Кристина Ґудель, уроджена Дишкевич, (1959) – польська поетеса, письменниця, за фахом педагог. Опублікувала 11 книжок поезії та прози, з них 3 для дітей.
Переможець багатьох літературних конкурсів. Ініціаторка та координатор культурних заходів у Суховолі (Підляське воєводство, Польща), де живе та творчо працює, журі поетичних конкурсів. Належить до Учительського літературного клубу в м.Білосток та Асоціації польських авторів у Варшаві. Неодноразово брала участь у Міжнародному зльоті поетів польського походження у Вільнюсі. За діяльність у сфері культури двічі була відзначена Відзнакою Голови SAP. Двічі стипендіат маршалка Підляського воєводства (2019, 2023). Її вірші перекладено болгарською мовою та есперанто.
Розщелини і тріщини
1.
трави полоняться
вітру та його поривам
як доля людини
їхнє насіння
в несподіваних мандрах
зупинках та відпочинку
в розщелинах і тріщинах
народжується життя
.
2.
гірський струмку
падаючи з гуркотом
висікуєш у скелі свою присутність
і в лінивому бігу розгладжуєш
каміння як коштовності
в тремтливій глибині дивлться
хмари і сонце – перелітні птахи
в рівному шепотінні
пливуть розповіді про дорогу
лиш не мовчи
а роздповідай
гірський струмку
як читати знаки
.
3.
позичу подих весни
і щебетання птахів
у квітневому кликанні
збережу в пам’яті
травеневу білість
черемхи та конвалії
занурюся в березах
і в жасминах
і назустріч імлі
вибіжу босоніж
.
4.
існувала там від завжди
і від завжди відкривала
травневі двері
в її квітах
працювали бджоли
час від часу
джмелі
сторожка
п’янких зустрічей
і духмяних зізнань
перепліталися руки
на віях
сідали поцілунки
серце
втрачало ритм
на лавці
під черемхою
.
5.
я навчилася стежити за думками
так щоб вони складалися у рядки
слідкувала за голосом іволги
коли свистіла на дощ
слухала вівсянку
і сльозливого
голосу дятла
мені дозволено бачити кольори та візерунки
в крилах і гребені одуда
я навчилася красти тишу
щоб не лякати крикливу сойку
і співочого дрозда
я навчилася слухати вітер
і бачити смуток в очах
поранененого зайця
.
6.
що ти хочеш мені сказати
в спекотний день гучний і сильний
де забираєш загублені думки
у мандрівці яка триває понад півстоліття
я хотіла б відкрити ще раз
двері щоб вклонитися тим дням
подякувати святим за провидіння
не забирай моїх туг
хай почують стукіт ніг
іржання Гнідої та гавкіт
Лиска або Псотки
хочу відчути аромат травня
в букетах для Марії
і прощання диму з картопляного поля
шелест сухого листя махорки
на іржавих дротах
і в скрипучих заметах
груденево-січеневих
чи відродиться надія
.
Вірші
переважно
виникають у тиші
коли блукають думки
порожніми кімнатами
і запах кави
не знаходить адресата
неприкрита завіса
сигаретний попіл
картки з непрочитаної
книги на підлозі
осіннє пальто
і капелюх
і думки
що завмирають у тиші
яка болить
.
Порохно
виливається з лісової підстилки
як пісок із пісочного годинника
і удобрюють довкільну землю
у старих колодах водяться короїди
паркан розвалився і межа розмилася
бабусиного саду
біля фундаменту кущ лілійників
більший з кожною весною
краду жменю порохна і кореневища
До поетеси з Рівного
зеленоока смуглява
хтось тебе шукає
слідкує за твоєю тінню
в чорному волоссі
сплячі метелики
щира усмішка
йде за життям
та “поганий вигляд”
красивіший інших
і постать струнка як береза
білосніжне пальто
твої вірші Гінчанко
над Краковом і Плашовом
канонади пострілів
продовжує писати доля
вітер їх читає
я чую
Людина до людини
під час пандемії
людина від людини
далеко
людина на людину
не чекає
людина на людину
хмуриться
хоч дивится щиро
в її очі
людина на людину
злиться
кидає в неї словами
та кістками
іншому не дасть
руки
змиває острах та тривогу
і жах
навіть де назавжди
угода
людина людині руки
не дасть
*Головною темою є вірш
Едварда Стахури Людина людині
Переклав на українську мову Тадей Карабович.