208 річниці від дня народження Великого Кобзаря присвячую

***

Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

Тарас Шевченко

Капітолійські пагорби завмерли –

Тут ллється кров людська німа й гірка,

Націлені у світ тягучі жерла,

І до курка знов тягнеться рука…

Бедлам і хаос, а  можливо, крах,

У те, що ми повірити посміли,

Усі достоту ніби заніміли,

Прокинувся, як предковічний страх,

З яким в печері народилася людина,

Куди й поділася її тремка гордниня

На цих немов божественних горбах.

Ти  чуєщ, як звучить безумно Бах,

Як никне божевільний Капітолій,

Невже забракне знову болю й волі,

Впаде в пітьму великий Вашінгтон,

Так немічно-безрадісно й поволі,

Що зазвучить безсило в унісон.

Не діждемося, як у Бога –  солі.

…Невже це безпробудний віщий сон?

15 січня 2021 р., м. Чернівці (вдосвіта)

.

***

Ти не спиш, мій невгамовний друже,

Голосистий, із яких віків?

Хтось комусь навіщось чесно  служить,

Я не знаю, хто так захотів.

Та без тебе не було б  світання,

Сонце заблукало би туди,

Де німує ще зірниця рання,

Соловію,  братчику, прийди.

Чи твій голос онімів, не вірю,

Чи в краї далекі одлетів?

Маєш ти неподоланну мрію –

Пов’язати світ на сто світів.

Ми ж без тебе, брате-соловію,

Без любови, звісно ж, помремо,

Не лишай нас віри-безнадії,

Світла не лишай, бо живемо

В голосах, у світлій нашій мові,

У всехвальних нутах молитов,

В хлібові твоєму, як і в крови,

Оживаєм  чинно знов і знов.

15 липня 2021 рік, м. Чернівці (вдосвіта)

.

КЛЯТВЕНА ОБІЦЯНКА

«1850 года, июля 3 дня.

По сему присяжному листу присягу

принял рядовой Тарас Шевченко».

Із тексту військової присяги  

Мундир тісний і куций, мов закони

Імперії, закованої в страх…

З незакінченої поезії

І знову слідство, знов тупий донос:

Щось малював, а може, й римував

Оті невдячні ц а р е х у л ь с ь к і строфи,

Що наближають владно до Голгофи.

Чи, може, чорт замало муштрував?

І знову слідство… А чи й знав Христос:

Як пан-шпіцрутен браво танцював,

Як у неволі мається душа,

Вмираючи, всихаючи поволі,

Аж Кос-Аралу снилися тополі,

Й старий Дніпро у сивих комишах,

І половинилась порожня голова.

Тепер – під вартою до церкви, до попа

На Євангеліє псареві присягать,

Клястись на вірність клятому Миколі,

Що вже не зраджу, підлому, ніколи…

А гніву, ненависті – не зупинить гать,

Солоних, як застояна ропа.

…Слова пливуть піском з твердих долонь,

Чужі перехолоджені слова,

В яких – ні крихти Божої любові,

Пощо вона убогому рабові,

В якому і любов мов нежива,

Як із померлих мовчазних ікон,

Що придивляються до губ твоїх, очей,

Немов угледіти забаглося жалю,

Покори, каяття й сумирності гіркої…

То що ти, брате, Богові накоїв,

Коли свій гнів укинув у ріллю,

Невже і він любов’ю запече?

…Комедія закінчилась. Пора

Увіковічити автографом оте,

Що гірш вогню пектиме повсякчасно…

…Слова чужі іржаві скроплять рясно,

Пісками душу доля замете,

В мундир зодягне звідниця стара,

Тісний і куций. Боже, та дарма,

Бо ще на світі не знайти ярма,

Яке схилило б голову Поета.

Тремти, імперіє, в лампасах й еполетах.

Для тебе порятунку вже нема,

Лети у пекло, кривднице німа!

.

СУЧАСНА ШАШЕЛІАДА

Диптих

…Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало.

Остались шашелі…

Тарас Шевченко

1.

Не плугатар за плугом ходить,

Не поводир коня веде,

А той, хто нишком верховодить

І промовляє до людей:

– Я проминаю, розмиваю,

Усе, що твердю мов було,

Ховалось наче за вуаллю,

Як сон – неісторичне тло.

Мене ніхто ніде не любить,

Не береже, не дорожить,

Не знайде, значить, не загубить,

Але й не зможе пережить,

Бо я – й у тиші, я – у громі,

Бо я – у кожному із вас,

Подайте шашелю-сіромі,

Що тіло точить повсякчас,

Бодай на зубчик мертвечини,

Я все на порох перетру,

Ще хвилю-мить перепочину

І в ненажерності помру…

2.

Шашіль шашелеві точить

Шлях у довге небуття,

Пилом дме у темні очи,

Пил для нього – то життя,

Потойбічне, в позачассі,

Без надії й сподівань.

А нащадки тлінноласі

Загрібати ладні грань,

Тільки б іклами торкнутись

До того, що не твоє,

Так живуть немов у русі,

А насправді настає

Безпробудно мертва тиша

(Бог забув, либонь, про нас!),

Той  к р и ш у є, а той кришить

На дрібні шматочки Час.

Хтось у пітьмі шашелює,

Хоч беззубим уродивсь,

Ладно брехнями гендлює

Н е д о т о р к а н и й  нудист.

А комусь  п о  б а р а б а н у –

Він такого вже нагриз…

У садку вишневім рано

Поливає кипарис…

Зупини їх, Боже правий,

Хоч далеко Ти єси,

Принеси піски з  а р а в і й,

Душі гнівом притруси!

Шашіль шашелеві точить,

А доточить – заспіва,

І безтямно напророчить:

Не ростиме ні трава,

Ні кукіль темно-рожевий,

Ані струєний жовтець,

Лиш чорнобиль – долі жереб –

З душі в душу – навпростець!

.

НІЧ, ЯК МОРЕ…

Північ минула – це колір води,

Сон одійшов, «а ніч, як море»,

Вирватись крадьми кудись на простори,

Просто наказуй: до себе – піди!

Грані зітерті, немає межі,

Хай не лякає безтямне безмежжя,

Плинеш туди, де нема узбережжя,

Тільки палають пахучі коржі,

Мамині – з дальніх тягучих небес,

Можна ж до них доторкнутись, щоб жити –

Кожною миттю й нутром дорожити

Болісно, щемко, як завше, увесь.

Крихта минущого, це ж бо – не сон,

Скапують роси в холодні судини,

Може, шукаєш десь поряд людини,

Ходить розпукою, як в унісон.

Грати не можна. Це програна гра,

Хто там бездумно за тінню ступає,

Вишня вода у мені закипає,

Серце шалено недремно лупає,

Наче придумана кимось мара…

9-11 жовтня 2021 р., м. Чернівці

.

***

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби, що хочеш, з темним зо мною,

Тільки не кидай, в пекло з тобою…

Тарас Шевченко

Знаходити легкі слова, якими світ заворожити,

Іще непізнано-живі, та чим же їх підсолодити,

Пустити звично до людей, нехай живуть і Бога просять,

Тулити чесно до грудей, нехай співає неба просинь.

Нехай усе, як почалось, воліє витворитись нині,

З дерев тяжіє чиста брость, аж барвеніє на калині,

Де незворотня благодать, ти чуєш, Господи Всевишній,

Од паморозі вранішня сіда, торкається до тіла вишні,

В якій брунькується весна, і я тепліні дочекаюсь,

Та не в забутих вишніх снах, а на яву:

Караюсь, мучуся, але не каюсь…

Листопад – 5 грудня 2021 року,

Мирослав ЛАЗАРУК, м. Чернівці