи в багатьох львівських часописах: «Високий Замок», «За вільну Україну», «Ратуша», «Поступ»; у київських «Літературна Україна», «Друг читача»; в тернопільських «Вільне життя» й «Тернопільська газета»; в районних газетах Стрийського, Дрогобицького, Турківського, Самбірського, Городоцького, Коломийського, Верховинського та інших районів.
Був організатором і ведучим рубрик «Культура слова», «Як много важить слово» на радіо й телебаченні Львова, Тернополя і Кракова. Нині веду персональний блог «Роса на Слові». Свого часу став членом Національної спілки журналістів України.
Як видно, покликання – це те, для чого ти призначений тут, в соціумі, це той спосіб, яким ти реалізуєш своє призначення в життя.
Зиновій Бичко