Вельми натхненно розгортається нам філософське бачення світу в поезії Станіслава Новицького. Непростою ниткою, яка вплетена в контур власної семантики, виринає з-під творчих дискусій особливе розуміння поетом дійсності та хвилі поетичної мови. Кожен рядок уособлює таємничість образів, що ніби обрамлює їх несхожістю на инших авторів. Окрім цього, можна стверджувати, що за такою інтерпретацією увижається глибокий психологізм у розумінні мотивів поезії. Чесно кажучи, автор нібито надає баченому та відчутому міфологічний акцент, що може стати однією з причин полемічного протистояння межи иншими поетами чи науковцями, які досліджуватимуть творчість поета. Станіслав Новицький у рядках централізує символи, поєднані з метафоричною оригінальністю. Таким чином автор підкреслює їхню неповторність та знаковість. Охоплення глибинних зрушень у поезії пояснюється натурфілософським аналізом природи та світу. Усю цю рефлексію можна назвати незбагненно одухотвореним розумінням широкого спектру цінностей чи сакралізацією бачення незвичайного в буденному.
Коли читаєш деякі вірші, то одразу звертаєш увагу на те, як автор у вирі власних філософій нібито дискусійно конфліктує зі світобаченням, проте разом з тим відчуває його характер, художньо вивертаючи зміст мотивів. У деяких рядках поет саме так метафорично за прозрінням вказує на своє душевне уподібнення з рідним серцю покликом землі:
Прозрію
коли дощ нап’ється води
з криниці
Це філософське передбачення говорить тінню, що виринає з-під води криниці, чиє уособлення є певним доленосним знаком. Автор відчує прозріння опісля того, як пейзажний образ вийде за межі прихованих ним почувань.
Також в одній із поезій межи мозаїчності потуг поетичного думання можна відчути різність тематизму чи філософську неординарність, адже себто християнські мотиви перегукуються з описом ідентичности образності рушника та снігу за вікном. Особливо чітко виражено це у вірші:
і ти дивишся на цей рушник
на обличчя Господа
але думаєш про німоту снігу
за твоїм вікном
думаєш про рушник
який звисає зі старих
ікон нашого Господа
і тому є причина
бо ця тиша зіткана
з твоєї молитви
Аналізуючи поезії Станіслава Новицького, читач часто може відчути, як слова відточують пережитий біль автора, що не приховує правди та колючого душевного відчуття. Деякі вірші створюють себто колаж пережитого автором болю чи відблиск негативного життєвого досвіду. Можна побачити, як за допомогою замаскованої асоціативности на папері поет хоче втекти від внутрішніх переживань, чим начебто патологічно рятується від копирсання в хащах зболеної душі. Це також є певною гранню творчости Станіслава Новицького, який попри життєві труднощі залишається собою, на відміну від ідеалізованих римувальників чи любителів чітких форм у поезії. Вищезгадане можемо спостерігати, читаючи рядки:
і чекаю
добра від людини
правди простої
і слова од серця простого
досі я жив
у світі якого немає…
сумно мені
і від болю цього
і від світу…
Також варто зазначити деякі особистісні вірші, які ведуть стежинами інтимної лірики, яка є тонкою нерозривною ниткою мови серця. Бо саме так відчувається поетична арена його дискусій, що дозволяє читачеві збагнути тло емоційних пережинань. Хвилею опису кохання прощупується звучання натхненного почуття, домінантом якого є конкретний образ тої чи иншої жінки. У таких поетичних рядках можна поринути у відлуння себто духовного сонету, написаного серед непростої навколишньої дійсности:
жінко
ти руйновище моєї свідомості
сьогодні
завтра і навіки віків
жінко
ти йдеш цією вулицею
де трава проросла
мертва
Чистилище творчих здобутків Станіслава Новицького доволі могутньо розквітає у поезії такою метафоричністю: «відійди від мене хмарко», «де пам’ять покличе вітер з надто далеких небес», «де спить осінь», «тільки осінь здатна прощати», «ще день минущий як теренок у полі гріється», «прощання плаче дощами березня», «дощ рубав дрова вогненним мечем». Крізь ці мотиви просвічується взірець перехрестя нестандартного вміння окреслити рідковживану дійсність у художньому баченні світу. За рахунок такого слововираження образність мотивів читається цікавіше.
Часто рядками поета пробігає захоплення красою рідної неньки-землі. Автор у деяких віршах акцентує увагу читачів на неповторності вельбучності природи, а також – на власній несказанній закоханості у свій край. Підсилено можемо відчути це тоді, коли читаємо ці рядки Станіслава Новицького: «село, у якому стара мати чекає свого сина з далекого поля», «коли тінь зими зникає за сільськими тополями», «повертаєшся в село тільки у пам’яті», «…я народився між Бугом і Дунаєм…», «…я досі відчуваю запах Десни».
Вираженням особливої поетичної миті Станіслав Новицький сіє творче натхнення серед читачів. Цей афористичний ліризм яскраво горить та спалахує вогником розбудженої поетом сакралізації дійсності, одухотворення баченого, обрамлення любов’ю відчутого та заглибленням у небачене. Автор проводить натурфілософський кордон між абстрактним уявленням і творчим розумінням цілісності змісту у віршах, змальовуючи поетичне гроно аквареллю духовної чистоти. Творчість поета наскрізна, проте високохудожньо сформована непересічними мотивами, що розмаїто виблискують ніжними барвами пробудження його манер окреслення символіки.
Тетяна Торак