Якось я перебувала в госпiталi для воїнiв-iнтернацiоналiстів «Лiсова поляна», та досі не можу забути сусiдку по палатi. Маленька, сухенька, сидiла тихенько в куточку i дивилася на дорiжку, що веде до головного корпусу. Спочатку мені здалося, що бабуся дуже старенька, але я помилилася pоків на тридцять. Очi були у неї такі жвавi, та дуже збляклi вiд постiйних слiз.Такими роблять наших мам життєвi втрати. Ми багато розмовляли, i ось коротка невигадана icторiя iз життя.
Миколине поле
Невигадана iсторiя iз життя
Людмила Бенедиктівна виростила з чоловiком синів-красенів. Сiльське життя нелегке, вдома господарство, город, тож росли хлопці дужими й роботящими. Молодший – Микола працював у колгоспі майже з дитинства, спочатку допомагав батькові, потім після закінчення школи сам сів за кермо трактора. Дуже любив хлопець землю, тож завжди трудився з натхненням. Але найбільше подобалося йому обробляти ділянку край села, бо звідси і краєвид чудовий, і хати близенько. Так і повелося на селі називати цю місцину Миколиниим полем. А коли на початку вісімдесятих пришла чорна звістка, що загинув хлопець в Афганістані, виконуючи інтернаціональний обов’язок, ніхто вже інакше те поле і не називав.
«Все робота, робота… Ніколи було йому навіть погуляти, не знаю, чи й дівчину яку цілував у своєму житті, чи закохувався», – бідкається матуся. Згодом помер батько Миколи. На щастя, є діти у старшого сина, тож радіє бабуня онукам. Щоразу із їдальні приходила із вузликом, якось я побачила, що вона носить, і я розгубилася. Все, що смачненького давали за столом, чи то йогурти, чи апельсини, чи печиво, старенька не їла – складала для онуків, вони ж бо чекають із гостинцями.
Приїхала вона до госпіталю вперше, раніше й не знала, що можна тут безкоштовно і так добре підлікуватися. А коли їхню районну спілку очолила Тамара (так звуть голову громадської організації), то саме вона майже силоміць відправила бабусю на лікування. Сама привезла, сама і забрала й до самої хати довезла. Я поцікавилася, як живе, в яких умовах. Пропонували квартиру у райцентрі, із водою та центральним опаленням, але ж хіба покине вона свою стару хату, рідні могили. Он у їхньому районі одна мама теж отримала цинкову труну, але не побоялася, настояла, щоб відкрили, а побачили там шматок скривавленого бушлату, якісь обгорілі дроти і каміння. І та мати зробила пам’ятник, заховала труну, але вірить, що якась фатальна помилка сталася, може, синочок у полоні, може, скалічений або втратив пам’ять, або живе за кордоном і повернеться скоро. От і ходить інколи вона до могилки, але щодня вдома розмовляє з фотографією сина, наче з живою дитиною.
– Може, і мій Миколка живий, – не втрачає сподівання мати. Вона ж труну розкрити не здогадалася, за те і картає себе до сьогодні. Та чомусь і досі живе надія в її серці на щасливе повернення сина.
– А як же він мене буде у районі шукати? Він же піде відразу додому. Найкоротша стежка від станції у село через Миколине поле, наша хата звідти крайня. Буває, насниться він мені – веселий, сміється, кудись бігти збирається, то я зранку пиріжків напечу, вийду в поле із вузликом і чекаю перший автобус. Я ж так колись йому в поле сніданок та обід носила. Ой як же любив він мої пироги»…
Згадує мама, і обличчя її стає світле-світле, і наче молодшає, зацвітають вогнем очі.
Інколи спливає у пам’яті така картинка, бачена мною в уяві: стоїть край села бабуся, із вузликом у руці, а правою рукою затуляє очі, мов козирком, від сонця, і пильно вдивляється в обличчя перехожих, що йдуть навпростець від станції через Миколине поле.
Цей вірш присвячую всім мамам, які втратили на Афганській війні своїх дітей, та не втратили надію.
Назвали поле Іменем
Миколи,
«Афганець» не прийшов
з війни,
Він потом зрошував
те поле,
А мама полива слізьми.
Волошки в полі, наче очі,
До сонця віями тремтять,
Колосся, мов коса дівоча,
За обрій хвилями
струмлять.
Похнюпилась старенька
хата,
Ростуть онуки – не сама…
І років вже сплило багато,
І батька вже давно нема.
Та ранок кожен на кордоні,
Край поля жде вона, стоїть,
Бо найкоротша із району
Тут стежка втоптана біжить.
Цілую руки ваші, мамо,
Схиляю вам в уклін чоло
За те, що зрошене
сльозами
Хлібами поле знов зійшло.
Ніна Гурська