Багато хто в нинішній Україні, утративши житло й інше майно, часто в поважному віці, розпочинає життя ніби спочатку. Ще й намагається не втратити свій теплий усміх, сказати, що не бачить сенсу за чимось особливо шкодувати. Ще й побивається над розгадкою нерозгадного: чому вижив саме він, а інший загинув у завалах? Виявляється, матеріальна катастрофа, навіть найбільша, не стає вердиктом про остаточний занепад. А наживалося ж десятиліттями, вкладалося в добробут буквально все, включно з душею. Як у єдине благо. То чи варто було аж так викладатися, не раз приносячи недопустимі жертви – занедбуючи свої таланти, стосунки з найближчими, виховання дітей, українське коріння?..
14–23 вересня 2022 року
Преподобного Симеона Стовпника. Винайшов спосіб спасатися між землею і небом, мовби у своєрідному чистилищі. Багатьох зцілив, навернув, а коли до його стовпа прибився загнаний переслідувачами душогубець, то обстояв його, щоб спасти грішну душу.
І вже як того хапали, стовпа обійняти встиг –
І чує немовби з неба: «Тебе, чоловіче, люблю.
Та маєш сльозою змити усе, що накоїв ти…»
Седмицю [тиждень] ридав душогубець. І вмер у сльозах жалю.
Це мій катрен із житійної книжки «У самозреченні творящі».
Із псалму 5-го: «Винищиш усіх, що говорять неправду; чоловіком кровожерним і облудним гидує Господь».
Починає діяти підрозділ із розшуку й повернення українських артефактів. У нас, отже, ніщо безцінне – не забуте.
Звільнений священник розповідає, кого люблять і кого ненавидять москалі. Загиджена ними церква – як відповідь.
Вечірня ПТ, якась безпритульна… (14).
Ще одна незвичайна допомогова ініціатива зі Штатів: маямська міська влада викуповує в містян зайву класну зброю для ірпінських силовиків; звісно, збільшуючи і свою безпекову ситуацію…
Сплеск волонтерської креативності наших фахівців: спортовці організовують всесвітній пробіг задля збору коштів на 20 тисяч бронежилетів львівського виробництва; лікарі запускають перманентну донорську акцію під вельми сильною назвою: «Твоя кров може воювати». Планується й виготовлення бронежилетиків – для дітей. Нема слів…
Далі – продовження «наживо» новелістичного тексту з рати 17-ої.
…Смішний, причому й веселий; і зараз посміявся б із себе, якби не оте щосекундне, несусвітнє гноблення часом та болем. Ще недавно було простіше і, мабуть, легше: внутрішньо ридав за втраченою стопою, як за полеглим найближчим побратимом чи вмерлим родичем. Поболювало зліва грудей, і був то властиво сердечний біль, що уприсутнював саме серце. Тепер же заледве розібрався у своїх відчуттях. І так тяжко здобуті хвилини для самопорятунку хутко спливали. Гарячково міркував, за що зачепитись, як викликати пекельні больові торки наверх, повернути їх у властиво їхнє джерело – на кінцівку вкороченої лівої ноги. Не мав снаги дотягтися до неї руками, тож спробував бити куксою об край ліжка, на щастя, твердий. Спершу нічого, але за пару хвилин відчув, як обезстоплена й ще не загоєна нога стала оживати від несамовитої урази. Ворухнулася назустріч якимсь хаотичним рухам у грудині. Відтак у нозі, мов у лункій ринві, зажебоніла цівка крові. Наслухáв її реально. Текла повільно, здавалося, з годину, хоч це немислимо, – текла ніби вперше, ніби пробиваючи собі шлях. З першою кров᾿ю у скаліченій нозі мав би з᾿явитися й хоч який біль, а більшим від фантомного не міг бути…
Загинув на фронті видатний український артист і педагог балету Олександр Шаповал. Друзі й родичі згадують, як наполегливо домагався права буквально поборювати темряву. Побратими по зброї й не здогадувалися, хто він насправді. На сцені пурхав метеликом, ширяв птахом. Інших вів за собою. Здобуте мозольною працею золото своєї мистецької легкості перелив у свинцеву ваготу патріотичного чину. Певно, мусив. Хай з Богом спочиває.
Наші воїни, визволяючи сотні квадратних кілометрів Слобожанщини, не раз дивуються, що це вдається робити меншими за сподівані зусиллями. Щоправда, згадують, якими напруженими були хвилі прориву самої лінії московитської оборони. Так, мабуть, в усьому: найважче – підготуватися, зважитися, усю рішучість вкласти в перші кроки…
Виправдовує себе любов не до просто сильного, а любов до – добросильного.
22-га річниця смерті журналіста-праведника Георгія Гонгадзе (16); загинув за перемогу чесного суспільного діла; яскравий приклад того, як високим духом однієї людини пожитковуються мільйони. Бачив і чув його лише раз, на Львівській телестудії перед записом: він зайшов у павільйон, привітався, обмінявся кількома словами, вже не пригадую про що, зі знайомим телевізійником; закарбувалося враження від стрімкої ходи і світлої усмішки на строго класичному тлі фігури.
Святого пророка і Боговидця Мойсея (17), котрий заклав підвалини духовного світогляду не так для свого народу, як для всього людства. Саме тому й обітованої землі не побачив, бо досі залишається найважливішим шлях до неї, до кожної її подоби…
«Господи, як довго дивитися будеш? Відведи душу мою від злочинства їх, від левів єдиную мою» (Пс. 34); «Від таємних гріхів моїх очисти мене і від чужих бережи слугу твого» (Пс.18); «Слова Господні – слова чисті, срібло перетоплене в огні, очищене від землі, семикратно перелите» (Пс. 11).
Багатостраждальне зруйноване Богородичне на Донеччині, в якому з майже тисячі місцевих жителів утрималися й відтак зустріли визволителів лише двоє – 70-літній син з 90-літньою матір᾿ю. Назву селища московити зневажили, церкву гидко занечистили. Матінка Божа повернеться у свій відновлений храм і далі всіх прощатиме – всіх, хто покаявся…
Кадри із Сумщини, яка «через тин» з Московією зуміла зберегти свою українську ідентичність навіть на розмовному рівні, жахають гонами спалених варварами соняшників, що, обвуглені, все ще стоять. Добре стоять і люди з дивовижними прізвищами: Дорошенко, Стрічка… Принагідний висновок: зміна нашої демографії, якої так домагаються москалі і яка мала в Україні свої локальні вияви, відбувалася зсередини; тепер це немислимо…
Завтра – уродини мого львівського приятеля, відомого українського художника й педагога Василя С. Він відкриватиме свою виставку. Не певний, що обставини відпустять мене на цю подію. Василя знаю впродовж десятиліть, декілька разів писав про нього, надто ж – коли приятель номінувався на Шевченківську премію. В дев᾿ятдесятих якось навіть переночував у його горішній майстерні на вулиці Стецька (назва пізніша), коли не було чим заїхати додому. Впорядкував й оформив його графікою збірку інтимної лірики Василя Симоненка, видану «Камулою», до якої був чималий читацький інтерес. Затим, року 17-го, приятель виконав ілюстративну серію малюнків до книжки моїх житійних катренів «У самозреченні творящі», видану «Тріадою плюс». Тож доволі симпатизую творчості Василя. Найбільше ціную в ньому невимушену й водночас наполегливу націленість на результат як сприйнятливий графічно-малярський експеримент.
Мистецтво – це насамперед мистецтво людяності і мистецтво створення нових форм.
Недовідомі думки світових лідерів про Україну за вечерею. Трохи сумління й сюру…
Побував у Львові на відкритті напів᾿ювілейної (до 65-річчя) виставки Василя С. (19). Коло багатьох художників і мистецтвознавців, кількох приятелів-літераторів. Симпатична мені більша, аніж лицарів пера, мобільність лицарів пензля. Тут стільців та крісел можна й не ставити. Ніхто не сидить – жваво спілкуються, знимкуються серед виставлених малярських робіт, на їх тлі, найчастіше – з ювілянтом. Із пластмасовим келишком червоного вина можна не раз обійти експозицію у двох залах, приглядаючись до кожної картини. Василь давно утвердив свою стилістику, і той, хто знає його з перших поакадемічних кроків, не дивується й нині незмінно своєрідному поступу цього митця, тепер викладача Академії, – той сприймає художника як самобутню львівську особливість, котра тішить насамперед далекозоре око іншого митця, розігріває чужу творчу кров. Так само впливає приятель і на мене. Вкотре завважую тут сталість форм, кардинальну постійну прихильність до малюнка як ікони в усіх планах – народному, релігійному, часопросторовому, композиційному, технічному… Це притаманно і його графіці, і речам межовим та малярським. Не випадково авторитетний львів᾿янин В., котрого треба вважати рушієм змін і водночас охоронцем традицій в сучасному українському сакральному малярстві, говорив на відкритті виставки про свою велику прихильність до твореного Василем. Дай Боже!
Без перебільшення, вся світова гуманістична еліта – од військової й політичної до мистецької й філософської – ховала нині англійську королеву. Загалом церемонія прощання й похорону тривала кілька днів. Лідери держав чи не вперше за півстоліття опинялися в одному автобусі, стояли в загальній черзі… Ото й були саме ті моменти, коли можна відчути себе просто людиною, запрагнути Бога над собою. Людині не королівського сану не варто на це нарікати-відказувати, позаяк була то не власне похоронна церемонія, а – особливий шлейф життєтворення… Цікаво, що новий формально-неформальний монарх держав англійської співдружності – мій ровесник. То ніби натяк: хай там які літа, берися, брате, до стратегічних справ…
Цілий день було без світла, майже без води і навіть без каналізації. Як репетиція на випадок найгіршого… (20).
«Слово о полку Ігоревім», Сковорода, Шевченко, Франко, Леся, Симоненко, Ліна, Ілля… Маю враження, що наше поетичне слово, десь на початках навіть за скрутних умов віддаючи перевагу пошуку всевимірної гармонії поступу, з часом віддалося статиці боротьби – або тоншало до шару захисного щита, або ж загострювалося до вістря пробійного спису. Тарас зі «Слова» переспівує повносилий плач Ярославни, а не один із бойових фрагментів; він же разом зі Сковородою – вічні пошуковці світлої радості, чого не скажеш про натхненного боротьбиста Франка; звичаєво-мінорна метафорика й симфорика Іллі, хоч як це дивно, своєю засадничою проникністю в українську душу здатна перевершити, як на мене, найблискучіші інвективи Симоненка чи Ліни. Про талановитих шукачів не гармонії, а поетичного компромісу, тут не кажу.
Щойно запечалився – подбай про бодай невеличке піднесення свого душевного тонусу, а дуже зрадів – опусти, опусти його до ватерлінії людяності…
Навіть висока книжка не може бути важливішою за життя звичайної людини. Певно, й тому, що книжці ґарантована, по суті, вічність…
Важкі запросини родичів і приятелів на свою творчу зустріч у бібліотеці: хто прихворів, хто має якусь важливу причину не приїхати чи не прийти, хто за кордоном… Мабуть, так воно одвіку. Але завжди знаходиться й та особистість, котра готова прибути хоч зараз. Це підбадьорює.
Допоміг львівській приятельці-письменниці розшукати координати вірша нашого спільного приятеля; це на прохання особи, яка має намір передати його комусь як епітафію для цвинтарного пам᾿ятника (21). Поговорили. Чи то ознака поетичної справжності слова, коли його викарбовують на пожиттєвому лабрадориті? Мабуть, що так. Але не основна і тим більше не єдина. Для поезії цього замало.
Хочеш, чоловіче, отримати теплий погляд стороннього жіноцтва – зайди в іграшкову крамницю чи цукерню…
Вчорашні безумно-атомно-панічні заяви й декларації московитів… Довгоочікуваний і всім виправданий вихід із неволі понад сотні азовців (у складі більшої групи людей війни).
Передобідня ПТ (22), що, мабуть, на всю країну; ось ще один шедевр Валерія Іллі з мотто – науковим повідомленням про розселення аріїв із наших країв:
в чиїх іще степах шукати тебе Мати
холодним попелом сльози у моїх розширених очах
по яких б᾿ють обірвані з бандури струни
у голосінні тополь чиє коріння пригортає білі козацькі кості
де згасаючі за обрієм журавлині голоси прамови
розгортають могили сліпих кобзарів
які безпомічно стикаючись одне з одним у твоєму полі
обмацуючи руками землю й небо
тебе шукають Україно
Про так званий «дарк-туризм» в Україні. Занадто рано. Ще кості убієнних не стали білими; ще показові руїни не вкрилися патиною тривалості…
Сьогодні випадає говорити не так про книжку, як про основу будь-якої книжки – рідне слово.
150-річчя Соломії Крушельницької (23). Рідкісний талант жіночого співу. Надто ж – відповідності світовому добротворенню життєвою й голосовою мелодійністю.
Богдан Смоляк
Вересень 2022 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд «Погляд угору. Дві хмари».