КУЛЯ-НЕКУЛЯ

Віктор Палинський Новела

…Цю хатчину я придбав давненько. Густі лапчасті ялиці заходили аж на саме подвір᾿я, створюючи затінок не просто якийсь, але й – незвичний, насичений смолянисто-гіркавий; дух особливої неповторності місцини. Так, це було моє пристанище у найпроблемніші часини мого життя. Хата, що на гуцульський манір була збудована в зруб, з добротних букових брусів. Усе це трималося купи завдяки вазі брусів та деяких кутових кілків наскрізних, у вигляді дубових шпонів. Отаке житло я собі придбав. Ще й з хатньою жовто-зеленою  керамікою. З великою кам’яно-глиняною пічкою: дивитися на відкритий вогонь, що раз по разу спалахував, натрапляючи на сухі дрібноколоті щепи, між великими дровняками, – що тримала справжнє горіння й тепло у хижі.

…Ось і моя письменницька праця тут була якоюсь особливою, бо всотувала в себе все виняткове, що було в хаті. І справа тут не лише в інтер’єрі. Панував дух ніби всесвітньої оселі. Так вживалося колись людство, створюючи нове та добре захищене житло, де можна жити, народжувати дітей. Готувати їжу. Захищатись від розбійників…

…Моє житло, безумовно, підремонтовувалось та вдосконалювалось. Проте життєстверджуючий дух у ньому залишався постійно. Тут було тепло й затишно завдяки не тільки пухнастим вовняним ліжникам, а й тому ж хатньому духові-охоронцю, що опікав садибу. До слова, щодо хатнього Духа, то саме розмислюючи над цим, я раз у рік замовляв у місцевого священника, на Водохреща, освячення всієї садиби Йорданською свяченою водою: вздовж периметра міцної дощатої огорожі, що замінила, уже в мою бутність, традиційне гуцульське вориння.

…У цій місцині, з певного часу, людям чомусь було зле, некомфортно. Про це я дізнався від вуйка Сидора, саме так його називали місцеві. Цей чоловік час по часу заглядав до мене гостем, обов’язково зі своїм трофейним акордеоном, і на слух, не знаючи навіть елементарної нотної грамоти, награвав чи то мелодії народних пісень, чи то світові хіти… Як, скажімо, з репертуару Джо Дассена чи Френка Сінатри. Мене дивував його невишколений природний слух й винятковий репертуар. Водночас я розумів, що грає він не хизуючись, а з внутрішньої потреби, вибираючи виняткове зі світової музичної культури… Мислячи, можливо, по-іншому, ніж пересічний чоловік.

Саме Сидір розповів з мені цю легенду, що дуже нагадувала бувальщину.

Село як село. Люди і хати будують-перебудовують, і у невеличкому ставку рибу розводять; овець і корівок випасають. Життя наповнено плине, як та річка бистра у повноводдя. І з акордеоном!..

У якийсь час не аж так далеко у селі Брустури (воно не є отим загальновідомим поселенням) почали творитися несподівано дивні речі. А головне, усюди з’являлась перламутрово-рожева куля: в діаметрі – більше трьох метрів; м’яка, податлива речовина робила її схожою на обфігурену кисільну масу або холодцеву драгливість. Розмов довкола кулі вистачало. Хтось бачив, як вона несподівано швидко засмоктала в себе двох необережних зайців, що грілися на сонці. Хтось клявся, що пожерла цілу вівцю, сходу накотившись на неї. Навіть при дворі цілого собаку засмоктала. Кажуть, що зараз лисячі нори та борсучі кубла несподівано спорожніли: небезпеку відчули майже всі звірята. Сидір якось розповів: і карпатського ведмедя «з’їла» залюбки, навіть кісток не виплюнула; а навіщо добру пропадати! Оце пожирайло так налякало людей, що до лісу по гриби чи ягоди ніхто без рушниці не вибирався, та й то – групою з кількох людей. Сказати б, що й на них полювати спокушалося, хоч насправді не було таких випадків. Але хто його зна: можливо, й забрів якийсь чужинець, на свою біду… А ось кролів, що у дерев’яних клітках влітку на дворищі перебували,  нерідко як корова язиком злизала. Дверцята нібито заперті; однак кліткові решітки наче солідолом вимащені… Хтось таки висмоктав їх сплячих у своїх сховках. Таки побувала химера і тут. А ще, – в курниках, собачих будках, котячих притулках побіля хат.

Однак всерйоз до цього не ставилась більшість селян. Мовляв, хтось бачив, а комусь приснилося чи привиділось… Воно ж так трапляється: загальний психоз і розгубленість руйнують перетинки між реальним  і уявним. Проте ті, хто мав очевидну практику дотику до незвичайного-метафізичного, як ось я, все ж залишали за собою право певного позитивного сумніву щодо такого явища: незвичайного та незвичного. Бо ж кожен вправі сумніватися та перевіряти. Мало того, скажу відверто, що це змінило моє теперішнє. А можливо, – й майбутнє?.. Така собі – куля-некуля.

***

…Одного разу приїхав до своєї хатини уже з мисливською рушницею, що нею я не користувався давненько. Отак собі, скажу, прихопив знічев’я… Мандруючи, не зазіхай, але й не здавайся. Не корися обставинам…

…І ось однієї ночі, коли я допивав чергову філіжанку доброго та міцного чаю, що без нього вночі не писалося, щось завихріло; почалося діятись за моїми вікнами. Я схопив гвинтівку й кинувся до виходу. Над дверима завчасно були вже змонтовані доволі потужні прожектори з гарантіями якоїсь південнокорейської фірми (не називаю, бо не укладав з нею контракту на рекламу). Подвірок як на долоні – аж до брами. Саме там вздрів одразу цю проклятущу, доволі велику кулю, що перламутрово переливалася. Майже з ходу, не цілячись, одразу з двох стволів, вистрілив у її рихле тіло. Маса навіть не сіпнулась. Склалося враження, що вона просто ковтає мої набої, аби зі смаком їх перетравити. По тім я раз у раз перезаряджав рушницю й стріляв. Одначе ефект залишався той самий. Це дивне тіло навіть не здригнулося. Лише наковтавшись набоїв, здається, навіть із задоволенням, куля ледь помітно завібрувала, яскраво спалахнула і, геть наче хвостата комета піднявшись на кілька метрів над землею, чкурнула вздовж периметру садиби в бік гірських масивів. Страху не було. Подивування. Розгубленість. Нерозуміння. Навмання. І чим тут чванитись?  Воно зникло. І розгадка чекатиме, певен, ще кілька поколінь. Без сумніву. Так.

***

Минув певний час. Я віддав свою хатчину у Брустурах в оренду Славкóві Ведмедю. Згодом він тут прижився. Його живопис надбав карпатської тематики. Митець дуже задоволений своїм нинішнім побитом.

…А куля? Вона раптово зникла чи, можливо, перекочувала кудись. Селяни заспокоїлись. Бо зовсім не кепсько знати, що на твоє ніхто не зазіхає. І усе це – несиломіць.

Але мої спогадування – сукупність можливостей.