Кажуть, кожна людина повинна бути простою: «будь простішем – люди потягнуться». Як на мене в простоті ріст схований. В слові самому. Росте людина, проростає, вчиться, плоди свої має.
От і я, в Львів поїхала росту шукати – на курси. Вирішила ходити пішки, надійніше. Вийшла в 6.30 з місця своєї ночівлі. Щоб в пункт призначення прийти, з одного керунку міста в інший, треба затратити півтора години. З Пекарської, попри Оперний, храм Святої Анни в готель Таурус. Зима. Холодно. Темінь довкола. Марево таємниці вуличками блукає. Різьбяр мороз своїми візерунками вітрини декорує, цікаво на шибки подивитися. Дихання Львова відчути. Добре якось так. По «мобілці» вибрала маршрут. Добре роздивилася і сховала поводаря в кишеню. Йду. Насолоджуюся життям… Знимки роблю… Півгодини пройшло. Звернула у вуличку. Вулиця пуста. Довкола ні душі. Чую позаду мене хтось йде. Голову повернула… безхатько. Не чистий, не митий, сутулий… Сумку до себе притиснула, мало що… вкраде подумала. А в самої мурашки по спині… Одна ж… А він мене доганяє і каже: – Куди йдете, пані, не скажете? – До центру, до Оперного, – відповіла. – Та, ні, центр не тут, – безхатько каже. Думаю, як не тут – мобільний веде. Чого це всякі безхатьки мені вказувати будуть? В душі зверхність прокинулась, хто я і хто він. Гординя. Кажу до безхатька: – Знаєте, хочу сама побути, якою дорогою йти сама розберуся! – відказала. Чолов’яга пішов попереду. Нічого не сказав. Тільки в очі подивився. А моя гординя не вщухала, ще тільки з різними безхатьками вештатись. А сама думаю: «Хто його зна? Може безхатько правду каже?.. Витягую з кишені мобільний, дивлюся. І справді не туди йду. Стала безхатька шукати. Нема. І сюди, і туди… Нема і все тут. Щез. Вхвилі не стало. Розвернулася на 180 градусів. Йду правильною дорогою до центру. А на душі мулько… Людину нізащо образила. Очі чолов’яги перед очима. Не мож так… Кажуть кожна людина на цьому світі з Богом здибанку має. Ото і до мене, може, Бог приходив. А я й не зрозуміла. Та Бог мене вчив далі… Через два місяці знов їду до Львова на зростання, на курси. Вдягаюся: сучасний костюм, нові туфлі, чорні окуляри, барвисту хусточку… аби статечно, імпозантно виглядати. До Львова їду, в західну столицю… Провівши в дорозі вісім годин, приїжджаю на залізнодорожний вокзал. А там – ремонт. Камінці, пісок, повно люду… Йду, вибираю, яким шляхом добратися до місця ночівлі. Знов по мобілку в кишеню. І в цю хвилину, я своїми новими туфлями, як кажуть в нас на західній україні «з обцасами», зачіпаюся за стрічки, що недбало лежали біля узбіччя. Падаю… Ушкоджую ногу, забруднюю костюм, сумку… З імпозантної пані перетворююся в кульгавого безхатька… Викликаю таксі. Шкандибаючи знаходжу місце ночівлі. Якось переночувала ніч… Нога болить, одяг брудний (відновити одяг повністю не вдалося – залишки бруду на ньому є), грошей багато не брала, другий купити не можу. Туфлі на ногу не влазять, нога розпухла. Біда… Але рости треба… Чоловік, в якого я знімала помешкання, знайшов мені старі тапочки своєї доньки, всі в плямах, проте м’які, придатні до ходи, для моїх ніг. Кульгаючи, в брудному одязі, з невиспаними очами, з набряклою ногою – попадаю на конференцію. Бог вчить… До безхатька мені не далеко. Мої колеги, від мене якось “тікають”, не дуже балакають. Та я не зважаю. Була не добра до людини, тепер май. Його одяг, його «мешти», його «шкіру», відношення людей, май панянко … Тяжко, йой тяжко, боженьку. Проте зрозуміла, ми на Землі однакові, одним миром мазані… Сьогодні пані, завтра – безхатько, сьогодні пан, завтра- пропав… В цьому світі все кругами крутиться; як ти, так і до тебе. Бумеранг – одним словом. Урок перший, львівський…
Уляна Мудь