Нерідко можна почути думку, що про життя кожної людини можна написати окрему книгу. Якщо виходити з цієї логіки, то публікації журналістів про ті чи інші сторінки біографії особистості варто вважати неперебутніми сторінками такого видання. Але маємо заковику. Як не прикро, газетні шпальти живуть не довго. Тому газетярі й почали збирати написане під однією обкладинкою. Таким шляхом пішов і Василь Березинський, який багато років працював у редакції райгазети у Зборові древньому містечку над Стрипою.
Давайте вчитаємося у видання «Життєві перевесла з журналістських доріг», яке з’явилося нещодавно. Переконаний, що воно дасть уявлення про світ шукань людини. І підстави для такого міркування існують. Досить, либонь, згадати, що у книзі вміщено публікації з газет Львівської, Чернівецької, Рівненської, Київської, Закарпатської областей. Та чи не найбільше бачимо друзів з часописів Тернопілля. Воно й зрозуміло, бо з цим краєм чи не найбільше пов’язала доля.(Зауважу, що географічний перелік не для всіх є промовистим. Особливо для представників молодого покоління. Та у тоталітарні часи така непосидючість журналіста була вимушеною. Не бачу нічого поганого у шуканнях життєвого комфорту. Та ганяло світами не воно, а прагнення людини бути собою, незважаючи на життєві прикрощі.)
Окремої розмови (як на мене) заслоговує тематика публікацій. Зрозуміло, що журналістові і доводилося писати про різне. З одного боку змушувала специфіка видання. А з іншого? Помітно, що пером керувало настійливе бажання не замикатися в одній тематичній площині. Тут, як мені здається, слід повести мову ще про два моменти. По-перше, коли аналізуєш тексти, то помічаєш прагнення автора крізь плини літ все більше заглиблюватися у тему. Бо письмо стає випуклішим й образнішим, й ощадливішим, водночас. По-друге, вабить те, що газетяр, образно мовлячи, не ламає перо навколо «розкручених» імен, а шукає незвичайні факти з життя простих людей, для котрих зустріч із журналістом була першою у біографії.
Приклади? Та їх вистачає! Згадаймо хоча б про публікації «Арифметичний зошит» і «Була у Годові могила сотника». Перша з них розповідає про Ярославу Байталу з Озерної на Зборівщині, на долю якого випали нелегкі випроби сталінськими концентраками. Цікаво, що автор вдало фокусує увагу читачів на окремому факті, бо такий підхід неординарний. Привабливий. А в другій своєрідниим «променем»(дозволю собі так висловитись) стає могила сотника січових стрільців у галицькому селі… (Либонь, ще можна навести й інші приклади?).
І ще один нюансик. Книга дає можливість угледіти, що журналіста, наче магнітом, «тягне» до людей з незвичайними можливостями. Саме це спадає на думку, коли читаєш «Фітотерапевта зі Зборова», «На прйомі в цілителя «діда Йосипа».
Важливим, як на мене, є вміння акцентуватися на незвичайності долі. Як багато про це кажуть публікації «Українська сім’я болгарина Златіва», «Живе чоловік без адреси. В лісі.»
Звернув увагу ще на таке. Видання проілюстроване кількома світлинами. Ці відбитки часу так багато оповіли про перейдені дороги. Невипадково кажу про це. На одному з фотокадрів упізнав себе двадцятип’ятилітнього . І полинув спогад про творчу зустріч у Теребовлі ще у першій половині 80-их років минулого столітття. Й подумалося, що можливе збільшення таких ілюстрацій було б доречним.
Чи є у книзі і ще інші вади? Мабуть, що так. Але не робив би з цього трагедії, кожен розмірковує зі своєї дзвіниці. Я, скажімо, не включав деяких публікацій, вважаючи їх вимушеною даниною тогочасній ідеологічній моді. Прискіпливіше ставився до окремих заголовків.
Але врешті-решт вирішувати лишень авторові. Тим паче, що пан Василь не є новачком у книжковому морі. На його рахунку вже існує дві книги. Це – третя. І тільки від нього залежить, чи буде наступна. Мені (не приховуватиму) дуже хотілося б.
Ігор Фарина,
письменник, колишній працівник
райгазети у Зборові.
м. Шумськ на Тернопіллі.