Відпустили в життя своїх дітей, наче у небо білих голубів! Але не судилося тому літати, хто зумів забути батька і матір! Тепер душа моя теплиться глибинними згадками про них, найдорожчих і найблагородніших, святих і вічних!

Вовною туману пам’яті накочуються спогаданки з криниці тямки. Сиджу зі сестрами на порозі стайні й чекаю, як мамуся цідить у наші горнятка духмяне молоко Мінки, яку щойно привів з паші.
Товклися з друзями на коп’яку соломи, а коли побігли бити кічку, то з-під нього дременуло три зайчиська.
Пасовисько назавше лишиться в пам’яті кадрами нестертими. Найбільше любив дитиною Зелені Свята й Різдво Івана Хрестителя. Із своїми подругами тоді на цілий день ішли в поля, на Болоні, збирати для букетів розмаїті квіти, якими клечали хату. Радістю було, коли знаходився Головатий Іван, темно-синя велика польова квітка.
Либонь, це наш український тирлич польовий. До речі, мої старші віком товаришки, Дарка й Маруська, навчили мене малого писати й читати. Вони приносили зі школи крейду, повертали набік ванєнку, а дно було за дошку. Бачу матусю, яка витягає дерев’яною лопатою з вишневогарячого п’єца запашну хлібину. Сідаємо довкіл за столом і смачно плямкаємо. Домашній священний маминий хліб і з татової пасіки мед.
Не раз і не два бештав татусьо мене за те, що я робив “вулика” у вікні з двійними рамами. Сірникову коробку наповнював медом, клав біля вічка вулика. Коли бджілки накинуться на солодку їжу, кладу її у вікно межи рамця. Хотілося й собі зробити свій вулик…
Сусіди називали мене “китайцем”, бо після бджолиних укусів моє обличчя й очі підпухали. Найпаче це траплялося тоді, коли роїлися бджоли. Я завше в цей час тримав на довгій жердці рійницю. Це був дерев’яний ящик, у який батько стрясав бджолину “бороду”, що висіла високо на гілці дерева.
Спогадується, як любо різалася з татом січка для Мінки, Калини, Квітки. Попервах була в нас січкарня з корбою. Крутив колесо охоче, бо хотів м’язи накачати. Перегодом у січкарні з’явився електричний двигун.
Уже й осінь прийшла, та весна дитинства й літо юності нахлинають бажаними, хоч і непроханим ментами…

Зиновій Бичко